Колишній захисник «Дніпра» Олександр Поклонський розповів про життя свого колишнього клубу, про зустрічі з Коломойським, роботу з Грозним, Тищенком, Федоренком та Кучеревським, зарплати та премії «Дніпра» та матч єврокубків, який багато років вважався договірним.
— Олександре Володимировичу, ви пам’ятаєте, як дізналися, що вами цікавляться в «Дніпрі»?
— Мені про це під кінець чемпіонату 95/96 сказав хтось із гравців Поділля, де я грав разом із Русланом Костишиним. Я здивувався, не повірив. Сезон закінчився, через борги майже всі гравці розбіглися. Мені вже в «Поділлі» пропонували новий контракт, і я був готовий його підписати.
Але ввечері Олег Печерний зателефонував, що мене запрошують на перегляд у «Дніпрі». А це моя мрія. Я тут ж зібрав речі і вирушив у розташування «Дніпра». Впевненості, що залишусь і сподобаюся Грозному, не було. Очевидно, на зборах довів, що підходжу команді.
— Ви прийшли в «Дніпро» практично одночасно з новим спонсором — «Приватбанком». Із власником «Дніпра» Ігорем Коломойським доводилося зустрічатися?
— Перший час команду курирував Сергій Тігіпко, все фінансування команди йшло через нього (на той момент він очолював правління «Приватбанку», був членом виконкому ФФУ та головою обласної федерації футболу прим. ред.). Тігіпко часто приїжджав до нас, був якось у нас на новорічному банкеті.
А ось Коломойського спочатку ми не бачили, хоча знали, хто він такий. Вже після відходу Грозного Коломойський став заїжджати до нас. Почав вникати у футбол, розмовляти з нами.
— Особисто з вами він розмовляв, знав, що є такий футболіст — Олександр Поклонський?
— Так, Ігоре Валерійовичу все про нас знав. Він не раз приїжджав на базу. На зібраннях наших був присутній. Пам’ятаю, вже за Кучеревського, я ходив до нього як капітан команди разом із тренером. Ті ж Шелаєв і Михайло теж до нього ходили. Обговорювали різні моменти. Ігор Валерійович цікавився будь-якими деталями, питав, що потрібно клубу.
— Які враження у вас залишилися про нього?
— Коломойський ‒ легка в спілкуванні людина. У розмові у нього завжди знайдеться місце жарту і, по-моєму, це чудово. Зрозуміло, що жорсткий, але з нами завжди був коректний. Міг, запитати у гравця, що влаштовує, що ні.
— Скільки правди в тому, що Коломойський особисто казав гравцям: «Жодних закулісних ігор. Якщо ми щось виграємо, то тільки чесно»?
— Можу це підтвердити. Було таке насправді.
— Футболісти розповідали, що в"Дніпрі" завжди були хороші фінансові умови: зарплата, машини, квартири. А як у вас?
— По порівнянню з Хмельницьким у «Дніпрі» у мене тільки зарплата зросла в десять разів. Я був просто в шоці. І це було не так вже й багато в порівнянні з тими зарплатами, які отримували гравці, які провели в «Дніпрі» не один сезон.
У Грозного я постійно грав в основі, тому через півроку мені підвищили зарплату на 50%, а в кінці року — ще на 50%. В результаті за рік вона збільшилася вдвічі. Плюс були премії.
— А премії в «Дніпрі» за що належали?
— За перемоги, причому, вони були в півтора рази вищі за зарплату. Ще був один унікальний момент. Якщо вигравали з різницею в три м’ячі, премія збільшувалася в два рази.
В іграх на Кубок премії за перемоги були більше тих, які платили нам у чемпіонаті. 1997-го ми грали у фіналі Кубка з «Шахтарем». Якщо ви виграли той фінал, то за нього отримали стільки ж, скільки «Шахтар» за всі ігри турніру. А в перерві, коли ми програвали 0:1, нам збільшили премію вдвічі.
— Ваш колишній одноклубник Максим Калініченко розповідав в одному з інтерв’ю: «Дідовщини в Дніпрі не було — шкарпетки і бутси ніхто не прав, було фантастичне ставлення до старших». Погодьтеся?
— Субординація існувала. Дідовщина якщо і була, то в легкій формі. Бігав по молодості і я, якщо щось треба було забрати, принести, м’ячі накачати. Ну, це таке робочі моменти.
У нас у команді була традиція. Ми зібралися всі разом — сиділи і молоді, і старі. У старій лазні на базі у нас був такий закуток — каптерка. Ми там збиралися зазвичай після гри. Можна сказати, що розслаблялися. Жоден тренер туди ніколи не заходив.
За той час, що я був у «Дніпрі», лише Грозний один раз зайшов. А там якраз 19-річний Серьога Перхун сидів в оточенні старших хлопців. Грізний миттю глянув і відразу вийшов. Щоправда, потім сказав нам: «Якщо програєте гру з „Кременчуком“, усіх оштрафую!» (не програли! 1:1 — прим. ред.)
— А ще Калиниченко казав: «Якщо хтось із старших просив зганяти, наприклад, за пивом, жодних питань не виникало».
— Сто відсотків, підтверджую його слова. Все це у нас сприймалося легко з розумінням. Пам’ятаю, коли я вже був старшим, а Сергій Назаренко тільки з’явився у нас у «Дніпрі». Я давав йому ключі від своєї машини і просив, щоб він з’їздив, зробив деякі покупки. Адже нас в той час на базі перед матчами «закривали». Для холостяків заїзд був за три дні, сімейні хлопці приїжджали за два.
— Кажуть, Грозний у «Дніпрі» бував різним...
— Коли він очолив «Дніпро», все у нас йшло по наростаючою. Тоді він був молодим-перспективним тренером (Грізному на момент переходу в «Дніпро» було 40 років — прим. ред.)
Грозний все щось вигадував у тактиці. Намагався це донести нам, але на полі воно тоді здавалося якимось маренням. В’ячеслав Вікторович міг досягти набагато більшого, але, я вам прямо скажу, в «Дніпрі» його занапастив його язик.
— У першому сезоні в"Дніпрі" Грозний робив ставку на Кубок. Чому за таких преміальних, про які ви розповіли вище, поступилися у фіналі «Шахтарю»?
— По грі ми тоді були сильнішими за «Шахтар». Володіли перевагою. Були моменти. Але одна помилка, яка призвела до гола, мабуть, надломила нас. Ми так і не змогли дотиснути «Шахтар». Пам’ятаю, Грозний, щось у нашій тактиці поміняв перед самою грою. Напевно, в чомусь допустив прорахунок.
— На той фінал Грозний навіть Володимира Лютого запросив!
— Я так і не зрозумів, чому Лютого запросили — так і найще на одну гру. Він добрий футболіст, але за стилем він нам тоді не підходив. Мені так здавалося.
— Чому вже влітку 1997-го у вас у команді почалися конфлікти?
— Я не знаю, з чого там все почалося. Пам’ятаю, була двомісячна заборгованість із зарплати, борги зростали. Начебто команда непогано грала, але Грозний почав склад тасувати. У «Дніпро» пачками стали приїжджати нові люди.
— Це правда, що гравці, послухавши Грозного, підписали папір, згідно з яким вони добровільно згодні не отримувати гроші протягом трьох місяців за умови, що «Приватбанк» не продасть жодного гравця основи?
— Щось подібне ми тоді підписували. Але не всі гравці тоді підписали цей папір.
— Розкажіть про страйк гравців перед матчем з донецьким «Металургом».
— Були великі борги по зарплаті. Ми в колективі вирішили не виходити на гру, якщо не почнуть їх погашати. На стадіон їхали не на клубному автобусі, а на своїх машинах.
Пам’ятаю, заходжу в роздягальню, а там уже пів команди переодяглося. Хлопці готуються до гри. Подумав: ну все, на цьому страйк закінчився. Переодягся, вийшов на поле. Напевно, вчинив неправильно, як і інші, хто грав. Адже був у нас договір.
Виходить, що ми його порушили (на гру з «Металургом» так і не вийшли Близнюк, Гецко, Мізін, Мороз, Паляниця, Парфьонов, Шаран, «Дніпро» виграв 2:0, прим.ред.).
— Говорять, що запрошеним тоді в «Дніпро» Парфьонову, Мізину, Гецко та Паляниці Грозний наобіцяв золоті гори, але обіцянки не виконав. Потім ці футболісти на базі дверей до нього в кімнаті намагалися зламати.
— Щось таке було. Може, двері, може щось інше. Ми тоді з «Ворсклою» грали, ця четвірка, запрошена Грозним, не вийшла на гру. Але футболістів я за це не провиню. Раз їм пообіцяли і не виконали, значить, вина на тому, хто обіцяв.
— У Кубку УЄФА «Дніпро» програв «Аланії».
—Я зазвичай гри зі своєю участю не дивлюся. А цей матч року два тому подивився. Дивився вже без емоцій. Так, вони постійно володіли перевагою. Могли більше забити. Рахунок 1:2 на виїзді був обнадійливим для нас. Здавалося, що на Метеорі ми зуміємо їх обіграти. Але пропускали ми якісь незрозумілі голи.
— Розповідають, що «Дніпро» тоді в Росії зустріли огидно?
— Каміннями в нас не кидали. Стадіон там, звичайно, був битком. Всі хворіли проти нас і, звичайно, всяке на нашу адресу кричали. Але в пам’яті у мене залишилося лише те, що жили ми тоді в якомусь убогому готелі. Справжній Радянський Союз.
— Була інформація, що за подолання дніпропетровського бар’єру кожен футболіст Аланії отримав по 25 тисяч доларів. А як були справи з преміальними у «Дніпра»?
— Премії були, можливо, разів у п’ять менші. Але ми отримували досить нормальні за тим часом гроші.
— Можете підтвердити або спростувати інформацію, що матч у відповідь з «Аланією» «Дніпро» здав?
— Я сам намагався в цьому розібратися. Дивився всі пропущені в тій грі м’ячі. Аналізував склад, хто десь грав. Не знаю, що зараз із цього приводу сказати. Адже нікого за руку не спіймали. Але щось не так у тому матчі було. Це точно.
— Договірний матч одразу бачите?
— Коли граєш, так. Був випадок ще в «Поділлі». Приїхали ми на гру в Кіровоград або ще кудись. Ми з Костишиним у команді наймолодші. Граємо з бажанням, викладаємося, а з партнерами щось не. Грають зовсім не як уміють. Це одразу відчувається. Після матчу з’ясувалося — грали «договірняк».
— Після Грозного «Дніпро» очолив Тищенко. Він був м’яким тренером?
— Тищенко був м’якою людиною, а тренером — жорстким. У нього в команді мали бути всі бійці. Не має значення, це молодий гравець чи хтось із знаменитих футболістів. На тренуваннях він сам із нами грав і ніколи не прибирав ніг у стиках. Тим самим показував нам особистий приклад. Мені подобалося, як у нього будувався тренувальний процес. Я багато чого в нього почерпнув. І взагалі, для мене він ‒ тренер № 1.
— Що змінилося в «Дніпрі» за Тищенка?
— Тищенко очолив «Дніпро» у важкі для команди часи. У клубу були фінансові та кадрові проблеми. Він намагався щось ліпити з тих молодих хлопців, які у нього були. При ньому заграли Калініченко та Рикун. Змінився тренувальний процес.
Пам’ятаю, ми прилетіли до Києва за кілька годин до гри з «Динамо». Гравців, готових грати, було впритул, людина 12-13. Після фінального свистка ми не могли повірити, що обіграли «Динамо» на його полі (8-й чемпіонат України, 3:2, — прим.ред.). Нас швидко посадили в автобус, і Олександр Сорокалет (Був помічником у Тищенко — прим. ред.) сказав: «Так, швидко поїхали звідси, щоб вони не придумали що-небудь».
— У 1999 році команду прийняв Микола Федоренко. Чи згодні зі думкою, що за нього «Дніпро» показував нудну гру?
— Так, ми грали в оборонний, обережний футбол. Якщо вигравали, то один м’яч. Могли вилетіти з вищої ліги. Дивом лишилися. Але через сезон зуміли набрати хід, навіть бронзові медалі чемпіонату здобули. У цьому його і наша заслуга.
— Розкажіть про демарш чотирьох провідних гравців, серед яких фігурувало і ваше прізвище.
— Ініціатором того конфлікту був я. На той момент виникла чотиримісячна заборгованість із зарплати. А нас постійно годували обіцянкам. Казали, що виплатять гроші то завтра, то післязавтра. Мені все це набридло, і перед грою з «Металістом» я сказав: «Якщо грошей не буде, я на полі не вийду».
Мене підтримали Калініченко, Медін та Козар. Вони також заявили, що не вийдуть на поле, якщо не буде виплат. Федоренко нас підтримав. Сказав, щоб ми звернулися з листом до ПФО. Залишався тиждень до матчу, ми чекали рішення клубу.
І ось за два дні до гри у нас збори. Федоренко каже: «Підніміть руки ті, хто відмовляється грати у разі відсутності грошей». Ми вчотирьох підняли руки. На це Федоренко нам сказав: «Тоді до побачення. Залишіть розташування бази».
От і все. Що нам залишалося робити?
— Федоренко потім розповідав, що вам не вистачило витримки. Гроші привезли на другий день?
— Звичайно, привезли. Він знав, коли гроші будуть. Чому не сказав про це нам? Адже до матчу залишався час. Навіщо ці збори проводити?
В результаті нас усунули від тренувань з першою командою (з часом троє страйкарів — Поклонський, Медін, Козар — повернулися в «основу» «Дніпра», а ось Калініченко перейшов до московського Спартака — прим. ред.).
— Які емоції ви відчували в матчах Кубка УЄФА проти «Фіорентини», яку на той момент тренував 36-річний Роберто Манчіні?
— Запам’яталося те що наш матч тоді перенесли через події 11 вересня (через терористичні акти, скоєні в США в 2001 році, УЄФА переніс раунд єврокубків на тиждень — прим. ред.). Ми були в шоці.
Дніпро довго був без єврокубків, тому все місто стояло на вухах. Зрозуміло, у «Фіорентині» зірки — Ді Лівіо, К’єза, Міятович, Нуну Гомеш. Вони були і сильніші,і потужніші. Але на «Метеоре» ми дивилися гідно і не поступилися. Пригадую цей вечір, повний стадіон.
Після гри помінявся футболкою не з К’єзою, не з Ді Лівіо. Тут же її фанатам віддав. Ніколи футболки не колекціонував. Навіть жодної зі своїх футболок у мене не залишилося. Усі їх роздарував.
— На ту гру ви виводили команду в статусі капітана. Вас призначили чи обрали?
— При Федоренко перед початком чемпіонату на зібранні капітана обирали гравці. Ми писали записки, потім був підрахунок голосів. Серед кандидатів, окрім мене, були Задорожний, Полтавець та Шелаєв.
— Федоренко з «Дніпра» пішов зі скандалом: «порушення фінансової дисципліни». Можете розшифрувати, що за цим стояло?
— Там була така історія. Ми на «Метеорі» мали грати з київським «Динамо». «Шахтар» пообіцяв нам премію. Вони тоді платили за кожне відібране у динамівців очко. Зіграли 0:0. Отримали гроші.
Кажуть, що керівництво клубу не знало про ці виплати. А коли все це розкрилося, був скандал. Напевно, це і стало причиною такого формулювання з наступним звільненням Федоренка. Які до нас претензії? Нашої вини тут немає. Ми вийшли і зіграли.
— Вам часто доводилося брати участь у матчах, коли третя сторона преміювала за потрібний результат?
— Було кілька таких матчів. Найбільш драматичний із них — у 2001 році. Закінчувався 10-й чемпіонат, за підсумками якого ми вже посіли третє місце. Залишалася остання гра в Києві, дуже важлива для «Динамо».
Якщо ми би зіграли хоча б внічию, «Шахтар» ставав чемпіоном. «Гірники» тоді пообіцяли нам за потрібний для них результат ну дуже великі гроші.
Ми вигравали — 1:0. До кінця матчу залишалося хвилин п’ять. Ось тут сталося неймовірне. Протягом однієї хвилини «Динамо» забило два м’ячі. Спочатку Несмачний, практично з нульового кута, і тут же Мелащенко головою. Другий гол перекреслив усі наші надії на великі преміальні.
— Розкажіть про «Дніпро» часів Євгена Кучеревського. Чим він відрізнявся від Грозного чи того Федоренко?
— Мефодьич був справедливішим. Хороший психолог і мотиватор. Міг струснути команду, завести. Багато розмовляв із нами, гравцями, навіть радився. Наприклад, викликав до себе капітана чи заступника, міг запитати, кого поставити на ту чи іншу гру.
Подейкували, що Мефодьїч не вміє тренувати, то я це можу підтвердити. Але у нього в голові народжувалися ідеї, які він міг донести гравцям. Не має значення, через кого — Тищенка чи ще когось. Кучеревський багато в команді змінив. Того оборонного футболу, який був за Федоренка, більше не було. Ми перейшли на іншу тактичну схему.
Якщо за Федоренка ми незмінно грали 4-4-2, то за Кучеревського заграли в три захисники. Наголос робився на атаку. Після відходу Федоренка ми ще пару місяців ніяк не могли позбутися його футболу.
Коли на базі двома складами проводили двосторонні ігри, знаєте, з яким рахунком вони, як правило, закінчувалися? 0:0!
Все це Кучеревський з часом прибрав. Ми стали на полі більш розкутими, заграли більше в атаку.
— Правда, що спочатку ви насилу сприймали манеру поведінки Кучеревського. Деякі навіть ображалися за підколки, яких завжди було у надлишком?
— Нічого образливого там не було. Так, він всіх підколював, але по-доброму. Міг розповісти якісь байки.
— Кучеревський, був людиною з чудовим почуттям гумору. Який найсмішніший прикол з його репертуару?
— Їх було так багато, що просто неможливо вибрати най-най. Напевно, багато хто чув як перед грою з «Гамбургом», він сказав нам: «Ідіть і заженіть німців за Бранденбурзькі ворота». Ну, то це було вже перед виходом на поле.
А до цього встановлення на гру він давав нам вранці. Говорив він тоді хвилин сорок, може більше. Усі якісь історії, все не в цьому. Насміялися ми тоді вдосталь. Але тим самим він зумів нас розкріпачити.
Ми переглядали матчі «Гамбурга», коли готувалися до цієї гри. Чесно скажу було страшно. Усі думали, як можна з ними грати, як обіграти таку команду? А Мефодьич весь цей страх зняв з нас, психологічно до гри ми були готові. Вийшли, добре розпочали матч, потім відчули впевненість і все у нас пішло («Дніпро» виграв ту гру 3:0 прим. ред.)
— Про Кучеревського іноді казали, що він вичавлює з гравців усі соки.
— Такі соки. Йому не треба було тренувати. У нього був свій тренер. Весь тренувальний процес у нас тримався на Вадимі Тищенку.
Коли Тищенко, кудись їхав, а Мефодьич брав у руки свисток, ми починали сміятися. Тому що після тренувань Кучеревського ми йшли з поля, навіть не спітнівши.
Це я зараз розумію, що неважливо, хто працює з командою на полі. Важливо, що Кучеревський міг зібрати потрібних йому людей — футболістів та тренерський штаб, а потім запустити весь цей механізм, який давав результат.
—Дійсно, Кучеревському вдалося тоді сколотити чудову команду. Її любили по всій країні і називали «народною».
— У нас була чудова атмосфера. Легіонерів взагалі не було. Суцільно хлопці з України (у розташуванні Дніпра тоді були футболісти, які представляли 14 областей України — прим. ред.). Збиралися із сім’ями, без керівництва. Сиділи, спілкувалися. Комунікація налагоджувалась, потім це відбивалося на тренуваннях і в матчах.
Жодне з тренувань не проходило без приколів, сміху. От Рома Максим’юк був трудягою, орав на тренуваннях. Одним словом — «слюсар». Якось він вийшов на тренування в білих бутсах. Мефодьич побачив це, підійшов до нього і сказав: «Зніми їх, щоб я не бачив. Тільки Бекхем може в таких грати».
— Чому з Кучеревським «Дніпро» не виграв Кубок України?
— У фіналі з «Шахтарем» я не грав. Весь час лікувався — то в Німеччині, то ще десь. Тому був, в основному, на замінах.
Можу розповісти про півфінал із «Динамо». Я якраз за тиждень до гри повернувся в розташування команди. Готувався зі всіма до майбутнього матчу, але особливих надій, що гратиму, не мав. Був здивований, коли мене поставили в основу.
Довелося грати 120 хвилин. Потім були післяматчеві пенальті, які на мені і закінчилися (серія пенальті закінчилася з рахунком 2:1, кияни промазали чотири рази, дніпряни три — прим. ред.). Моя черга підходила, і я не знаю, як би я бив. Пам’ятаю, при Кобзарєві я не забив 11-метровий, і його відправили у відставку. Хлопці потім підсміювалися, казали: «Це ти прибрав його з команди». Щоправда, потім за Федоренка я пенальті забив. Добре, що хлопці впоралися до мене і бити Шовковському не довелося.
— За швидку їзду Костишина в «Дніпрі» називали «Шумахером». Кажуть, що тільки ви могли скласти йому конкуренцію?
— Так, ми змагалися з ним. Я, як і він, був тоді знебашений. Мені страшно навіть згадувати, що я творив. Ми з Костишиним вибирали якесь місце в місті. Потім стартували з бази, хто швидше приїде до призначеного пункту. Були практично на рівні. Змагалися ми на більш довгих дистанціях. У нас однакові машини були Мерседес С-класу.
Якось я стартував із Дніпра рано вранці, і через 2 години 45 хвилин був уже в Києві. Палив так, що за 200 увесь час було. На заправці в Києві судома так руки звела, що я не міг їх розтиснути. А Костишин приблизно через місяць, з дружиною і маленькою дитиною (Денис — екс-гравець «Дніпра», «Колоса», нині «Олександрії» прим. ред.), доїхав за 2,35. Але він їхав у зворотному напрямку, з Києва в Дніпро.
Потім, коли я грав у «Таврії», із Сімферополя в Дніпро так їздив. Пам’ятаю, закінчилося ранкове тренування, я за кермо — і в Дніпро ночувати. Наступного дня з Дніпра їхав на вечірнє тренування до Сімферополя. З віком це саме якось минулося. Зараз їжджу 80-100. Якщо хороша траса — можу вичавити більше. Із Дніпра до Києва зараз доїду, може, годин за п’ять. Виходить, в два рази повільніше.
— У вас були варіанти перейти в закордонний клуб?
— Свого часу були пропозиції із клубів ближнього зарубіжжя. Звали в московські «Динамо» і Торпедо. Розмови йшли про ЦСКА. Але переговори щоразу обривалися, так до ладу і не розпочавшись. У деяких випадках розумів, що не готовий йти з «Дніпра».
Якось Леонід Колтун запитав: «Хочеш поїхати в „Сент-Етьєн“?». Я тоді посміявся, подумав, що він жартує. Яка Франція, який Сент-Етьєн? Потім дивлюся, Максим Левицький туди поїхав, хтось із Росії. Може, Колтун і не жартував...
Останні два роки в «Дніпрі» я мучився, у мене дуже боліла нога, суглоб вже повністю стерся. Коли в Німеччину їздив на консультацію, мені так і сказали: «Суставу хана». Мені навіть Кучеревський якось сказав: «Давай, закінчуй з футболом, іди в дубль — там допомагатимеш».
Але мені дуже хотілося ще грати (після «Дніпра» Поклонський грав ще п’ять років: за «Таврію», «Кривбас», «Зорю», київський ЦСКА, «Нафтовик-Укрнафта», їздив в Азербайджан і Казахстан — прим. ред.). Не знав, що робити без футболу, чим займатися.
Зараз я би вчинив інакше. Напевно, послухався Кучеревського: повісив би бутси на цвях і раніше зайнявся тренерською діяльністю.
— Вам хотілося б очолити якийсь клуб Прем’єр-ліги?
— Звісно. Я мрію про це. Завжди хотілося очолити «Дніпро», бо Дніпро — це моє рідне місто та моя улюблена команда.
— А були у вас інші варіанти?
— Були варіанти, але на рівні розмов. Міг опинитися в «Минаї» до Шарана, але до конкретики так і не дійшло.
— Ви досить м’яка людина. А як тренер — жорсткий?
— Так, буваю жорстким. Можу накричати матом. Це в мене є. Але я точно не злої. Дуже швидко відходжу. Головне — намагаюся бути справедливим і чесним до гравців. Якщо когось виганяв, то, можете повірити, було защо.
— Керувати командою без крику — таке можливо?
— Може, хтось і може, але тільки не я. Коли йде гра — все на емоціях, без крику ніяк.
— Коли останній раз виходили зі себе?
— Були ігри в минулому сезоні і в «Дніпрі», і в «Нікополі» — скипів на хлопців. Вимовив їм все, що можна було і неможливо. Але вони добре знають, яким я буваю в грі, тому сприйняли все без образ.
— У структурі ФК «Дніпро» ви відпрацювали шість сезонів. За цей час через команду пройшли більше сотні юних футболістів. Є що розповісти про них?
— У принципі я задоволений усіма, з ким із них довелося попрацювати. Це — Чеберко, Когут, Баланюк, Вакулко, Леднєв, Костишин, Ільїн, Назаренко, Назаріна, Довбик, Супряга... Можу називати ще й ще.
Луніна я відразу став ставити в основу, хоча були старші хлопці. Тоді ще в нашому тренерському штабі В’ячеслав Кернозенко працював, він відразу побачив в Андрію майбутнього майстра.
— Вам довелося працювати з синами ваших колишніх партнерів по «Дніпру». Коли грають родичі колишніх колег по клубу, це нормально?
— (Сміється). Зрозуміло, що їх починаєш порівнювати з татом (під керівництвом Поклонського грали: Денис Костишин, Іван Михайленко, Антон Рикун, Юрій Нагорняк, Данило Шелаєв, Тарас Горилий — прим. ред.). Але якщо вони тягнуть, то чому немає.
— Що можете розповісти про них?
— Іван Михайленко поїхав до Америки і там навчається. Може, десь грає, точно не знаю. Антон Рикун бачив поле, як і батько. З м’ячем працював добре, але у фізичній силі поступався татові. Так і в дистанційній швидкості, теж. Данило Шелаєв — непоганий гравець, але у нього були проблеми зі здоров’ям, тому лікарі заборонили йому грати.
На Дениса Костишина я сильно не розраховував, ставився жорстко до нього, але такий настирливий і цілеспрямований хлопець. Весь час просив: «Поставте мене на гру». У нього є техніка, передача та удар. Взагалі, він молодець, зумів проявити себе в Колосі. Щоправда, погравши під керівництвом тата, він мені якось сказав: «Володимировичу, ви просто ангел у порівнянні з моїм батьком».
Юра Нагорняк — фізично потужний гравець, але, як для захисника, йому не вистачало швидкісних якостей. На Тараса Горилого я покладав певні надії. Він швидкий гравець, такий же боєць, як батько, але трохи лінивий. Нині йому — 21, може, ще розкриється.
— А хто зараз — найталановитіший футболіст в України?
— Зрозуміло, що Мудрик. Але мені дуже імпонує Олександр Назаренко. Йому ще трохи попрацювати — і з нього вийде чудовий футболіст.
— Хтось вплинув на ваше рішення стати тренером, були ключові моменти при ухваленні рішення?
— Так я взагалі не збирався тренувати! Працював у селекційній службі «Дніпра» з тем ж Русолом, Вадимом Тищенком та Володимиром Геращенком. Цікаво, що мені подобалося. Думав: ну все, це моє! Але одного разу зателефонував Русол і спитав: «Хочеш попрацювати тренером в U-19?».
Тоді з цією командою працював Віктор Кузнєцов, але у нього щось не склалося. Місце тренера звільнилося, і цю посаду мав зайняти Шелаєв. Але вийшло так, що Олег продовжив контракт на рік з Металістом, тому на порядку денному знову стояло питання про тренера.
Я до цього нікого не тренував, не уявляв собі, як будувати цю роботу. Сумнівався, чи потрібно братися за неї. Попросив кілька днів, щоб усе обміркувати. Але буквально тут зателефонував Вадим Тищенко, якого я дуже поважав: «Навіть не думай, ми допоможемо». Підтримка Тищенка стала визначальною у ухваленні рішення. Багато деталей я тоді не знав, тому попросив у помічники Володимира Геращенка, який мав досвід роботи в академії «Дніпра». Ось так я став тренером «Дніпра U-19».
— Потім ви стали тренером «Дніпра», який доживав останні дні і був розформований за вас. Що відчували?
— Я знав, що клубу незабаром не буде. Нам так і сказали: «Хочете грати — грайте, але через рік, може два, цієї команди не буде». Вирішили грати. Зібрали гравців, які не підійшли іншим клубам. Команда вийшла гарною.
У другій лізі дуже непогано грали. Тяжко було, особливо спочатку. Але нам здорово допомогли Довбик, Ільїн, Назаріна, Вакулко, Назаренко, Костишин. Після першого кола в трійці йшли.
— Шкодуєте, що немає того «Дніпра»?
— Звичайно, шкодую, залишилися почуття. Це моя рідна команда. Я завжди за неї хворів. Навіть коли були варіанти піти, я обирав «Дніпро». Не хотів щось змінювати. Погоджувався на меншу зарплату і продовжував грати.
— Андрій Стеценко в інтерв’ю сказав, що той «Дніпро» ще живий. Але у клубу борги, які продовжують зростати. На сьогодні це понад 50 мільйонів доларів?
— У цих боргів, напевно, є певний «термін дії». Не знаю. Подивимося. У нашому житті трапляються такі речі. Все ще може змінитися. Тому, я не виключаю варіант, що ФК «Дніпро» ще зуміє відродитися.
Олександр Петров