Інтерв’ю «Футбол 24» з відомим українським агентом Ігорем Кривенком. «У Києві в мене квартира, а у Бучі — дача», — уточнює він на початку розмови. Тим не менше, війна заскочила Кривенка за межами столиці. Упродовж семи днів він із сім’єю ховався від перехресного вогню. Але таки встиг покинути Бучу за мить до того, як туди увійшли російські головорізи.
Игорь Кривенко«Табір, де людей піддавали тортурам, за 800 метрів від мого дому»
— Ігоре, як ви?
— Усе гаразд. Я перебуваю на заході України. Виїхав з дружиною і дітьми — у мене двоє синів. Тут мирне життя. Усе — як до війни.
— Про увесь масштаб жаху в Бучі ми почали дізнаватися наприкінці минулого тижня, коли журналісти оприлюднили страшні фото та відео із сотнями вбитих мешканців. Що відчуваєте?
— У мене був певний зв’язок із Бучею. Ще десять днів тому мені розповідали, що орки розстрілюють людей прямо на вулиці. Я навіть знав, де вони розташовуються, їхні табори. Ось цей табір «Променистий», де людей піддавали тортурам, за 800 метрів від мого дому. Тож певну інформацію я мав. Але, звичайно, жахнувся, коли побачив ці кадри після визволення Бучі.
— Рустам Худжамов пропонує різати цих російських маніяків, як худобу. Якою, на вашу думку, має бути відплата мерзотникам?
— Мені додати нічого. У нас багато спеціальних органів, які цим будуть займатися.
— Другого березня ви повідомили у Facebook: «Сім днів пекла для мене і моєї сім’ї — позаду». Якими були ці сім днів?
— Нікому не побажаю такого. Все було настільки несподівано, що я просто не встиг розібратися. У перший день прямо над моїм домом пролітали вертольоти, які йшли на аеропорт у Гостомелі. Він — у 5 кілометрах від нас. Потім аеропорт почали бомбити наші. Важко про це спокійно казати... Коли розповідаю, переживаю події по надцятому разу.
Наступні два дні. Виникли проблеми з бензином. Над будинком — наші МіГи, їхні «сушки». Розпочалися повітряні дуелі. Плюс, щоб ви собі розуміли, одночасно з цим — робота артилерії, танки, гранатомети. Автоматні черги на такому фоні здавалися дрібницею. Далі зник зв’язок. Почалася зачистка від орків. Найважче у такі моменти — відсутність інформації.
Я трохи знаю військову ситуацію, адже вже немолодий. І коли побачив перші кадри з їхніми розбитими колонами, зрозумів — вони будуть мстити. Під ударами сходив у лікарню, підзарядив телефон, отримав трішки інформації. Було очевидно — через день-два ворог зайде в Бучу.
— Встигли виїхати до їхнього приходу?
— Я виїхав другого березня в обід. Чому в такий час? Тому що «війна — війною, а обід — за графіком». І дійсно, в обідню пору завжди наставало певне затишшя. Тож ми вирушили у напрямку Білогородки, а далі нас зустрів наш родич. Після обіду орки зайняли Бучу.
«Люди пройшли пекло в кубі»
— З більшістю своїх бучанських знайомих ви втратили зв’язок?
— Наші сусіди виїхали 14-го числа — одним із останніх гуманітарних коридорів. Вони мені розповідали, що після цього стало ще гірше в плані обстрілів. Снаряди прилітали зовсім поруч. Наскільки мені відомо, мій паркан пошкоджений. У ці дні я зрозумів: на війні головне — вижити.
Коли кілька різних видів зброї працюють одночасно — це не передати словами. Пекло було ще до 2 березня, але люди, які там залишилися в окупації, пройшли пекло в кубі. Мій покійний батько — 1932 року народження, а мати — 1939-го. Вони пройшли німецьку окупацію у Житомирській області, але зараз, мабуть, перевернулися в могилі...
— Попереднього разу ми з вами спілкувалися два роки тому, у розпал пандемії, коли найбільшою проблемою здавалося те, що футбол зупинився. Ви тоді сказали фразу, яка мені запам’яталася: «Перебуваю у місті-герої Бучі». Слова виявилися пророчими...
— Буча була стратегічним об’єктом у часи СРСР. Точніше — гостомельський аеропорт. Тільки тоді він працював проти НАТО. Відбувалися випробування «Мрії», усіх інших літаків Антонова.
— За що ви любили Бучу?
— Буча віддавна була курортним містечком. Шість або сім таборів відпочинку, які влітку наповнювалися дітворою. Після розвалу СРСР ця сфера трішки занепала, але з початку 2000-х знову почався ріст — коли мером став Анатолій Федорук, який дотепер обіймає цю посаду. До 2000-х, пам’ятаю, у Бучі стояв старий кінотеатр, у якому жаби квакали (Усміхається). Закипіло будівництво, покращувався благоустрій. Багато бучанців мали роботу в Києві. Місто для відпочинку було — дуже файне.
— Плануєте повернутися, коли територію розмінують і розберуть завали?
— Поки не знаю. Потрібно зрозуміти, у якому стані мій дім поживає. Мав про нього інформацію лише до 15 березня. Потім майже всі виїхали. Чесно кажучи, стільки в нього вкладено зусиль...
«Снаряд із танка ламає усе»
— Агентську діяльність ви продовжили?
— Так, на новому місці. Щоправда, ще потрібно зрозуміти, як працювати у теперішніх реаліях. Очевидно, що це буде більше на експорт. Принаймні, поки що. А далі — життя покаже. Ніхто не знає, що буде далі. Ти можеш планувати, а потім нас приходять «денацифікувати».
— У 90-х наш футбол бачив зарплати бензином, автомобільними шинами, кухонним сервізом тощо. Яким він буде після війни, на вашу думку? Слабкий чемпіонат, але, завдяки численним легіонерам, — сильна збірна?
— Тяжко сказати. Знаєте, у 90-х ми були молоді і красиві. А тепер ми — просто красиві.
— Як вас змінив останній місяць?
— Те, що він мене змінив, це однозначно. Я зрозумів, що в один момент життя може перевернутися. Ти можеш багато років займатися великою справою, але снаряд із танка ламає усе.
Олег БАБІЙ
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Загрузка комментариев
