Известный журналист Николай Несенюк поделился своими мыслями относительно специфики карьеры футбольного вратаря и высказался о голкипере юношеской команды киевского «Динамо» (U-19) Вячеславе Суркисе.
«Мой школьный друг, с которым мы с семи лет вместе гоняли мяч, в одиннадцать лет стал в ворота. На этой позиции ему не было равных ни среди сверстников, ни среди старших, не говоря уже о младших.
Я попробовал было сделать то же самое и попросился на тренировку вратарей. Но даже на маты в спортзале мне было падать больно. А когда пришлось падать на покрытое мелким щебнем поле, где мы тренировались, я окончательно и навсегда прекратил карьеру голкипера. Чтобы понять это мое решение попробуйте сами упасть на твердую поверхность как это делают футбольные вратари. А делают они это десятки раз на каждой тренировке.
Именно тогда, радуясь успехам одноклассника, который играл в воротах каждый раз лучше, я определил для себя что в воротах успешно играют только те, кто не боится боли и не знает страха. Между тем мой друг стал играть за „команду мастеров“. Благодаря этому он довольно быстро получил квартиру, купил авто, регулярно ездил за границу, откуда привозил мне недоступные тогда диски моей любимой группы The Rolling Stones.
Мне же, молодому журналисту, оставалось тогда перебиваться копеечной зарплатой и гонорарами, которых едва хватало на жизнь. Я не обижался и не завидовал зная какой ценой добывает свое состояние мой друг-вратарь, которому настырные форварды соперников однажды сломали челюсть.
Все то, что мой друг детства зарабатывал когда-то рискуя здоровьем, у Славы Суркиса уже есть, причем намного больше. В свои восемнадцать сын Григория Суркиса мог бы спокойно вести жизнь „мажора“ где-то в Монако, Лондоне или где-то еще подобно большинству детей украинских миллионеров. Но он выбрал футбол. Это нормально — чуть ли не каждый парень в определенном возрасте записывается в футбольную школу, чтобы потом ее оставить узнав какой ценой дается даже первичное футбольное мастерство. Поэтому я не удивился впервые увидев сына Григория Суркиса среди воспитанников динамовской школы. Чем он хуже других? Почему бы не попробовать?
Когда же через несколько лет я узнал, что Слава не бросил это дело, решил спросить у тренеров не имеют ли они с ним дополнительных проблем? Тренеры ответили, что проблемы есть — сын Григория Суркиса требовал чтобы с ним занимались дополнительно. И приходилось — как ты ему откажешь? Я вспомнил детство и мои тренировки с вратарями, от которых я быстро отказался потому что хотел забивать голы, а не отбивать себе бока о твердую землю...
Сейчас Слава Суркис играет за юношеский состав „Динамо“. Не возьмусь оценивать его игру и дальнейшие перспективы. Хочу оценить другое — вполне достойную и взрослую жизненную позицию, которую он показал в своем, кажется, первом в жизни большом интервью. Думаю, что независимо от того, как в дальнейшем сложится футбольная судьба Славика, за него не будет стыдно никому. Ни родителям, ни всем остальным», — написал Несенюк на своей странице в социальной сети Facebook.
В моєму житті було щось подібне.
У нас в Новій Каховці було поле Дніпро, як для футболу так і для мотоболу . Покриття на ньому завозили з ливарного цеху, з літєйки електромашу у вигляді мілко подрібненого шлаку , майже як пісок , але попадалися і неприємні шматочки , особливо багато їх було на стадіоні поруч який називали Огонёк , мабуть через те що ноги там горіли...
До прориву дамби Дніпро застелили штучним покриттям , приїздив навіть Зеленський , стадіон був гордістю Павелко.
Але повернуся до матеріалу пана Миколи . На майданчиках з таким покриттям не кожен воротар мав бажання грати , але вибору не було бо на траву стадіону Енергія директор Кошелев нас малюків не пускав , беріг траву для ФК Енергія. А "тирса" була майже завжди зайнята різноманітними командами - Нова Каховка була популярним містом для команд з всього союзу .
Тих хто погодиться бути воротарем на гарєвому покритті було малувато, а грати ж хотілося на справжньому полі , бити м'ячем по воротам на яких натягнута справжня сітка.
От ми з моїм кумом Сергієм Б-ко(легендарний Палич) і лупцювали м'ячі від гумових на початку семидесятих , а потім доросли і до шкіряних .
З воротарем було сутожно , хто ж без воротарської техніки піде падати за просто так.
Але на наше "щастя" ми мали персонального воротаря , гарного знайомого , майже друга. Людина яка не мала страху перед падіннями , можливо не відчувала болю(це він нам так казав, можливо щоб бути разом з нами, щоб не послали куди далі). Воротар він був на жаль кепський , але старався.
Чому на жаль, бо можливо його доля і життя його близьких та знайомих склалося по іншому.
Звали його Вова Довгий , його знає вся Україна.
Жили ми всі поруч біля четвертої школи по вулиці Піонерській.
Вовка чіплявся до нас хвостиком , ми вже від нього і не відмовлялися, бо добре знали як довго загоюються на тілі подряпини від шлаку.
Тато Вовки був лікарем , я до нього ще довго приїздив з Одеси щоб він рятував мої кістки та м'язи , сухожилля на руках і ногах , справжній майстер своєї справи.
Ніхто не знає як би склалася доля Вовки та його жертв якби на тому полі "Дніпро" була трава , замість шлаку з ливарного цеху
Можливо і пан Микола став би непоганим воротарем , але клята галька ...
В моєму житті було щось подібне.
У нас в Новій Каховці було поле Дніпро, як для футболу так і для мотоболу . Покриття на ньому завозили з ливарного цеху, з літєйки електромашу у вигляді мілко подрібненого шлаку , майже як пісок , але попадалися і неприємні шматочки , особливо багато їх було на стадіоні поруч який називали Огонёк , мабуть через те що ноги там горіли...
До прориву дамби Дніпро застелили штучним покриттям , приїздив навіть Зеленський , стадіон був гордістю Павелко.
Але повернуся до матеріалу пана Миколи . На майданчиках з таким покриттям не кожен воротар мав бажання грати , але вибору не було бо на траву стадіону Енергія директор Кошелев нас малюків не пускав , беріг траву для ФК Енергія. А "тирса" була майже завжди зайнята різноманітними командами - Нова Каховка була популярним містом для команд з всього союзу .
Тих хто погодиться бути воротарем на гарєвому покритті було малувато, а грати ж хотілося на справжньому полі , бити м'ячем по воротам на яких натягнута справжня сітка.
От ми з моїм кумом Сергієм Б-ко(легендарний Палич) і лупцювали м'ячі від гумових на початку семидесятих , а потім доросли і до шкіряних .
З воротарем було сутожно , хто ж без воротарської техніки піде падати за просто так.
Але на наше "щастя" ми мали персонального воротаря , гарного знайомого , майже друга. Людина яка не мала страху перед падіннями , можливо не відчувала болю(це він нам так казав, можливо щоб бути разом з нами, щоб не послали куди далі). Воротар він був на жаль кепський , але старався.
Чому на жаль, бо можливо його доля і життя його близьких та знайомих склалося по іншому.
Звали його Вова Довгий , його знає вся Україна.
Жили ми всі поруч біля четвертої школи по вулиці Піонерській.
Вовка чіплявся до нас хвостиком , ми вже від нього і не відмовлялися, бо добре знали як довго загоюються на тілі подряпини від шлаку.
Тато Вовки був лікарем , я до нього ще довго приїздив з Одеси щоб він рятував мої кістки та м'язи , сухожилля на руках і ногах , справжній майстер своєї справи.
Ніхто не знає як би склалася доля Вовки та його жертв якби на тому полі "Дніпро" була трава , замість шлаку з ливарного цеху
Можливо і пан Микола став би непоганим воротарем , але клята галька ...
Ще й мав і проблеми з зором , через що його прозвали Нельсон . На футболіста він був зовсім не схожий
-----------
"Тренери відповіли, що проблеми є — син Григорія Суркіса вимагав щоб з ним займались додатково. І доводилось — як ти йому відмовиш?" (с)
Например, пацан просит провести тренировку дополнительно. Тут радоваться нужно, а вот по словам Мыколы им ПРИХОДИЛОСЬ,
Или, к примеру, в отношении Суркиса-младшего фраза " як ти йому відмовиш?" звучит двусмысленно. Он что, хозяин? Или они рабы Суркиса? Или "Суркису нельзя отказать, как вон тому, шустрому полузащитнику" (к примеру).
Всех этих двузначных трактований можно избежать. И Мыкола должен знать, как это сделать.
Просто ему некогда работать над текстом, он строчит свои статьи как некоторые блогеры на этом сайте- по нескольку в день.
Золотые слова, пан Мыкола.