Ось уже два місяці Харків перебуває під систематичним вогнем російських терористів. Усі спроби захопити місто зазнають невдач. За боротьбою та стражданнями Харкова зсередини увесь час спостерігає Сергій Стороженко, заступник голови Наглядової ради «Металіста 1925».
Сергій Стороженко— Періодично в інтернеті ви публікуєте свої вірші. Починаючи з 24 лютого — усі вони воєнної тематики. Як і за яких обставин у вас з’являється бажання писати?
— Коли відчуваю особливий душевний стан. Найчастіше це відбувається або зранку, або перед сном. Важко передбачити і спрогнозувати, адже це йде від душі і навіть складно пояснити, як вірші виникають.
— Над збіркою не задумувалися?
— Свого часу я видав книжку віршів «Пройти свій шлях». У мене залишилося декілька авторських примірників. Десь у гаражі 5-7 штук лежать. Решту розкупили.
— Війна вас змінила?
— Відверто скажу — я відчув великі зміни. Раніше я усвідомлював, що Росія — це ворог, скоріше, на побутовому рівні. Коли 24 лютого я почув, як ракетами розносять мій рідний Харків, то у моєму серці виникла величезна лють і ненависть до всього російського. Мої діти давно не купували російських товарів, та я спокійно до цього ставився. Після 24 лютого свідомість змінилася. Я зрозумів, що це не просто ворог. Це ворожа держава, яка поставила собі за мету знищити українство, знищити всіх нас заради амбіцій одного дуже нерозумного чоловіка та його імперських задумів.
— Ви мали друзів та знайомих у Росії?
— На моє щастя, не мав. Там мешкає лише один мій товариш, з яким ми тісно спілкувалися ще з 5-го класу. Сам він киянин, але потім перебрався до Москви і став прибічником їхнього життя. На початку війни він мені зателефонував і дуже обережно почав цікавитися справами в Україні та у Харкові зокрема. Я відповів, що наша дружба закінчилася і я не хочу більше спілкуватися. І ми поклали слухавки — на цьому все.
— Без сварок та взаємних образ?
— Все було спокійно. Потім я зателефонував його синові — він у територіальній обороні Києва. Розповів йому про телефонну розмову з батьком. У відповідь почув: «Дядьку Сергію, я з ним не спілкуюся. І вже давно». У мене були в Росії люди, з якими я зустрічався у процесі наукової та футбольної діяльності. Проте мені б не хотілося говорити з ними, це неприємно.
— Російська армія на території України проявила себе у якості вбивць, ґвалтівників та мародерів. Які емоції викликали у вас їхні злочини?
— Дії російської армії в Бучі та інших містах України — це не просто злочин, це організований злочин. Я, як юрист, розумію, що це схвалено першими особами їхньої держави. Жодна армія світу ніколи собі такого не дозволяла. Припустимо відбуваються пограбування та мародерство… Нехай російські солдати усвідомили, що вони перемогли у великій битві за селище Бородянка. Це дозволяє їм телевізор чи комп’ютер вкрасти. Але знущатися над жінками та діточками… А потім ще й казати, що це не ми. Мовляв, це самі українці, англійці чи взагалі інопланетяни роблять. Я дуже важко це пережив у емоційному плані.
— Ви багато років працювали у прокуратурі і бачили ледве не усі можливі жахіття. Однак рашисти своїми нелюдськими вчинками шокували навіть вас?
— У мене тільки стаж слідчого становить 17 років. Я працював слідчим районної прокуратури, старшим слідчим обласної прокуратури, слідчим в особливо важливих справах. Я бачив чимало крові та смертей. Але щоб так свідомо знущатися і вбивати мирне населення… Вперше у житті я пожалкував, що у нас немає смертної кари. Це при тому, що я є запеклим супротивником цього покарання, адже вважав, що не можна забирати те, що дав Господь. Я не сприймав це покарання, утім зараз вважаю, що для них треба вводити смертну кару. Для військових через розстріл, а відносно колаборантів через повішання. Мені важко про це казати, але лють у мене страшенна.
— Навіть етнічні росіяни більше не є прихильниками «русского міра». Екс-футболіст «Металіста» Віктор Камарзаєв — яскравий цьому приклад.
— Віктор сильно змінився і кардинально змінив свою позицію. І я йому за це дуже вдячний. Людина народилася і виховувалася у Росії, а потім приїхала до Харкова. Камарзаєв — чудовий дитячий тренер, який користується повагою. Віктор розуміє, що зараз відбувається. І це велика перемога. Цей випадок непоодинокий — таких переосмислень серед моїх знайомих є вдосталь.
— Ви — корінний харків’янин і, мабуть, у місті є чи вже були дорогі вашому серцю місця. Стежити за їхньою руйнацією — справжній біль?
— Кілька днів тому, незважаючи на повітряну тривогу, я сів у автівку і проїхався містом. Ви знаєте, коли я повернувся додому, то дружина довго наливала мені заспокійливе, різні краплі, але я дотепер не можу прийти до тями. Зруйновано все. Не тільки центр, не тільки рідні вулиці, по яких я ходив у школу чи студентом…
Біля школи впала авіаційна бомба — руйнація страшенна. Головне, що поруч немає абсолютно нічого військового, жодного військового об'єкту. Не кажу вже, що покидьки запустили ракетою по військовому шпиталю. Про що можна ще казати? Це звірі, яких треба відправляти за крейсером. Я тут народився, тут моя мати народилася і похована. Вони зруйнували усе, що можна. Обстрілюють навіть цвинтарі та церкви московського патріархату. Ідіоти.
— Мер Харкова Ігор Терехов запевняв, що над проектом відбудови міста вже працює група архітекторів.
— Розглядаю слова міського голови, як такі, що спрямовані, скоріше, на підтримку морального духу, ніж з практичної точки зору. Відстань до Бєлгорода 40 кілометрів, окупанти стріляють, ракети літають, руйнація продовжується. Ми не знаємо про плани ворога щодо Харкова. Тому про проектування оновленого міста дуже рано говорити. Не можна відволікатися від головної мети.
— Вам 72 роки, що дозволяє вам вільно перетнути державний кордон і поїхати з України. Не розглядали такий варіант?
— Ми говорили на цю тему з дружиною, з якою ми разом вже 50 років. Природно, що вона, як жінка, більше нервує. Але я сказав, що з рідного Харкова нікуди не поїду. Наприклад, друзі запрошували мене до Львова та Києва, я мав інші варіанти. Але ні, я буду тут. І захищатиму свою вулицю, свій дім. З нашого будинку майже всі поїхали, а ми залишилися і будемо боротися. Не знаю, що може статися, щоб я зібрався і поїхав. Захищатимемо Харків.
— Ваші військові навички є достатніми?
— Один із президентів США якось сказав, що 70 років — це вік розквіту політика. Тому я відчуваю у собі достатньо сил. Хоча у тероборону мене не взяли. «Сергію Михайловичу, давайте свій паспорт», — сказали спершу. Коли глянули на вік, то зауважили, що використають мої інші позитивні вміння. «З автоматом бігати вам вже пізно», — відповіли.
— Ви згадували про внутрішні зміни після 24 лютого. Як цей день розпочався для вас?
— Я розумів, що велика концентрація російських військ на кордоні — неспроста. Проте мав сумніви щодо наступу, адже у цивілізованому світі вирішувати будь-які питання грубою військовою силою — не варіант. Однак певний відсоток залишав — розумів, що ця тварина може напасти. Тому коли зранку 24 лютого ми почули шум і дружина запитала, що це, я відповів: «Війна. Збирай речі та йди у підвал». Сприйняв це без паніки, адже душа і розум були спокійні.
— За два місяці відкритої збройної агресії Росії ви знаходили час для перегляду футболу?
— Раніше я дивився ледве не всі матчі у світі — це пов’язано з любов’ю до гри і, власне, роботою. Проте одного дня поруч з будинком розірвався ракетний снаряд і пошкодив обладнання — тепер я не маю змоги дивитися ні Лігу чемпіонів, ні європейські чемпіонати. А майстер перепросив і сказав, що поїхав з міста далеко — приїхати і відремонтувати не може. Тому залишається тільки огляди дивитися наступного дня.
— Якщо заглядати у майбутнє і прогнозувати долю українського футболу — що чекає на «Металіст 1925»?
— Власники клубу і я, зокрема, не налаштовані ліквідовувати клуб. Утім треба розуміти, що діяльність команди і більшість функцій клубу призупинені. Команда розпущена, легіонери поїхали у свої країни. Чи повернуться вони? Це велике-велике питання. Наші хлопці теж намагаються працевлаштуватися, шукають роботу. Тренер на зв’язок не виходить. Розумію, що у найближчій перспективі про жоден футбол розмовляти немає сенсу. З деякими працівниками клубу спілкуюся — багато з них займаються волонтерством, дехто вступив до лав ЗСУ.
— У спілкуванні наші захисники випромінюють впевненість і позитив?
— Треба розуміти, що у Росії сильна армія, а не лише хлопчики для биття. І якщо ми їх перемагаємо і крейсери йдуть на дно, то це означає, що ми кращі. Найкращі у світі! Я часто розмовляю з представниками територіальної оборони, харківськими хлопцями. Наші люди налаштовані вкрай рішуче і кажуть, що Харків ми не здамо. Для мене це важливо. Цим хлопцям я вірю.
Що стосується загальної ситуації, то я не бачу можливості в агресора нас перемогти. Помітно, що уся країна згуртувалася, налаштована на відсіч, самопожертву і має мотивацію, якої у ворога бути не може. Якщо вони йдуть ґвалтувати і грабувати, то ми захищаємо свою землю. Якщо вони, не дай Боже, зайдуть у Харків, ми битимемося за кожен будинок, за кожну вулицю. І не залишимо їм шансів.
Любомир Кузьмяк
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Читать все комментарии (1)