Віце-президент київського «Динамо» Олексій Семененко розповів, як разом із колегами підставив плече роті батальйону «Дніпро-1», яку очолює заслужений журналіст України Віктор Ожогін.
Днями головний сержант роти батальйон «Дніпро-1» з позивним Лютий стрілецькою зброєю збив рідкісний ворожий БПЛА«Елерон». Збитий безпілотник є комплексом для повітряної розвідки та спостереження ближньої дії. Дані з дрона будуть передані відповідним інстанціям Сил оборони України. Командиром роти, в якій служить Лютий, є 65-річний капітан Віктор Ожогін. Ця історія — про допомогу для підрозділу відважного капітана
З перших днів, відтоді як Віктор Ожогін поїхав на фронт, його близький друг, віцепрезидент київського «Динамо» Олексій Семененко попросив час від часу нагадувати про себе.«Одного дня від Ожогіна надійшло повідомлення: „Друган (так Семененко та Ожогін називають одне одного ще з дитинства), негайно потрібно авто. Виручай“. А якщо Віктор про щось просить, це дійсно критична ситуація. Ожогін — це людина, яка сама віддасть останню сорочку тому, хто її потребує. Я негайно почав вирішувати це питання», — згадує Олексій Михайлович.
Сім’я Семененка схвально поставилася до ситуації й погодилася взяти гроші з «сімейної панчохи», що зазвичай лишають на «чорний день». Минулого року Олексій Михайлович вже організовував автомобіль на фронт для підрозділу Ожогіна й приблизно знав ціни. Саме на ту суму він і орієнтувався, коли шукав на прохання Віктора новий пікап. Та виявилося, що за півроку ринок настільки змінився, що в Європі практично не залишилось підхожих машин. Відповідно, ті авто, які можна відправити на фронт, значно зросли в ціні.
Щоб полегшити свій фінансовий тягар, Семененко звернувся до друзів та колег. Олексій Михайлович зізнається, що був прикро здивований, коли дехто з таких «друзів» відмовив у допомозі. Хоча тих, хто відгукнувся на прохання, було чимало.
«Мій заклик підтримали представники проєкту „Чемпіон“ Максим Розенко та Дмитро Копій, головний редактор „Спортарени“ Сергій Дрига, відомий журналіст Юрій Корзаченко, віддані прихильники спорту Сергій Купенко та Сергій Скрильов, — розповідає Семененко. — Також до ініціативи доєдналися генеральний директор РБК-Україна Йосип Пінтус, 77-річний вболівальник київського Динамо Йосип Тартаковський, який з 90-х років минулого сторіччя мешкає у Нью-Йорку, та футбольний меценат Володимир Лященко. Отак по ниточці — а іноді ниточки були досить великими — й цей фінансовий тягар майже перестав бути тягарем».
Після збору необхідної суми Семененко цілодобово шукав потрібний автомобіль, що відповідатиме бюджету. Опівночі на сайті продажу авто Олексій побачив об’яву та вже о восьмій ранку зустрівся з продавцями. Ще через годину авто стояло на паркувальному майданчику біля стадіону та офісу футбольного клубу Динамо. За два дні машина поїхала на фронт. У цьому допомагали старша донька Ожогіна — Анна, та її друг В’ячеслав, які придбали болотохідну гуму для автомобіля й безпосередньо пригнали його до прифронтового містечка нашої країни.
«Багато хто дивується, як у 65 років можна витримувати такі фізичні й моральні навантаження. Ми з Ожогіним ровесники. І тому я можу сказати так — це неможливо витримати. Принаймні я б не витримав. Хоча ми з Віктором із юнацтва ведемо приблизно однаковий спосіб життя. Футбол тут на першому місці. Ожогін досі грає, навіть під час війни. Коли вони були на полігоні під Дніпром, він постійно грав у футбол. А до війни Віктор щовихідних гасав у Дніпрі з компанією ветеранів на чолі з легендарними у минулому футболістами Дніпра Василем Лябиком та Олександром Рикуном. Можливо, це футбольне загартування і допомагає зараз на фронті. Ну, й сила духу, яка в мого друга просто неперевершена», — розповідає віце-президент «Динамо».
Ожогін по життю ніколи не «пасував» перед жодними труднощами та перешкодами. У 2009 році Віктор досяг вершини у професійній діяльності, ставши генеральним директором Дніпропетровської обласної державної телерадіокомпанії. Тоді до нього прийшли посланці від Януковича з хабарем і проханням прокрутити певний фільм з компроматом проти когось зі своїх конкурентів.
Як згадує Семененко, Ожогін послав їх «у притаманному для нього стилі». Вже наступного дня після того, як Янукович став президентом, Віктор опинився на вулиці. Та попри все колишній тележурналіст та футбольний коментатор не пав духом — після втрати роботи почав таксувати, заробляючи гроші для забезпечення сім’ї.
На початку грудня 2013 року на телефоні Семененка пролунав дзвінок: «Друган, привіт! Я в Києві». Телефонував Ожогін, який приїхав на Майдан. До закінчення протестів Віктор був у столиці, де, як він вважав, зараз є найбільш потрібним.
Після Майдану почалася війна й Ожогін був серед перших, хто пішов на фронт захищати Україну. Якось він сказав Олексію: «Друган, у мене є мрія — заїхати на танку в Луганськ як визволитель і вигнати всю рашистську й прорашистську нечистоту, що там панує». Луганськ для Ожогіна, як і для Семененка, — рідне місто.
Окрім Семененка, в Ожогіна є ще троє друзів дитинства. На жаль, вони стали жертвами рашистської пропаганди — ворогами України. При тому один із цих друзів, починаючи з 2014 року доглядає за могилою батька Віктора, ветерана Другої світової війни, періодично надсилаючи фотографії з підписами: «А як би до того, чим ти займаєшся, поставився твій батько?» та іншими пропагандистськими наративами.
Буквально за кілька днів після 24 лютого 64-річний Ожогін пішов до військкомату. Але там йому відмовили, мовляв, люди похилого віку на фронті не потрібні. Тоді Віктор пішов на невелику хитрість, змінивши у військовому квитку рік народження з 1958 на 1968. Тільки після цього його зарахували до лав Національної гвардії України як старшого лейтенанта й заступника командира роти. На сьогодні Ожогін уже капітан, командир роти батальйону «Дніпро-1».
У вересні в боях під Лиманом Віктор зазнав важкого поранення. Бойові побратими несли його на руках близько шести кілометрів до невеличкого міста, де надали першу медичну допомогу, а потім ще три, аби доправити в безпечне місце. Після цього Ожогіна відправили в Дніпро на операцію та лікування. Семененко пригадує, як трохи згодом вони сиділи на лавочці в парку й посеред розмови Олексій дуже обережно намагався запитати, чи планує заслужений ветеран повертатися на фронт.
«Дуже важко мені було підбирати слова. Я намагався сказати, що Віктор віддав Батьківщині все та навіть більше. Тобто, можливо, слід залишитися вдома. Він одразу зрозумів, про що я. З одного його погляду все стало зрозуміло. Але він просто сказав, що там його хлопці й він не може їх залишити, він же командир. На це мені вже нічого було відповісти», — зізнається Семененко.
Повернувшись на фронт, Віктор одразу потрапив у пекло. Ожогін знаходився на нулі впродовж майже 40 днів без перерви, можливості ротації й відходу на базу, де можна було б перевести подих. Добре, що був зв’язок, тож Віктор надсилав «другану» повідомлення, а іноді навіть телефонував. Окрім того, що точилися запеклі бої, температура вдень була +10, а вночі сягала 14 градусів морозу. Й це в окопі, де бійці мали спати — якщо, звісно, була можливість — і жити за таких умов. І як можна у 65 років витримати такі жахіття? Запитання риторичне. Але відповідь — «можна», й показати треба на героя Віктора Ожогіна.
За рік із гаком батальйон «Дніпро-1», в якому служить Віктор Ожогін, пройшов практично весь Донбас. І залишається зовсім небагато, щоб здійснилася, як сам каже Ожогін, його заповітна мрія — звільнити рідний Луганськ. Олексій з «друганом» постійно на зв’язку. «Іноді, чесно зізнаюся, бувають такі повідомлення, що хочеться закритися, щоб ніхто не бачив та не чув, й дати волю власним емоціям, що виникають від неймовірно важких новин від друга з фронту. А як це все особисто переносити?», — ставить ще одне риторичне запитання Семененко.
Один із перших боїв Ожогіна проти цілої роти кадирівців у Рубіжному тривав 9 годин поспіль. Невеличкий український підрозділ, який очолював Віктор, налічував 20 людей. Кадирівців було близько 120 — у шість разів більше! Ожогін був поруч із кулеметником, молодим хлопцем. Від багатогодинної напруги у хлопця не витримало серце й стався інсульт. Віктору довелося продовжувати бій наодинці.
У Віктора є дві доньки — старша Анна й молодша Карина. Анну сміливо можна назвати героїнею, як і тата. З перших днів війни дівчина займається волонтерством, збирає гроші, всіляко допомагає як підрозділу свого батька, так і іншим військовим. Не менш відважна і молодша донька, впевнений Семененко: «Ожогін іноді скидає мені й світлини з 11-річною Кариною. Як вона дивиться на батька, як вона його любить, як вона його чекає — немає слів, які могли б це описати. На ті фотографії без сліз просто неможливо дивитися».
Владислава Розенко
Слава Україні!
много фильмов будет отснято.
слава Украине!