Андрій Ярмоленко: «Не відчуваю себе легендою «Динамо»

Легендарний футболіст київського «Динамо» та національної збірної України Андрій Ярмоленко дав своє перше інтерв’ю після повернення до рідного клубу.

— Дуже раді бачити тебе у «Динамо». Відео, на якому ти знову одягаєш динамівську футболку, набрало більше мільйона переглядів. Думаю, твоє повернення до «Динамо» не лише для вболівальників, але й для команди та для тебе особисто — це дуже важливо. Чи насправді це так?

— Звичайно, я дуже радий повернутися до київського «Динамо». Для мене це мій дім, ця команда дала мені дуже багато чого, тут я став тим, ким я є. Я це дуже ціную, вдячний кожному працівнику клубу, президенту, тому для мене це дійсно повернення додому. Коли дитина їде від батьків та потім, через певний час, повертається до них назад — приблизно такі самі відчуття в мене зараз.

— Перша предметна розмова щодо повернення до «Динамо» в тебе була рівно рік тому. Кажуть, що ти вже сідав на літак до Швейцарії, де «біло-сині» проводили тренувальні збори... Чому тоді не склалося?

— Були на це свої причини. Зараз я думаю, що не варто про це говорити. Напевно, був не той час, щоб повернутися. Зараз я вважаю, що цей момент настав, тому так і сталося.

— Також є інформація, що ти особисто хотів перейти до «Динамо» взимку, але тебе не відпустили з «Аль-Айну»…

— Так, ми постійно з Ігорем Михайловичем були на зв’язку, спілкувалися з цього приводу. Ми розмовляли про це, але я мав чинний контракт і нічого не міг з цим зробити. Чекали до літа, коли стало зрозумілим, що я можу підписувати контракт як вільний агент. Усі клуби, які виходили на мене з пропозиціями, навіть не розглядалися мною, вони не були мені цікаві, тому що я був налаштований повернутися додому.

— З яких країн були ці варіанти?

— З різних. Але я ж кажу, що і мій агент, і моя сім’я бачили, що я хочу, куди мене тягне. І я всім давав зрозуміти, що мені нецікаві жодні варіанти, які б гроші не пропонувалися.

— Із топ-чемпіонатів?

— Були розмови про клуби з Італії, Іспанії, але вони навіть не розглядалися мною.

— Багато легіонерів не хочуть повертатися до України з-за кордону, також іноземні футболісти не хочуть їхати грати до нашої країни. Тебе хтось відмовляв від переходу в «Динамо»?

— Ні, мене ніхто не відмовляв, тому що мої друзі, моя сім’я й усі ті, хто мене добре знає, розуміли, що якщо я для себе щось вирішив, то змінити мою думку буде дуже важко. Це моє рішення, моє життя, моя кар’єра, і за все, що я роблю, відповідаю особисто, адже я доросла людина, в мене вже троє дітей, і я відповідальний за свою сім’ю — і тільки мені вирішувати, що і як робити.

— Кілька років тому в інтерв’ю ти казав, що якщо тобі подзвонить Ігор Суркіс зі словами «ти нам потрібен», то ти сядеш і будеш думати. Тому ми зробили презентаційний ролик, на якому президент виходить із тобою по відеозв’язку та каже: «Синку, час додому». Ця фраза стала крилатою на кілька тижнів уперед. Напевно, перемовини про твоє повернення до «Динамо» так і відбувалися?

— Якщо чесно, це найлегші переговори в моєму житті. Ми просто зідзвонилися, він запитав, чи переходжу я, а я відповів, що так, як ми й домовлялися. Я розумію, що зараз той час у моїй кар’єрі, коли мені треба думати про майбутнє, адже мені залишилося не так багато грати на найвищому рівні. Тому зараз саме такий вік, 33 роки, коли я ще можу щось дати «Динамо». Я не хотів повертатися у 36 років, коли ти розумієш, що в тебе немає сил, і ти прийшов гарно закінчити кар’єру там, де тебе всі знають, люблять, цінують. А я хотів прийти до команди й щось їй дати. Чи зможу я — це покаже час. Але те, що я віддам усі сили, які в мене на цей момент є, — це сто відсотків.

— Люди хочуть бачити того самого Ярмоленка, який ішов із «Динамо» шість років тому…

— Для мене 33 роки — це просто цифри, які є в паспорті. А якщо ти професіональний футболіст, слідкуєш за своїм відновленням, професійно ставишся до того, чим займаєшся, знаєш своє тіло, розумієш, що потрібно робити, аби підійти в найкращих кондиціях до гри, — то я не бачу в цьому жодних проблем. І є багато прикладів — достатньо подивитися на тих же Мессі, Роналду, Модрича, Бензема тощо. Тож це все стереотипи. У нашій країні люблять говорити, що після 30-ти вже старий, не біжить. Звісно, з роками ти втрачаєш певні якості, ту ж швидкість, але при цьому до тебе приходить досвід, ти по-іншому дивишся на футбол, відчуваєш його. І цей досвід значить часто набагато більше, ніж швидкість, удар, дриблінг, адже він є дуже важливим у футболі. Але у кожної людини своя думка, тож жодних проблем. Зараз для мене найголовніше — пройти збори, підготуватися до нового сезону, підійти у найкращих кондиціях та зробити все від себе залежне, аби чемпіонство повернулося до Києва.

— На твою особисту думку, який Ярмоленко сильніший як гравець — зразка 2017 року, коли переходив до дортмундської «Борусії», або нинішній?

— У Ярмоленка шестирічної давнини були одні сильні якості, в нинішнього — інші. Звичайно, я вже казав про це, з роками твоя гра змінюється, втрачаєш у швидкості, ще в чомусь. Але твоє мислення на футбольному полі стає кращим із роками. Тому важко порівняти… Якби я вже завершив кар’єру після двох років, на які я підписав контракт, тоді можна було б говорити й оцінювати. Але якщо я побачу, що не тягну рівень київського «Динамо», то ми потиснемо руки з президентом, і я буду думати, чим займатимуся далі. Я не ворог собі й не хочу бути тягарем для команди. Єдине, можу сказати напевно, що віддаватиму всі сили на полі.

— Ти відчуваєш себе легендою «Динамо»?

— Ні. Зараз модно кожного гравця, який закінчує кар’єру чи близький до цього, називати легендою. Але я себе не відчуваю себе таким.

— Але ж ти один із кращих бомбардирів в історії клубу…

— Це нехай вирішують уболівальники. Для мене є минуле, коли я грав у «Динамо», зараз є сьогодення, і потрібно все наново доводити і собі, і партнерам, і тренерам, і вболівальникам. А хто легенда, вирішують уболівальники. Я же відчуваю себе таким самим футболістом, як і всі інші хлопці, які працюють на зборах. Так само я знаю, що ношу футболку найкращої команди України, і відчуваю тиск, адже нашим уболівальникам потрібен результат.

— Напевно, ти би не прийняв рішення про перехід, не поговоривши із головним тренером. Знаю, що Мірча Луческу виходив із тобою на зв’язок через WhatsApp. Про що ви розмовляли і що ти зі свого боку пообіцяв головному тренеру?

— Так, ми спілкувалися, але це були розмови максимум по п’ять хвилин. Я повинен був розуміти, чи потрібен я головному тренеру, в якій якості він мене бачить, які у нього вимоги до гравців на моїй позиції. Але для себе я вирішив, що бачу потенціал у цієї команди, що з тими гравцями, які є зараз, команда може показувати зовсім інші результати, ніж були минулого сезону. Бачу, що всі разом ми можемо це змінити, досягати кращих результатів, тому я вирішив повернутися.

— Свого часу у ЗМІ писали, що «Шахтар» розглядав варіант твого повернення до України саме до їхньої команди. Чи справді так було і, взагалі, чи могло це статися?

— Звичайно, ні. Це могло статися лише на початку моєї кар’єри, коли був інтерес і від «Динамо», і від «Шахтаря». Тільки тоді це могло статися. Але з роками, після того, що я грав у «Динамо», був капітаном команди, то перейти туди я просто не мав права, адже є динамівцем. При цьому я з повагою ставлюся і до «Шахтаря», і до їхніх футболістів.

— Максим Дячук був дуже вражений від першого спілкування з тобою. Ти розумієш, наскільки важливою є відповідальність у тебе, як у ментора, наставника для молодих гравців?

— Звичайно, зараз у «Динамо» багато молодих гравців, і я намагаюся їм допомагати. Ні на кого в жодному разі не кричати чи «напхати» якщо хтось загубив м’яч. Просто своїми порадами намагаюся допомагати хлопцям, намагаюся працювати на максимумі, щоб вони бачили, що я прийшов сюди не для того аби відбувати номер чи гарно закінчити свою кар’єру. Я прийшов сюди аби працювати та перемагати. Я хочу це показати. Звичайно, мені приємно, що вони до мене дослухаються. Я вважаю, що у наших молодих гравців дуже великі перспективи. Найголовніше, щоб вони працювали, не зупинялися і розуміли, яку команду вони представляють.

— Ти вже більше тижня як повернувся в «Динамо». Чи був за це час епізод, коли хтось із молодих гравців звертався до тебе особисто за порадою?

— Я намагаюся більше сам до них підходити, тому що я розумію, що хлопці, можливо, трохи соромляться. Їм потрібен час, щоб зрозуміти, що я відкритий до кожного і готовий допомогти, якщо комусь потрібна ця допомога. Якщо я бачу, що я можу щось підказати, і це може допомогти, я підхожу і говорю. І, звичайно, дивлюся на реакцію молодого гравця.

— Дуже подобається, що у команді молодь спілкується з досвідченими гравцями, може жартувати на якісь побутові чи футбольні теми. Цей мікроклімат сприяє успіхам команди на полі?

— Звичайно! Найголовніше — це повага один до одного. Як старші повинні поважати молодших, так само і молодші мають поважати старших. Ми всі в одній команді, ми жартуємо, і це нормально. Звичайно, молодші повинні поважати старших.

— Олександр Караваєв сказав про тебе наступне: «Так, Андрій — зірка, але водночас проста та відкрита людина. Можливо, легенда, але при цьому залишається людиною»…

— Такі самі слова я можу сказати і про нього. Я дуже радий, що він залишився в «Динамо». Вважаю, що це плюс як для нього так і для команди.

Скільки б у тебе не було грошей, чого б ти не добивався, найголовніше — ти завжди повинен залишатися хорошою людиною. Мене так виховували батьки. І я так намагаюся йти по життю і так само виховувати своїх дітей.

— Караваєв сказав, що, міркуючи про підписання нового контракту, він тобі телефонував. Я також чув, що ти телефонував Сидорчуку та Буяльському після завершення минулого сезону, і ви спілкувалися щодо майбутнього «Динамо». Всі вже розуміли, що ти повертаєшся і ти почав будувати цей мікроклімат?

— Я мав зрозуміти, хто з гравців залишається, а хто хоче залишити команду, у кого які плани на майбутнє. Тому ми, звісно, з хлопцями спілкувалися. Щодо Сашка, чи радив я йому подовжувати контракт з «Динамо» — він доросла людина і сам вирішував.

Я їм сказав такі самі слова, як тобі сьогодні під час інтерв’ю — я бачу, що ми можемо виграти чемпіонат. А чи залишатися — вирішувати їм, всі дорослі люди, у кожного є сім’ї, тому вони мали все вирішувати самостійно.

— Перед твоїм переходом Шапаренко казав, що готовий віддати тобі 10-й номер. Кілька днів тому він знову запропонував тобі 10-ку, але ти відмовився. Чому?

— Тому що номер не грає в футбол. Я вдячний хлопцям за їх пропозицію, але я не бачу сенсу в тому, аби я грав саме під 10, 7 або 70 номерами. Якби ці номери були вільні, то напевно я взяв би якийсь із них. Але вони зайняті, і я просто сказав, аби мені дали будь-який номер, який є вільним. Мені дали 21-й на час зборів, сказавши що я маю час обрати номер до того часу, коли ми будемо подавати заявку на сезон. Хлопцям велика подяка за те, що вони хотіли зробити. Але для мене найголовніше, що я повернувся додому, бачу багато друзів навколо себе. А те, під яким номером на футболці я гратиму, для мене не так важливо.

— Чи були розмови з тренерським штабом з приводу того, що ти можеш зіграти і на інших позиціях?

— Звісно, ми спілкуємось з тренерським штабом. Тренерський штаб також знає, на яких позиціях я можу зіграти. Для мене не проблема зіграти нападника, якщо цього буде потребувати команда. Це вирішує головний тренер. Для мене це не є проблемою.

— Ти пишеш та їси правою рукою?

— Так.

— А в футболі робоча нога — ліва… Як так сталося?

— Звідки ж я знаю (сміється). Так вийшло по життю. Ніхто мене не перевчав.

— Кілька років тому ти казав, що своє майбутнє пов’язуєш із тренерською кар’єрою. Проте Ігор Суркіс публічно заявив, що після завершення контракту ти станеш спортивним директором клубу. Чому ти вирішив змінити майбутній напрямок діяльності?

— Тому що мені хочеться дати щось нове київському «Динамо». Я бачу, що я можу запропонувати. Поки що ми так домовились. Якщо протягом цих двох років щось зміниться, можливо, я зміню свою думку.

— Чи плануєш ти ходити на якісь курси аби розвиватися у цьому напрямку ще під час ігрової кар’єри?

— Не переймайся з цього приводу. Я вже навчаюся. Але поки рано про це говорити. Звичайно, ти дивишся, як працюють в тих самих Англії, Німеччині, і теж навчаєшся.

— Ти сприймаєш критику зі сторони?

— Якщо чесно, не дуже. Звісно, ти все одно щось читаєш, бачиш, але мені не потрібно це для того, щоб вирішити, чи добре я зіграв, чи погано — я і сам це чудово розумію.

— Чи критика з боку німецьких і британських ЗМІ якось впливала на твою кар’єру у Європі?

— У кожного футболіста в кар’єрі присутня як критика, так і позитивні моменти, а журналісти будуть писати як щось хороше, так і погане — це нормальні речі у футболі. Найголовніше — як ти з цим справляєшся. Це нормальні речі, це ваша робота. Багато вболівальників вас слухають, читають. Ми, професійні футболісти, повинні з цим справлятися.

— Ти казав кілька років тому, що незадоволений європейською частиною своєї кар’єри через травми та інші фактори, які не дозволили у повній мірі розкритися…

— Коли я грав у київському «Динамо», я все уявляв собі трохи інакше. Але сталося, як сталося. Є низка причин на це. Так, я незадоволений тим, як склалася моя кар’єра в Європі. Чи отримав я цінний досвід? Однозначно, так, адже грав із найкращими футболістами в світі, побачив трохи інший рівень, як гравці готуються тренуються. І це той досвід, який ти не отримаєш, постійно граючи в одній і тій самій команді.

— Ти розповідав, що, коли ти перебував у «Вест Гемі», відправив родину до Києва як раз у той період, коли почалося повномасштабне вторгнення…

— В Києві була дружина зі старшим сином. Це був важкий час, я не знав, що робити… Мені зателефонував президент «Динамо» Ігор Суркіс і запропонував свою допомогу, я за це дуже вдячний.

— Чи вплинуло почуття вдячності на твоє рішення повернутися до «Динамо»?

— Ні, це на моє рішення ніяк не вплинуло. Я завжди знав ставлення ФК «Динамо» до себе. Цей клуб дав мені все. І так само, усі в клубі знають моє ставлення до «Динамо». Це історія про інше — про людяність.

— Кажуть, що «Вест Гем» дав тобі певний час, щоб прийти до тями та владнати справи стосовно безпеки родини?

— Так, я вдячний «Вест Гему» за наданий час, протягом якого я міг не тренуватися. Тоді про футбол взагалі мова не йшла. Коли в твоїй країні вбивають людей, не виходить думати ні про що інше. Я взагалі не хотів грати. А коли трохи заспокоївся, зрозумів, що потрібно продовжувати грати в футбол, і завдяки своєму імені, можна показати людям, що відбувається у моїй країні. Це було нелегко, але треба було це робити.

— Хто з партнерів найбільше тебе підтримував?

— Напевне, Лукаш Фабіанські, але і від усіх інших хлопців та працівників клубу я отримував повідомлення із підтримкою, усі пропонували якусь допомогу, і за це я їм дуже вдячний.

Коли відчуваєш підтримку у важкі часи, коли тобі, твоїм близьким, твоїй країні погано, по-іншому ставишся до клубу, до уболівальників, до усього, що відбувається навкруги. Взагалі англійці дуже багато допомагають українцям, і ми повинні це цінувати.

— Після того як Тимощука викреслили з історії збірної, у тебе найбільше матчів за національну команду. Чи закликав ти його змінити ставлення до війни?

— Він — доросла людина, яка зробила свій вибір. Я йому просто зателефонував і запитав, чи добре йому спиться. Ми просто послали один одного подалі. Про що з ним говорити? Він для мене не людина, його просто не існує. Так вчинити після всього того, що дала йому наша країна… Просто не хочу на камеру говорити образливі речі.

— Ти розповідав, що діти просили вас спілкуватися з ними українською, а як вони сприйняли повернення додому?

— Звісно, вони сумують та хочуть повернутися в Україну, з’їздити в Чернігів до бабусі та дідуся. Доводиться їм пояснювати, що зараз відбувається у нашій країні, і хто це коїть. А з приводу української мови, я дійсно, спілкуюся із дітьми виключно українською. Але і я не без гріха, шкодую, що не робив цього раніше.

— Дуже класно, що капітан збірної України повертається додому, буде жити в Україні, в Києві. Для вболівальників, для всього світу це показовий приклад.

— Ми всі маємо кожного дня дякувати нашим військовим за те, що нам є, куди повертатися.

— Зараз героями та кумирами є військові, чи підтримуєш зв’язок із фанатами, які захищають Україну?

— Інколи вони телефонують, запитують, як у мене справи, інколи — я. У мене з ними дружні стосунки ще з тих пір, коли я грав в «Динамо». Знаю, як багато для України роблять наші вболівальники, і не лише київського «Динамо», а й інших клубів. Звісно, кожен футболіст відчуває до них лише повагу і вдячність.