Голкипер «Александрии» Олег Билык в интервью «КОМАНДЕ1» ответил на вопросы о войне и о реалиях отечественного футбола.
— Олеже, ти родом з Тернопільщини, але досі перебуваєш в Олександрії. Чому не поїхав до більш безпечного місця?
— На жаль, зараз в Україні скрізь неспокійно, і ракети літають там і тут. Війна застала мене саме в Олександрії, ми готувалися до відновлення чемпіонату, але…
Звісно, мої рідні та близькі відразу почали закликати до того, щоб я приїхав додому. Втім, ми з дівчиною вирішили залишитися. В Олександрії у нас є певні волонтерські справи, і ми ними потроху займаємося. До того ж, тренерський штаб для бажаючих проводить тренувальний процес. Гадаю, що нам треба тримати себе в формі, оскільки вірю, що українські військові вже незабаром проженуть всю нечисть з нашою землі.
Так, на жаль, не так давно прилетіло і до Олександрії. Загинули люди, і серед них один з моїх знайомих. Це жахливо.
— Деякі клуби УПЛ призупинили контракти з футболістами. Деякі платять, але не все. Як у вас?
— У нас поки не платять. Пообіцяли, що повернуть всі борги, які утворилися ще до вторгнення, але як і коли, поки що невідомо. Ми розуміємо, які зараз часи, але сподіваємося на те, що «Олександрія» буде жити. Отримувати кошти для нас важливо тому, що всі футболісти займаються допомогою, і нам не хочеться припиняти цей важливий процес.
— Поточний сезон можна вважати особливим для тебе - ти став основним голкіпером свого клубу. Як воротар, що пройшов всі інститути юнацьких та молодіжної збірних України, мабуть, почав мріяти і про національну команду?
— Про це, гадаю, мріють всі футболісти. Надто коли ти там вже побував — хочеться знову опинитися в тій атмосфері. Три роки тому я потрапив на один зі зборів національної збірної, попрацював під керівництвом Андрія Шевченка. То були чудові часи.
Звісно, коли ти граєш в УПЛ за команду, яка веде боротьбу за єврокубки, коли проводиш серію вдалих матчів, такі думки не можуть не з’являтися. Про мотивацію потрапити до збірної мені говорили мої тренери, з якими я працюю зараз та працював раніше. Але сталося так, як сталося. Сезон завершено, в збірній досить серйозна конкуренція. Зараз треба думати про закінчення війни, а потім знову ставити перед собою футбольні завдання.
— Про «молодіжку» згадуєш часто?
— Так, у нас була добра команда, в якій панувала чудова атмосфера. Були перемоги, були невдалі матчі, але мені завжди подобалося, що ми представляли собою справжній колектив, у якому всі поважали один одного.
Я дуже пишаюся тим, що в деяких матчах тренери довіряли мені капітанську пов’язку. В підготовчий період ми виграли два престижних турніри, але невдало стартували в відбірному циклі, а потім не встигли виправити помилки.
— Слідкуєш за нинішньою молодіжною збірною?
— Звичайно. Мені здається, що зараз у Руслана Ротаня ще сильніша команда. Тренерський штаб ще у минулому циклі запрошував молодих гравців, які розуміли той футбол, який він хоче бачити. Я вважаю, що у молодіжки непогані шанси, щоб цього разу потрапити на Євро. І дуже пишаюся тим, що в команду знову викликають воротаря з Олександрії — Валентина Гороха.
— На рівні збірних та за клуб ти, здається, ніколи не грав проти російських команд. Так?
— Да, Бог милував. Сподіваюсь, що не зіграю. І не лише я, а футболісти зі всього світу, бо росіян треба надовго відлучити від міжнародних змагань. Нехай і далі розповідають, що «спорт — вне политики». Та грають у своїй задрипаній країні. Це є плата за їхнє мовчання. Навіть не хочу про них говорити.
— В тебе там немає родичів?
— Ні. Ні родичів, ні друзів, ні знайомих. У моєї дівчини є дві тітки. Рідні сестри. Одна живе в Україні, інша — там. Так та не вірить тому, що тут насправді відбувається. Проте для нас головніше те, що з нами весь світ. Правда — на боці України.
Євген ГРЕСЬ