Півзахисник донецького «Шахтаря» та молодіжної збірної України Артем Бондаренко в інтерв’ю «КОМАНДІ1» поділився своїми емоціями та спогадами про виступ української «молодіжки» команди у відбірному циклі Євро-2023 (U-21). Нагадаємо, за підсумками цього виступу «синьо-жовті» здобули путівку у фінальну частину чемпіонату Європи.
— Впевнений, що виступати за національну збірну країни — це мрія всіх, хто займається футболом, — сказав Артем Бондаренко. — Звісно, я не був винятком, і з самого малечку уявляв, коли вперше вдягну футболку збірної. Разом з моїм батьком, який є дитячим тренером, ми переглядали всі матчі головної команди України.
Перша згадка про збірну? Мабуть, це був поєдинок 1/8 фіналу чемпіонату світу 2006 року — Україна — Швейцарія. Мені ще не виповнилося шість років, але в пам’яті ця гра залишилася, можливо, тому, що я вперше побачив таке виконання пенальті, на яке вирішився Артем Мілевський. Це було дуже емоційно.
Не треба, гадаю, зайвий раз наголошувати, що збірна — це команда, в складі якої ти захищаєш кольори всієї країни. Але в наш час ці слова набувають ще більшого змісту. Друга половина нашого шляху на Євро пройшла під час війни, і ми, перебуваючи в молодіжці, постійно про це пам’ятали та дякували нашим ЗСУ. Якби не вони — цього Євро ми б точно не бачили.
— Наприкінці 2016 року я переїхав з Черкас до Києва — потрапив в академію «Шахтаря». Після цього й стався перший виклик до юнацької збірної (U-17). Пам’ятаю, що тренером був Сергій Попов, і ми поїхали, здається, до Мінська на якийсь турнір. Сказати, що я невдало дебютував в команді — не сказати нічого. В матчі проти Ізраїлю вийшов в основному складі, але вже на 25-й хвилині пішов відпочивати. Зі своїм завданням не впорався, і в мою особисту справу жирними літерами вписали: «Не відповідає рівню збірної...»
Я був дуже засмучений, але сьогодні згадую ті події з посмішкою. Це був урок, це був досвід. Тоді в збірній було дуже важко грати, та й команда була зовсім нова. Половина з неї, можливо, вже з футболом взагалі закінчила.
Потім мене викликали до збірної U-19, і мені запам’ятався еліт-раунд відбору до чемпіонату Європи. В нас була важка, але цікава група — Італія, Бельгія та Сербія. Завдання ми, на жаль, не виконали, але вже тоді познайомилися з сербами, які стали нашим суперниками в відборі на нинішнє молодіжне Євро. Ми зіграли внічию — 2:2, а в складі суперника дублем відзначився нинішній нападник «Ювентусу» Душан Влахович.
— Після першого виклику до молодіжки я так і не доїхав. На початку березня 2020 року побачив у ЗМІ список гравців, яких збирав Руслан Ротань на матчі з Мальтою та Північною Ірландією. Зізнаюсь, був трохи здивований, адже на той час я ще не зіграв жодної хвилини в УПЛ. Проте сюрпризом для мене це теж не стало — про інтерес до мене попередив капітан «Шахтаря» Андрій Пятов. До речі, я часто бачив представників тренерського штабу молодіжки навіть на матчах U-19 — здається, нас відслідковували, як то кажуть, на довгій дистанції. І збирали повне досьє.
На жаль, цей збір не відбувався через те, що футбол зупинився — втрутився ковід. Я трохи засмутився, але за півроку таки потрапив до молодіжки. Вже з мінімальним досвідом виступів в УПЛ, але в якості гравця Маріуполя. В вересні 2020-го на нас чекали два непрості виїзні матчі — проти Данії та Фінляндії.
— Перші враження від команди виявилися позитивними, мені з самого початку сподобалася атмосфера взаємної поваги в колективі. Його лідером був капітан — захисник Євген Чеберко. На полі він підказував та направляв, так би мовити, гру команди.
Яким було перше знайомство з Русланом Ротанем? Я знав його як чудового гравця, і мені було дуже цікаво побачити, який він тренер. Ми і тоді грали в той футбол, який, як зауважив мій знайомий, ніби створений спеціально для мене (посміхається), але за два роки суттєво вдосконалили його.
Дебют випав на гру в Данії. Там була дуже сильна команда, яка в першому матчі, як на мене, катком переїхала нашу молодіжку. У складі данців виділялися футболісти з топових чемпіонатів, і командно вони були підпорядковані сучасним вимогам від іспанського тренера, який довгий час очолював академію «Барселони». Проте зіграли ми дуже гідно. Подекуди навіть переважали суперника, але перемогу не втримали, пропустивши м’яч в компенсований час (з порушенням правил, але то вже історія).
Перші думки після такої прикрої нічиєї — все пропало. Хтось був винен, хтось не добіг і так дальше. Подумалось, що зараз піде розбір польотів. Та де там! Весь тренерський штаб подякував нам за добру гру, підтримав, провів гарний аналіз, і ми на позитиві полетіли до Фінляндії, яку, здається, дуже впевнено обіграли. В клуб повертався в доброму гуморі. Мені дуже сподобалося в молодіжці.
— Тоді, проти данців, в молодіжній збірній дебютувало чимало молодих гравців. Крім мене, це були Ілля Забарний, Арсеній Батагов, Олександр Назаренко та Олександр Сирота, на один з наступних зборів приїхали Георгій Судаков та Микола Кухаревич. Звісно, комусь здавалося, що тренер вирішив працювати на перспективу, але такого не було. Він нам постійно казав, що, поки є хоч якийсь шанс, ми будемо за нього боротися.
Чи могла «молодіжка» витягнути той відбір? Восени 2020-го для цього потрібно було майже диво, і ми були не так далеко від нього. Виграли принциповий матч у Румунії, впевнено перемогли Мальту та Північну Ірландію вдома, але провалили виїзд до Британії. Там гра відразу пішла не за нашим сценарієм. Я такого ще не бачив: вже на першій хвилині матчу суперник кидав аут майже із центра поля в наш штрафний майданчик, куди прийшли височенні захисники. Плюс газон був просто жахливої якості — я би забороняв грати на таких полях.
Знаєте, я не згоден з тими, хто каже, що поле однакове для всіх. Для нас, коли ми діємо через короткий пас, розігруємо на третього, потрібен гарний газон, а для тих, хто просто б’є вперед, розраховуючи виключно на індивідуальні якості футболістів, різниці дійсно немає...
— Нова «молодіжка», вже нинішня команда, зібралася навесні 2021 року — в Туреччині на нас чекав турнір Antalya Cup. Не можу сказати, що це була зовсім нова команда, адже відсотків 50 хлопців вже викликалося. Проте саме тоді почалося будівництво нового колективу. Так, ми провалили турнір, зігравши внічию з Узбекистаном та програвши Болгарії та Словаччині, але Руслан Ротань вже тоді був зосереджений тільки на одному — поставити нам свою гру. Навіть в програних матчах ми грали зовсім непогано, але наші експерти та вболівальники цю гру, мабуть, не бачили (або не розуміли), тому на тренерський штаб знову пішов неабиякий тиск...
Там, в Антальї, на кожний матч в нас був новий капітан, але після останньої гри, після прикрої поразки від Словаччини, Руслан Петрович взяв пов’язку, підійшов до мене і сказав: «Тримай. Тепер я буду питати з тебе по повній програмі». Звісно, мене надихала така довіра, і, як справжній капітан, я просто... не приїхав на наступний збір молодіжки (посміхається).
В травні мене викликали до лав національної збірної, яка готувалася до Євро-2020. Я вже неодноразово розповідав, що був дуже здивований — не вірив, що гравець з Маріуполя може туди потрапити. Звісно, для мене це був великий досвід: навіть просто там тренуватися. Я відразу звернув увагу на те, що футбол в першій збірній майже такий самий, як в молодіжці, тому перебудовуватися довго не довелося. Тренуючись в національній команді ми, звичайно, стежили за виступами молодіжної збірної на Турнірі Валерія Лобановського, де на неї чекав... черговий провал.
— Перший матч відбірного турніру — виїзд в Сербію. Перед стартом групового раунду всі писали, що шансів проти цієї команди в нас мало. Там грало декілька гравців, які були на контракті у «Манчестер Сіті», футболісти з Серії А, зірки «Партизану» та «Црвени Звезди». А ви хто? Ви невдахи. Саме такі настрої панували в вітчизняних ЗМІ, але в нас була своя точка зору, своя правда та своя віра.
Так, поразки в першій половині року настрою нам не додавали, але ж всі чудово розуміли, що навесні ми тільки будували свою гру, а влітку там не було майже половини команди. Важливим був позитивний тонус, з яким ми зібралися перед стартом кваліфікації. Тренери, як завжди, досконало розібрали суперника, ми з перших хвилин знали, чого хочемо, та досягли переможного результату.
Такий початок був вкрай важливим. Ми знали, що в останнє молодіжка починала відбір з перемоги 12 років тому — і після цього вона в останнє і потрапила на Євро. Ми пам’ятали, що, як корабель назвеш, так він і попливе. І гарно ж поплив...
В нас з’явилася впевненість, з кожним матчем ми все більше нагадували єдиний кулак. Як вплинула на команду розгромна поразка у Франції? Взагалі ніяк. Всі один одного підтримали та зосередилися на наступній грі. Ми розуміли, що це дуже сильна збірна. Дуже. Але нам вдалося втримати їх стартовий натиск, заспокоїти гру, а потім сталося прикре вилучення. Хто знає, як би все було в рівних складах.
— Ми обіграли Фарерські острови, ще раз Сербію, нам трохи не пощастило в Північній Македонії. В принципі, все йшло добре, але, як неодноразово зауважував Руслан Ротань, нам не вистачало лише одного — впевненої саме за рахунком перемоги. Такої, яка б відповідала перебігу подій на полі, бо так складалося, що, забиваючи гол, ми не те що заспокоювалися — починали грати в своє задоволення. Забували, що треба забивати ще (посміхається).
Пенальті з фарерцями? Я розумію, що нам з Жорою Судаковим будуть згадувати його ще довго, але це ж чудово — це був видовищний момент. Звісно, нам вистачило одного погляду з боку головного тренера, щоб все зрозуміти. Проте знаєте, кого Петрович призначив бити пенальті наступного разу? Мене та Жору. Така довіра нас ще більша мотивувала.
Так, в домашньому матчі з сербами я знову не забив з точки, але ми знову перемогли. Так, я добре знаю, що для прямої путівки з конкурсу других місць нам не вистачило саме двох забитих м’ячів. Так, нам було прикро. Але ж пряма путівка на Євро не дала б нам можливості отримати той кайф від футболу в матчах проти Словаччини. Заради цих емоцій і потрібно було не забивати ті голи, хоча у тренерів, мабуть, додалося сивого волосся...
— Війна. Ця весна була справжнім жахіттям, яке, на жаль, продовжується. Я впевнений, що з такими воїнами, як в Україні, ми переможемо, але на початку було дуже тривожно. Нам було не до футболу, але без нього ми не уявляли свого життя. Спочатку мені хотілося просто тренуватися, потім ми почали грати, стало трохи легше. Переживали за молодіжку, адже наші матчі відразу просто перенесли на невизначений термін. Не хотілося вірити, що наш шлях на Євро на цьому закінчено. На щастя, в травні ми зібралися та довели справу до логічного кінця.
Поєдинок на Фарерах був просто неймовірним. Всі хвилювалися за те, що в нас довго не було офіційних матчів, але ми зіграли так, наче це суперник давно не бачив м’яча. Повернули ігровий тонус з перших хвилин та здобули ту саму впевнену перемогу, на якій наголошував головний тренер, потім з великим рахунком обіграли Північну Македонію, витягли гру з Францією та поставили крапку в Вірменії. Так, ми не отримали пряму путівку на Євро, але за статистикою це був найкращий груповий турнір молодіжної збірної України за всю її історію.
Ми чекали на жеребкування плей-офф, і я відразу сказав, що хочеться потрапити на Словаччину. Було бажання взяти реванш за ту поразку в Туреччині. Хтось скаже, що нам пощастило з жеребкуванням? Тоді чому в семи попередніх матчах українська молодіжка жодного разу не перемогла словаків та забила їм усього декілька голів? Ми всі розуміли, що це дуже непростий суперник.
— На плей-офф я їхав на 99% впевненим в тому, що ми пройдемо. Не плутайте це з самовпевненістю. Ми вірили в свої сили, в свою гру, один в одного, в наших тренерів і персонал, які пройшли дуже важкий шлях и виконали дуже багато роботи. Так, перший матч залишив двояке враження. По майстерності, по грі ми були кращими, але поступилися в якомусь особливому дусі. Можливо, зовсім трохи, але словакам, які грали в себе вдома, цього вистачило.
На ранок нам призначили теорію, хоча зазвичай після матчу вона була не раніше вечора наступного дня. Я відразу згадав страшні розповіді про Ротаня-капітана, який міг при нагоді так «струсити» партнерів, що тим мало не здавалося. Проте в зал зайшла зовсім спокійна людина, яка попросила включити відео. На ньому були зібрані моменти, коли словаки нас просто б’ють, коли ми поступаємося в єдиноборствах, падаємо на газон. Це була одна з найжахливіших хвилин в моєму футбольному житті. І не тільки, мабуть, в моєму...
Після риторичного питання: «Мені треба щось додавати?» тренер показав нам ігрові моменти. Помилок там було менше, ніж вдалих дій. В кінці теорії Петрович зауважив: «Виправите те, з чого ми почали, — буде мінімум 3:0». Так і вийшло.
— Це хвилинне відео нас так завело — ви просто не уявляєте! Ніхто не образився на тренера — ми образилися самі на себе. Так, у другому матчі нам знову заважало поле, але все це ми компенсували потужною віддачою, не забуваючи про свій футбол. Футбол з холодною та спокійною головою.
Мабуть, цей момент з теорії був найяскравішим враженням від усього нашого відбору. Хоча, насправді, їх вистачало. Пам’ятаю те відео зі словами підтримки від наших батьків перед матчем з Північною Македонією. Пам’ятаю, як перед французами нас мотивував Саня Назаренко, який був травмований. В нас було дуже багато позитивних емоцій, нас ніколи не ламали якісь локальні невдачі, після них ми ставали лише сильнішими. В нас неймовірна команда, бо вона — збірна України. Країни видатних людей, яких ми не мали права підвести.
З таким настроєм будемо готуватися і до Євро. Хочу вірити, що туди ми поїдемо з головною перемогою всього нашого життя.
Юрій ДЕНИСЕНКО