Колишній півзахисник київських «Динамо-2» та «Динамо-3» Денис Скепський згадав про період своєї кар’єри у столичному клубі.
— Ви розпочинали свою кар’єру в Чернігові, але згодом опинились в структурі київського «Динамо». Як вам надійшла пропозиція звідти?
— Скаути з Києва мене помітили, коли я грав за чернігівську команду в ДЮФЛУ. Також у 13 років я мав запрошення із донецького «Шахтаря», з’їздив з ним на турнір у санкт-петербург. Але не захотів іти в «Шахтар». По-перше, далеко — аж у Донецьку, а по-друге, мені не сподобалося ставлення до дітей на той час.
Київ — поруч із Черніговом, «Динамо» мені ближче до душі. В академію «Динамо» мене запрошували ще раніше, але я був на контракті з «Десною» і до 16 років не міг переходити в будь-який інший клуб. Коли завершився той договір на підготовку, я й переїхав у столицю.
— Ви сказали, що вам не сподобалося ставлення до дітей у «Шахтарі». Поясніть, що мали на увазі?
— Там був одіозний спортивний директор, не пам’ятаю його імені. Ми програли одну гру — він сильно накричав на мене і взагалі всю команду. Ми тоді ще були дітьми, і мені не сподобалося, що доросла людина кричить ненормативною лексикою на 13-річну дитину. Я вважаю, що це неправильно і так не повинно бути.
— «Динамо», після «Шахтаря», не розчарувало?
— Все було добре. Я навіть підписав такий контракт із «Динамо», де не було вказано, у якій команді я буду грати. Хоча мені тоді було 16 років, я на ДЮФЛУ грав уже зрідка — хіба що одну гру навесні попросили зіграти за юнаків, бо трапився сильний суперник, а також влітку з’їздив на фінальну частину. А взагалі я, школяр на той час, відразу потрапив у «Динамо-3» і мав можливість грати в другій лізі ПФЛ проти дорослих.
А через півроку мене забрали вже в «Динамо»-2, де тренером був Володимир Онищенко (легендарний володар Кубка кубків і Суперкубка Європи, — прим.ред.). Я жив на базі на Конча-Заспі, опинився вже в першій лізі. Все це — за такий короткий період.
— Які тоді були премії в гравця «Динамо-3»?
— 150 гривень за перемогу. Хороші премії були вже в «Динамо-2» — 200 доларів.
— Ну от, здавалося б, ваші справи в клубній структурі гранда складалися добре. Чому ж ви пішли з «Динамо-2»?
— У мене склалися погані відносини з Онищенком. Він мені не довіряв, я мало грав за «Динамо-2». У стартовому складі виходив кілька разів, в основному, з’являвся на полі із заміни — а деколи мене взагалі спускали в третю команду.
У 18 років я підписав п’ятирічний контракт з «Динамо» — і виявилося, що далі тупик. В основну команду пробитися не було шансів, там 40 іноземців на контракті. У «Динамо-2» мене би теж довго не тримали — максимум рік, і почали би віддавати у оренди куди-небудь, а я цього не хотів. Тому я сказав агенту, що треба йти, бо не бачу перспективи для себе.
— Чому не склалися стосунки з Онищенком?
— Під керівництвом «Динамо» тоді було п’ять шкіл, п’ять команд одного віку, це приблизно сто людей і з них треба вибрати максимум десять найсильніших. Я потрапив у цю десятку, але було дуже важко через велику конкуренцію. Можливо, я не дотягнув, хоча відчував себе добре, тому що постійно викликався до юнацької збірної України.
А на останній відбірковий турнір тренер збірної Анатолій Бузник мене вже не викликав, тому що я не мав ігрової практики в «Динамо-2». Втрата місця в збірній стала останньою краплею — я вирішив змінювати становище. І уявіть собі, вже коли я пішов, то звільнили Онищенка.
— Скільки разів ви спілкувалися з Ігорем Суркісом?
— Жодного. Він з молодими хлопцями не мав окремих бесід. Із футболістів «Динамо-3» та «Динамо-2» [мого покоління] ніхто з ним не розмовляв. Ігор Михайлович спілкувався вже з основною командою.
Був момент, Суркіс підняв велику «бучу»: чому така велика дитяча школа, академія, так багато команд — а немає українців у основній команді? Президент клубу вирішив повністю перебудувати систему. Внаслідок цього пішов Онищенко, і надалі почали підпускати до першої команди Олійника, Мандзюка, Допілку, Дедечка та інших.
— Ви були задоволені, коли дізналися, що Онищенка звільнили?
— Я не зловтішався, просто розумів, що Суркіс зробив правильно. Через те, що в першій команді було багато людей, молоді не мали можливості себе проявити. Куплено стільки іноземців, що навіть просто пробитися в основну команду «Динамо» ставало неможливо. Яким би ти талантом не був, це було нереально.
Іноземці отримували великі зарплати, у них вкладені серйозні гроші — їм потрібна була ігрова практика. Всі поміститися в основній команді не могли, тож деколи легіонерів спускали в молодіжку. Тоді в дублі грала «Ліга чемпіонів». Уявіть собі: в «Шахтарі» за дубль грають молоді 18-річні хлопці, а в «Динамо» — Гавранчич, Пеєв, Нінкович, Чернат та інші. Шансів потрапити туди просто не було. Бо вони мали грати, а ми — чекати.
— Вам не було прикро, що так відбувається?
— Було прикро, але ми нічого не могли зробити. Ми ж не могли прийти до Суркіса і сказати йому, щоб він не купував гравців! Такі існували реалії, тому багато молодих просто йшло з «Динамо».
— «Динамо» за останні роки продало своїх найкрутіших гравців: Циганкова, Забарного, Миколенка. У вашому поколінні теж були таланти, але ніхто з них до кінця і не розкрився. Чому?
— Неправильна політика клубу. Головна помилка у тому, що вони перетримували тих зірок, яких повинні були продавати раніше. Наприклад, Ярмоленко був лідером команди, але пересидів у «Динамо».
Андрія не з першого разу взяли в академію «Динамо». Спочатку йому відмовили, тому що він був такий маленький, тендітний, а хлопці його віку — більшість кремезні. Коли ж Ярмоленко заграв у «Динамо», на нього були великі запити від клубів, але Суркіс не хотів віддавати свого лідера. Його перетримали. Ось «Шахтар» продає своїх гравців вчасно, а «Динамо» — ні.
— Нещодавно Руслан Ротань сказав, що нинішнє покоління більш професійне, ніж попереднє. Погоджуєтеся?
— Так, я з цим повністю погоджуюся. Зараз в Україну прийшов більш європейський підхід, молоде покоління тренерів. Наприклад, в академії «Шахтаря» та «Динамо» прийшли іноземці, які намагаються донести до дітей європейський менталітет. Відповідно, на другий план відходять гулянки, тусовки. Молоді хлопці, дивлячись на європейських футболістів, прагнуть до іншого. У наш час був безлад у дитячому футболі, тому все було інакше.
— В «Динамо-2» з вами грала ціла плеяда. Давайте про них. Алієв і Мілевський також зростали поруч з вами. Чому при їхньому таланті вони не доросли до такого дорогого трансферу, як Миколенко чи Забарний?
— Вони були дуже талановитими хлопцями, але довго пробивали собі дорогу в основу. Хоча можна було їх набагато раніше підпускати до першої команди. Якби тоді в «Динамо» так залучали молодих до основи, як зараз, то Алієв з Мілевським грали би в першій команді з 17 років і вже в 20-22 прийшли б такі пропозиції, як за Іллю чи Віталіка.
— У 2006 році ви перейшли до московського «Динамо», як надійшла пропозиція з росії?
— Ми їздили на турнір 17-річних до москви зі збірною України, програли лише у фіналі — росії. Після того чимало хлопців потрапили на олівець до різних російських команд. У мене були пропозиції від «Зеніту» та «Динамо».
— Чому обрали «Динамо», а не «Зеніт»?
— Коли мене хотів забрати «Зеніт», «Динамо» виставило дуже велику компенсацію, як за вихованця клубу. Це було 240-270 тисяч доларів за 17-річного гравця. «Зеніт» тоді відмовився платити таку суму.
І мені довелося пролонгувати контракт з киянами на п’ять років. Але через рік я зрозумів, що втрачаю там перспективу, а тут мною зацікавилося московське «Динамо». Вони запропонували мені приїхати на перегляд і я зважився.
Артем Жилінський