Украинский полузащитник бельгийского «Гента» Роман Безус в интервью «КОМАНДЕ1» прокомментировал завоевание в составе своей команды Кубка Бельгии, а также ответил на вопросы касательно продолжающейся войны РФ против Украины.
— Романе, ти виграв третій Кубок у своїй кар'єрі, причому всі три трофеї було здобуто в складі трьох різних команд. Можеш поділитися своїми емоціями?
— На жаль, в силу зрозумілих обставин, вони зовсім не такі, як мали б бути. Хоча цей кубковий трофей, звісно, особливий для мене. Справа в тому, що в 2009 році, коли мені пощастило святкувати перемогу разом з Ворсклою, я навіть не потрапив до заявки на матч. Про ту історію зі 100 грамами зайвої ваги вже не раз писали, тому не буду її згадувати. Лише нагадаю, що ніякої образи на Миколу Павлова в мене не було. Навпаки, лише вдячність за довіру та життєвий досвід.
У 2014 році, коли перемогло «Динамо», я був у протоколі на гру, але на поле не вийшов. І от, нарешті, зіграв у вирішальному матчі, і він став переможним. Дякую Богу, команді та нашим вболівальникам за цей трофей.
— Ви перемогли лише в серії пенальті. Грали краще?
— Мені здається, що так. «Андерлехт» — атакувальна команда, але ми не дали їй майже нічого створити. Шкода, що не забили в ігровий час, моментів було вдосталь.
— Своє завдання на сезон «Гент», виходить, вже вирішив?
— Перепустка в єврокубки в нас у кишені, але попереду ще достатньо поєдинків. Прикро, що не вдалося потрапити в плей-офф 1 — не вистачило одного очка. Минулого року для цього було потрібно 55 залікових балів. Зараз ми набрали 62…
— Які плани на літо? Знаю, що термін твого контракту з бельгійським клубом добігає кінця…
— Мені поки складно про це говорити. Деякі варіанти вже розглядаю, але всі ці розмови носять поки що попередній характер. На них досить важко налаштуватися, бо голова постійно забита зовсім іншими думками, а серце розривається на шматки. З цим засинаєш і прокидаєшся.
— На початок війни в Україні ти відреагував віршем, який сам написав. Це твій перший такий твір?
— Та я навіть не знаю, як правильно сказати… Який то вірш — звичайнісінький крик душі. Просто такі емоції з мене вийшли.
— В своїх соціальних мережах ти поводиш себе досить стримано, постійно звертаючись до Бога. Невже не має бажання залетіти в коментарі та вилаятись на адресу всіх росіян?
— Та є, звісно, але мені буде соромно перед батьками. Буває, що лаюсь, але тільки не перед рідними. У мене, як і у кожного українця, дуже страшні емоції. Присутній і гнів — зважаючи на те, що роблять окупанти, без нього ніяк. Але лаятись, на мій погляд, не потрібно. Звісно, я нікого не хочу повчати, зараз дуже важкий час. Просто висловлюю свою думку.
У сучасному світі дуже багато зла, а матюки — це те, чим переважно користуються росіяни. Нам не потрібно на них рівнятися, нехай з цим живуть люди з їхньої країни. Я ще раз наголошую, що не хочу нікого образити, але мрію про те, щоб після нашої перемоги в Україні не лишилося злоби, схем, бруду. В житті та, звісно, в футболі. Щоб ми відбудували країну з зовсім іншим рівнем культури. Щоб ми гідно виховували наших дітей. А всіх винних у тому, що відбувається, покарає Бог. Кожен день прошу в нього, щоб він допомагав ЗСУ, волонтерам, всім нашим людям.
— Ти проти московського патріархату?
— Знаєш, коли в мене запитують, якою мовою я спілкуюся, я відповідаю, що можу різними. Головне, якою мовою ти читаєш Біблію, а вона в мене українська. Мої батьки з дитинства водили мене лише в українську церкву. Я взагалі не можу зрозуміти, як московські патріархи благословляють людей на те, щоб вони йшли на чужу землю вбивати. Це щось за межами усього того, що собі можна уявити.
— Весь світ з нами. В Бельгії ти це теж відчуваєш?
— Звичайно. У нас, біля ратуші, вже більше місяця висить український прапор. Коли під'їжджаєш до центру міста, його видно з різних сторін. Мер Гента готує відкриття містечка для біженців, при місцевій церкві працює гуманітарний штаб. Люди надають житло, збирають кошти. Навіть маленькі дітки віддають на благодійність свої заощадження.
Містом майже неможливо спокійно пройти. Тебе постійно зупиняють і запитують, чим допомогти, та бажають миру нашим землякам. Я не зустрічав жодного європейця, який не був би на боці України.
— Батьків не забрав з Кременчука?
— Ні. Не раз розмовляв на цю тему і з ними, і з сестрою, але вони не хочуть нікуди їхати. Моляться і вірять, що все буде добре. Був момент, коли ситуація в моєму рідному місті загострилася, я збирався ще раз переконати батька, а він каже: «Сину, привезли бойлер. Передзвоню…».
Батьки живуть за містом, в них постійно багато роботи. Був період, коли ситуація трохи заспокоїлася, і тато навіть відновив тренування з дітками. Професія тренера — це його стихія.
— Твої сини займаються футболом?
— Старший і середній — так. Молодший поки хіба що зі мною на галявині може побігати. Сьогодні, до речі, в один клас до старшого сина, який навчається в інтернаціональній школі, прийняли хлопчика з Києва. В футбольній секції теж є дітки з України. Дуже сподіваюся, що вже скоро всі вони повернуться додому, і всі наші діти будуть жити в мирній та квітучій країні.
Євген ГРЕСЬ