Леонід Буряк: «Мій онук — забивний півзахисник в одній із дитячих команд «Баварії»

Працюючи спортивним журналістом на телебаченні, радіо та в газетах, я зробив багато інтерв’ю із заслуженим майстром спорту, заслуженим тренером України, п’ятиразовим чемпіоном та семиразовим володарем Кубка колишнього СРСР, володарем Кубка кубків та Суперкубком УЄФА 1975 року, бронзовим призером Олімпіади-1976 в Монреалі Леонідом Буряком.

Багато інтерв’ю — і аудіо, і відео, і газетні вирізки — у мене збереглися. Запитань своєму співрозмовнику, який 10 липня святкує 70-річний ювілей, я завжди ставив багато. І завжди отримував на них відверті відповіді. Тут я вибрав 9 найцікавіших, і пропоную їх до вашої уваги.

— Леоніде Йосиповичу, на знак подяки та на згадку про ваш футбольний талант та досягнення 13 вересня 2015 року на Алеї футбольної слави біля стадіону «Чорноморець» в Одесі було увічнено ваше ім’я — з’явилася зірка Леоніда Буряка.

— Народився я у футбольній Одесі, тут опановував першу футбольну науку. У 15 років мене запросили до «Чорноморця», потім уже у 20 років — до київського «Динамо». Завершивши кар’єру гравця, я став тренером. Мої підопічні, футболісти «Чорноморця», два сезони поспіль (1993/94 та 1994/95), вперше в історії «моряків», здобували срібні медалі чемпіонату України.

В Одесі у різні роки грали чудові футболісти. Усіх і не назву, але серед них — Олег Макаров, Анатолій Зубрицький, Володимир Щегольков, Віктор Прокопенко, Валерій Поркуян, Андрій Воронін, Ілля Цимбалар, Юрій Роменський та багато інших.

На Алеї футбольної слави ФК «Чорноморець» увічнено імена багатьох із них. Хотілося б, щоби подібні Алеї були і в Києві, і у Львові, і в Харкові, і в інших містах футбольної України.

— Статистики підрахували, що за багаторічну футбольну кар’єру Буряк провів 612 офіційних матчів. Розумію, питання моє складне, але все ж таки... Який із зіграних поєдинків найбільше запам’ятався? Якщо не вдасться виділити один, то хоча б трійку.

— 90 хвилин на полі, як би матч не закінчився — перемогою чи невдачею — це частка твого футбольного життя. Багато матчів запам’яталися.

Перший поєдинок за «Динамо» 28 серпня 1973 року. Ми приймали «Арарат» — одного з лідерів чемпіонату. Програвали — 0:1. Наш тренер Олександр Олександрович Севідов помітно нервував. Вирішив він випустити у другому таймі на поле мене. І саме мені вдалося забити м’яч Альоші Абрамяну, зрівнявши рахунок. Загравши на повні динамівські оберти, ми перемогли майбутнього чемпіона країни — 3:1.

Запам’ятався фінальний кубковий матч у Москві з тим самим «Араратом». Ми вели — 1:0. Незадовго до завершення другого тайму Севідов вирішив, що справа зроблена, тому Буряк та Блохін можуть відпочити. У підсумку вірмени зрівняли рахунок, а в додатковий час вирвали перемогу — 2:1. Прикро дуже було... Ця невдача відклалася в пам’яті.

Запам’яталися три перемоги у зірковому для «Динамо» 1975 році: 14 травня над «Ференцварошем» (3:0) у Базелі у фіналі Кубка кубків, 9 вересня у Мюнхені (1:0) та 6 жовтня у Києві (2:0) у поєдинках із мюнхенською «Баварією» в боротьбі за Суперкубок УЄФА.

Я можу ще довго продовжувати, але ці матчі — найпам’ятніші.

— Багато років ви грали під керівництвом Валерія Лобановського, згодом були його помічником у збірній України. Потім ви пішли стопами Метра, ставши тренером «Динамо», нехай і недовго, і наставником національної команди. Яке значення має Валерій Васильович у вашому житті?

— Лобановський не просто тренер, який навчав науці перемагати. Він був і чудовим педагогом. Впевнений, що у кожному з нас, його підопічних, на все життя залишилася частинка людської чарівності цієї визначної особистості. Я гордо вважаю себе вихованцем великого Тренера. Якби не Валерій Васильович, не було б і нас, не було б знаменитих динамівських команд та гучних перемог клубу з берегів Дніпра.

— Бачу, у вас на столі книга під назвою «У світі мудрих думок»...

— Іноді гортаю її. У ній багатий запас висловів, багато корисних порад для життя.

— А які ваші улюблені?

— Їх не одне. Виокремлю три, якими часто керуюся.

1) Роби велике, не обіцяючи великого;

2) Щастя дається тому, хто багато трудиться;

3) Найщасливіша людина — та, хто дає щастя найбільшій кількості людей.

— У Леоніда Буряка багато друзів, причому не лише зі світу футболу. Ви довірливі, відверті з ними?

— Як співав Вахтанг Кікабідзе: «Мої друзі — моє багатство». Справді, маю багато друзів. На жаль, останнім часом деякі з них залишили цей світ. Я їх усіх пам’ятаю і завжди пам’ятатиму про них. Справжній друг пізнається в нещасті. Намагаюся завжди бути відвертим із друзями. Ніколи не залишаю друзів у скрутні хвилини. При цьому вступаю в дружбу з небагатьма, зате дорожу нею.

— Що найбільше цінуєте в людях, а що, навпаки, найбільше не подобається?

— Дуже ціную чесність та порядність. Ненавиджу зраду та брехню. Намагаюсь завжди бути стриманим, толерантним. Хоча іноді так хочеться сказати у вічі співрозмовнику все, що думаєш про нього. Але стримую себе.

— Яким би було перше прохання в разі, якби вам попалася золота рибка?

— Міцного здоров’я всім моїм близьким людям та миру нашій країні.

— Чи правда, що лише у 21 рік Леонід Буряк уперше скуштував на смак шампанське?

— Так, правда, хоча зараз у це віриться з трудом, особливо молоді. Зараз волію випити келих вина, червоного чи білого.

— 1985 року вийшла ваша перша книга «Гарячі точки поля», 2007-го — ще одна «Я жив у щасливий футбольний час»...

— Щодо назви другої книги, то я справді жив у щасливий футбольний час. Гра приносила мені радість, футбол став справою та змістом мого життя. Щоправда, не все, про що мріяв і чого хотів досягти, через різні обставини здійснилося. Але ображатися на життя мені не варто. Мої футбольні роки — моє багатство.

— Вже багато років ви крокуєте цим нелегким життям разом зі своєю чарівною дружиною, в минулому дворазовою чемпіонкою світу з художньої гімнастики Жаннулею...

— Упевнений, що Жаннулю подарував мені Бог. Живемо ми в мирі та злагоді. Коли я її вперше побачив — струнку, усміхнену, із зелено-сірими очима — одразу майнула думка, що це і є дівчина моєї мрії. Адже стверджують, що буває кохання з першого погляду. Певний час ми притиралися один до одного — і притерлися.

Жаннуля — справжня хранителька сімейного вогнища. Сім’я у нас міцна, дружна, велика. Наш девіз із 1976 року — «любити — означає жити життям того, кого любиш».

У нас дорослі діти. Андрій працює в українському посольстві однієї із зарубіжних країн, Оксана — хореограф, уже багато років вона мешкає в Німеччині. Син і дочка подарували нам п’ятьох онуків — трьох хлопчиків та двох дівчат.

Часто бачимося з онуками. Найстарший — Антон — йому 17 років, мріє стати лікарем-вірусологом. І, певен, обов’язково стане. А 7-річний Олександр, окрім того, що добре навчається та грає на гітарі, ще й забивний півзахисник однієї з дитячих команд мюнхенської «Баварії». Він уже має нагороди за успішні виступи в різних турнірах. Саме у таких змаганнях свій шлях у великий футбол починав і його дідусь.

Олександр ЛИПЕНКО