Леонід Буряк: «Із Блохіним зідзвонюємося, розмовляємо. Якийсь час ми не спілкувалися, потім почали спілкуватися»

Як Валерій Лобановський «накручував» футболістів перед важливими іграми, хто «вмирав» на тренуваннях та як команда збунтувалася проти головного тренера, як на нього полювали московські футбольні клуби та чому довелося втекти в «Динамо», щоб уникнути арешту, як через вечір, проведений у Володимира Висоцького і Марини Владі, його й Олега Блохіна запідозрили у спробі втекти на Захід, чи було київське «Динамо» «командою, що п’є».

Про це, а також про конфлікт із Лобановським, сварку з Блохіним і напад Росії на Україну розповів легендарний гравець «Динамо», «Чорноморця» та «Металіста», п’ятиразовий чемпіон СРСР, володар Кубка Кубків і Суперкубка УЄФА, колишній головний тренер національної збірної України Леонід Буряк.

— Льоня, добрий день!

— Добрий!

— Я дуже радий вас бачити. 10 липня вам виповнюється 70 років.

— Страшно подумати!

— Самому віриться?

— Ні, ну віриться. Є якісь фізіологічні позиви, які пов’язані з футболом. Усе-таки 670 чи 660 ігор у вищій лізі зіграти... Це здоров’я.

— І як зіграти!

— Крім того, що потрібно бути обдарованим і щось мати, потрібно фізіологічно бути дуже здоровою людиною. І те, що робило те покоління людей... Я приїхав до Москви... У готелі вночі мене осінило: на останні гроші доїхав до Внуково, сів у літак і долетів до Одеси. І опинився в київському «Динамо».

— А могли опинитися тоді де?

— У «Динамо» московському.

— «Динамо» (Москва)? Слава богу!

— Так.

— Ми зараз стоїмо біля пам’ятника Валерію Васильовичу, з яким дуже багато пов’язано в житті. Яким був Лобановський?

— Я думаю, він трохи випередив час свій. Це дуже затратна така справа: перший тайм — заганяли команду, а другий — руки піднімали. Це коштувало сил, здоров’я і всього іншого. Тож «ми сьогодні вийдемо і будемо грати пресинг» — це все казки. Або «ми сьогодні ніякі, а завтра ми два тренування провели». Ми сиділи на базі по 10−12 днів. Не знали ні дружин, ні дітей. Усе було присвячено футболу. Його не цікавили проблеми.

— Знаєте, як уболівальники тоді говорили? Те, що команда, яка приїхала до Києва, програє, — це зрозуміло. Цікаво, з яким рахунком.

— Я вже не буду говорити, коли була вже команда «Динамо» (Тбілісі). Кіпіані покійний, Віталік Дараселія, Шенгелія.

— Шенгелія, Чівадзе, Мачаїдзе.

— У мене з грузинами дуже хороші стосунки. Я в будинку в них був: і в Гуцаєва, і в Кахи Асатіані, у Сергія Кутівадзе. Перший тайм — 4:0. І вони: «Давайте якось усе...»

— Досить, так?

— Таке через гру було. І тут, у принципі, ви маєте рацію, що одна проблема була: з яким рахунком усе закінчиться. Але це вартувало, звісно. Це були крики, це був шум, це були бійки на тренуваннях. І все він це провокував. Він усе робив для того, щоб люди не могли розслабитися. Хто буде грати, не міг. Нас було 15 осіб. 15 максимум!

— Та які!

— Так. А все інше — на тренуваннях. Спеціально не свистів... Створити якусь таку інтригу, щоб люди билися, віддавалися. Я думаю, він випередив час. І мені дуже складно порівняти його з кимось. Тому що він шалено любив футбол. Він 24 години на добу міг розмовляти про футбол.

— Велика людина була?

— Так. Так, як він міг пожартувати і як він міг... Це жодна людина не могла зробити.

— Багато хто не розумів, що він жартує.

— Так, він міг усе так зробити. Він людина слова... Я квартиру отримував у будинку Кабміну, він мені каже: «Без мене туди не ходи». Я думаю: «Чого я його буду чіпати? Що там? Підпис поставлять». Приїхав. Сидить у таких нарукавниках людина в окулярах. «Молода людина, двокімнатна квартира? Вам 20 років — яка квартира? Кабмінівський будинок! Ні-ні» — і все! Я прийшов, йому кажу: «Васильовичу, така ситуація». Він каже: «Я ж тобі сказав, без мене не ходи... Поїхали! Посидь тут дві хвилини». Виніс усе, розставив. Усе без шуму і без крику.

— Підемо на «Динамо»?

— Так, підемо на рідний стадіон.

— Улюблений киянами кількох поколінь стадіон «Динамо», який носить ім’я Валерія Лобановського. Скільки з ним пов’язано.

— Я за весь час, який грав у київському «Динамо»... Я, можливо, на «Динамо» зіграв за дубль чотири-п’ять ігор після перелому.

— 1979 рік. Перед тим, як здавали стадіон до Олімпіади.

— Спартакіада народів СРСР тут була. І в принципі, все інше — це був...

— «Олімпійський»?

— «Олімпійський». Тут, природно, дубль був — повний стадіон.

— Дубль, звісно!

— Квитки не можна було взяти. І тут одна віддушина: дружини приїжджали на футбол. І в нас були місця свої, у яких ми могли усамітнитися й поговорити, тому що вдома не бували.

— А правда, що багато хто примудрявся за час дубля з’їздити з дружинами відпочити?

— Ні. Це все — казки. Крім того, що він був 24 години переключений на футбол, усі такі самі люди були.

— Дружина, не дружина...

— Від нас м’ячі ховали. Тільки вільний час — уже на полі. У принципі, була атмосфера досить серйозна. Я вам скажу, непросто було: поїхати чотири або п’ять команд до Москви, забрати очки в Москві. За суддівства, за Федерації футболу. Це все було... Ці ігри були пов’язані. Ось він. Але це вже...

—Це вже пізній.

— Це вже він такий...

— Льоня починав в Одесі. Льоня — одесит.

— Так, я одесит.

— Скільки ви прожили в Одесі?

— Я поїхав з Одеси, коли мені було 19 років.

— Одеса дитинства — що це за місто?

— З мого оточення, з ким я виріс, половина не дожили до мого віку, а половина в тюрмах сиділа. Я з району, який «є Молдаванка, є Пересип». Я пересипський хлопець. Це робочий район на околиці міста. Неблагополучний район. Колись мій близький друг після поїздки в Одесу каже мені: «Я тепер розумію твоє виховання». А це був Юрій Федорович Кравченко.

— Міністр внутрішніх справ України.

— Так. І це все люди, з якими можна було на будь-які теми говорити.

— Одеса дитинства — класне місто?

— Усі жили. Був м’ясокомбінат у районі. І риба була... Уранці кричали, приходили... У виварці носили рибалки. 24 години на добу була риба, тому що, природно, проблеми були з грошима у всіх.

— Але риба була?

— Є неписаний закон: якщо волокушею тягнули сітки рибалки... Ти маленький, великий — якщо ти взявся за сітку, ти претендуєш на рибу. Одна умова: не можна було ні сітку, ні кульки... Що тобі віддали, ти міг узяти. Зняти майку, зав’язати. Вони підходили, дивилися — раз! — там три кілограми бичка чи чогось. І це все підмога матері була... Ми рано батька втратили. Пішов із життя. Троє дітей нас було. І звісно, це була підмога.

— А повітря Одеси, запах Одеси, відчуття Одеси. Що у вас залишилося в пам’яті від тих дитячих і юнацьких років? Адже це незвичайне місто, приголомшливе.

— Чим старшою людина стає, у неї є ностальгія за місцем, де вона народилася. Я, буває, у п’ятницю дружині кажу: «Одягайся». Через годину поїхали в Одесу.

— Тягне, так?

— Так. І я приїжджаю в Одесу, підходять люди, з якими ми виросли, які мене знають добре. Розповідають мені, хто помер. Але одна проблема: скільки не візьми, грошей не вистачає. Тому дав, тому... Я багатьом поставив пам’ятник. Батькам поставив. І я дуже люблю Одесу. Особливо зараз. У мене з цими всіма нашими обставинами дружина дуже переживає, коли стрілянина. Але перші дзвінки — близьким і в Одесу... Слава богу, над морем збивають і особливо не влучають. Ну, не без цього, звісно.

— Мама й тато чим займалися?

— Робітники всі. Працювали на заводі Жовтневої революції. Тато рано пішов із життя. Він був непоганий фахівець, водопровідник. Була аварія якась, вліз у холодну воду — запалення легенів. І в 42 роки помер. Мама працювала на заводі прибиральницею... Отримували невеликі гроші. Коли я перший раз отримав 30 рублів... Нам дали на 60 рублів ставку — з хлопчиком треба було ділитися. По 30 рублів. Це, звісно, фантастичні гроші були.

— Ви опинилися в київському «Динамо» в 19 років. А перед цим відіграли кілька сезонів за «Чорноморець»...

— Так. Я вже був гравцем молодіжної збірної СРСР.

— І в Одесі ви вже були зіркою. За вас билися клуби вищої ліги щосили.

— Починаючи від київського «Динамо», «Спартака», «Динамо» московського, «Зеніту» — усі клуби вищої ліги запрошували. Тільки я любив київське «Динамо». Я не уявляв, що це так близько — 400 кілометрів... Уже будучи гравцем збірної, перший мене запросив Валерій Васильович Лобановський у «Дніпро».

— У 1973 році?

— Так, вони виходили у вищу лігу, була вдала гра. Треба йти в готель, а незручно... Це така людина! І я пішов. І я йому чесно і сказав: якщо я піду з «Чорноморця», то тільки в київське «Динамо». Прилітали часто з ЦСКА... Армія, машини, щоб його заарештувати, і спецпризначенці зробили там. І я зрозумів, що ця ситуація мені не подобається. І в мене була людина, начальник армійського... В Одесі теж був ЦСКА. Він був у курсі справи. Він мені сказав: ти не жартуй, бо все погано скінчиться; тебе заарештують і відправлять до Москви.

Так воно й було. Прийшов додому, роздягнувся — у кімнату... Стук у двері десь після 12-ї. Мама прийшла до мене в кімнату, каже: «Солдати і міліція стоять». Ну що робити? Я сів у шафу і скинув речі, які висіли, на себе... Зайшли, маму почали лякати, що ми його посадимо. «У мене сім’я, а я маю його ловити...» Після цього випадку мені сказали, що треба виїхати до Миколаєва. У Миколаєві сів на потяг і приїхав до Києва. І фактично все вже було вирішено. Андрій Андрійович Біба приїхав. Лев Іванович Яшин був у мами. Багато хто приїжджав, розмовляли. Мама мені каже: «Ти знаєш, синку, ця людина, — на Бібу каже, — якось налаштовує...»

— Він міг, так!

— І ми все це обговорили, вирішили. І привезли мене сюди.

— А головним тренером же був Севідов тоді?

— Так, Сан Санич. Приїхав заступник міністра МВС, зробили зустріч. Каже: «Що я тобі можу сказати? Якщо будеш грати, станеш знаменитим. А ні — ми з’їмо тебе, як буряк». Я йому: «Ну, дякую».

— Я хочу сказати нашим глядачам, що ми з Леонідом перебуваємо у святому для мене місці. Це дворик стадіону «Динамо». Він завжди був оточений міліцією.

— І там, на вході. Тут ще басейн був, тут нікого не чіпали.

— Відкритий басейн.

— Можна було зайти, поплавати. Тут ми час проводили...

— Він завжди був теплий, навіть узимку. Потрапити в цей дворик прагнули багато хто. Тому що футболісти основи київського «Динамо» завжди в повному складі приходили на матч дублерів. І вони збиралися тут.

— Тут машини ставили. Але за Валерія Васильовича заборонили машини — тільки в автобусі.

— Автобус. І автобус відвозив футболістів основного складу на базу. І я правдами-неправдами пацаном сюди пробирався. У мене були програмки — і я давав розписуватися. Просив усіх футболістів основного складу. Йдемо на стадіон. 1973 рік. У «Динамо» така лінія півзахисту тоді була: Колотов, Веремєєв, Трошкін.

— Мунтян.

— Мунтян! Страшні люди. На що ви сподівалися, коли сюди йшли?

— Мені говорили в Одесі: «Куди ти йдеш? Ти з глузду з’їхав?» Було дуже важко. Я ще не розумів, що це таке. Це зараз можна регулювати. Коли є якесь м’язове відчуття, можна зупинитися. А тоді ж — раз! Летять м’язи. Це божевільні травми. Але одна була думка: грати й заробити гроші, допомогти родині.

Я завжди кажу: я одесит, але не одесит. Я анекдоти не розмовляю. Я гумору такого не розумію... Знаєте, коли треба плакати, сміятися або, коли сміятися, плакати. Я рано зрозумів: що мені належить, я маю взяти. Якщо я граю, я отримую. Якщо, наприклад, 200 рублів людина отримує за перемогу, а той, хто не грає, отримує 30 рублів. Мені мама покійна, царство їй небесне, дала 10 рублів на дорогу. І все, що я... Це своєю головою, своїми ногами, завдяки геніальним партнерам по команді, геніальному тренеру. Якісь непорозуміння були. Ми рік не розмовляли. Люди просто гидоту зробили.

— З ким не розмовляли?

— Із Лобановським. Ми посварилися, я йшов...

— 1984 рік, так?

— Так. І це зробили люди, як у нас завжди. Є погані, є хороші...

— Інтриги влаштували, так?

— Так. Якусь інформацію йому дали, не зовсім нормальну, що ми хочемо з Блохіним його зняти з роботи.

— А хотіли?

— Хто міг узагалі подумати про це?! Коли це все робилося, коли він був тут... Ви не розумієте... Тут у нього кабінет був. Туди потрапити — це, я не знаю...

— Ви сказали «кабінет». Це була маленька коморочка. Каптерка.

— Так, вона і зараз є. Там сидять служби, які організовують вильоти, прильоти команди. Вони сидять там, а він...

— Я в 17 років опинився в комірчині у Лобановського.

— На ключ він не закривав?

— Ні, не зачиняв.

— Там можна було залишитися. Він ставив на стіл, ключ у кишеню — і все. І людей виносили звідти.

— Тут узагалі унікальне місце. Кияни розуміють, що означає стадіон «Динамо»... Зелене обрамлення таке. Ну бог вибрав місце, так?

— Так. І за історією це болото було тут.

— Серйозно?

— Так. Ну це ідеальний стадіон. Сюди приїжджав «Реал», «Барселона» — усі були шоковані тим, що бачать...

— Тут атмосфера абсолютно незвичайна, правда?

— Так.

— Я говорив уже про те, що, коли грав дубль київського «Динамо» у 80-ті роки, він грав практично завжди при повному стадіоні. Повний стадіон приходив дивитися дубль.

— Так, квитки не можна було дістати.

— Фантастика!

— У нас було місце он там, навпроти вишки. І там ми з дружинами... Ти кажеш, як можна було виїхати, якщо тут сидів Лобановський. Ну це дві секунди! «А де ти був? А що?» Це все одразу вираховувалося.

— Тут сиділи легендарні футболісти основного складу.

— Так, тут. 26-а трибуна. І он там. Не бачу звідси, яка трибуна. Навпроти одразу. Тут, якщо хочеш автографи... А там ти міг тихо й спокійно сидіти. Ніхто не підійде...

— Ми підійшли до місця теж для мене святого. Перше своє інтерв’ю я взяв у Леоніда Буряка. Мені було 16 років. Це був вересень 1984-го. Чому я взяв у Леоніда Буряка перше інтерв’ю? Тому що я його найбільше любив. Я підійшов сюди. Він сидів, живий бог, живий кумир. Коли не було інтернету, телевізор — дві-три програми... Футбол був релігією. А ці хлопці були живими богами, на яких молилися.

Я підійшов до Леоніда Буряка. Маленький хлопчик, 16 років, із блокнотиком. «Можна взяти у вас інтерв’ю?» І ви сказали: «Можна» — і посунулися. Я сів поруч, записав інтерв’ю — і його опублікували у ворошиловградській газеті «Молодогвардієць». Микола Нікішин, завідувач відділу спорту. З цього в мене все почалося. Тому спасибі вам, що 39 років тому ви посунулися — і все почалося.

— Нема за що. Але тоді правда було все досить складно. Основний склад із кимось розмовляє...

— Це було неймовірно.

— Ви маєте рацію, що не було ніяких інтернетів... Із Москви в поїзд треба було сісти — немає квитків. Я кажу, треба терміново в Київ. Дізналися... Люди вставали, віддавали своє місце і стояли всю ніч у поїзді. Я кажу: «У вас квиток. Лягайте». — «Ні, ні, ні, ні!» Тоді обожнювали «Динамо» і футбол.

— Це релігія, звісно.

— Це була релігія.

— Отже, ось ви приїхали до Києва, 1973 рік. Тут приголомшливі люди: Колотов, Мунтян, Веремєєв, Трошкін у півзахисті. Рудаков, Орєшков, Фоменко тощо — усі звірі. Онищенко вже був у 1973-му?

— Ні, він був у «Зорі».

— Він ще в «Зорі» був?

— Він і Семенов.

— Блохін був уже?

— Так, усі були.

— Як вас прийняли?

— Я сказав як: «Якщо не будете грати, ми з’їмо вас». Прийняли нормально. Але, природно, ніхто не робив жодних поблажок. Те, що вмієш, — треба було товар обличчям показати.

— А товар був.

— Я дуже добре зіграв... Ми товариську гру в Гаграх грали: «Динамо» — «Чорноморець». Хмельницький, Пузач, Віталік Шевченко, Рудаков, Мунтян. 2:2 зіграли. Я, напевно, одну з найкращих ігор зіграв. І після гри до мене Коман і Сан Санич Севідов: «Ти український хлопчик. Давай заяву, щоб перейти наприкінці сезону...» Ну, і так усе закрутилося. Я для себе вирішив, що або залишуся в Одесі грати, або буду грати в київському «Динамо». Армія мене підштовхнула, і я опинився в київському «Динамо». Було дуже складно... Були тести на витривалість у Лобановського...

— Купера?

— І Купера, і п’ять по 60. Загалом, багато.

— Але люди вмирали?

— Вмирали люди вже після нас. І Каладзе непритомнів, і втрачали...

— Ловчев говорив: рвав жовчю.

— Так. І в принципі, це все зводилося до того... Є геніальні футболісти. Андрій Шевченко — геніальний футболіст. Він генетично дуже здорова людина. І те, що таке покоління зібралося у Сан Санича, а потім залишилося у Севідова...

— У Лобановського.

— Це генетично дуже сильні футболісти.

— Тобто здорові хлопці?

— Дуже здорові. Те, що стосується серцевих проб, які стосуються довжини м’язів, які визначають витривалість, — усе на найвищому рівні.

— Хлопці говорили, що йшов природний відбір. Лобановський збирав найталановитіших, а далі хтось витримував, а хтось ні.

— У нього були тренування, за якими він міг визначити. Міг визначити, людина з нами чи без нас. Він давав шанс. Він нікому не сказав «до побачення». Була обмежена кількість гравців, на яких він розраховував. Наприклад, гра якась — він міг накрутити. Перед грою «Баварія» — «Динамо» він розповідав: люди плакати могли. Він сам вигадував, що з полону дзвонить, лист надіслав, що ці негідники, фашисти... Це все він накручував.

— Психолог великий.

— Він дуже був сильний мотиватор.

— Я не розумію навіть, він був більше тренером чи психологом?

— Тренером... Як він міг пожартувати і як він розбирався у всьому цьому. Він усе міг розставити за дві секунди... Але він одне знав: футбол. У мене сестра померла в Одесі. Мені треба було виїхати. А ми зі «Спартаком» грали. Треба було виїхати в Одесу, похорон допомогти організувати, якісь гроші привезти. І я прийшов і кажу: «Васильовичу, така справа». Він на мене дивиться: «Чим ти допоможеш?» Я кажу: «Сестра померла». — «Уже нічим не допоможеш. Які гроші? Ми все передамо, все організуємо».

— Красень. «Чим ти допоможеш?» У 1973 році тренером був Севідов. І все йшло добре, якби не нещасливий кубковий матч з «Араратом», коли «Динамо» вигравало 1:0 — і раптом вас і Блохіна Севідов змінює. Двох ключових гравців.

— Ну знову ж таки, це гуманність. Це він хотів...

— Так, поберегти.

— Ні, не поберегти. Він хотів заграти тих людей, щоб вони здобули майстрів спорту.

— А, все простіше.

— І з цією проблемою, як завжди буває... Летів м’яч — і геніальний захисник Міша Фоменко замість того, щоб м’яч на ногу, — бере м’яч між ніг. Хотів оригінально зіграти. Пускає м’яч між ніг, щоб Рудаков узяв м’яч. Там Лева Іштоян стояв.

— 1:1. А потім 2:1. Той самий Іштоян.

— Що це було? Побили вагон, ці розбірки. Уже Севідова не було, він залишився в Москві на добу. Йому зателефонували, що вже не треба приїжджати. Природно, ті люди, які не сприймали, — його тут теж побили. І його прибрали.

— І 1974 року Лобановський із Базилевичем почали тренувати «Динамо». Мені розповідали абсолютно всі ваші товариші по команді: вони відразу раптом відчули такі навантаження!

— Я йому сказав, що піду тільки в київське «Динамо». Після цієї розмови минув місяць рівно.

— В Одесі?

— В Одесі. І кажуть: Лобановський. Ми їхали з «Карпатами» у Львові грати в чемпіонаті СРСР. Представляють Лобановського. Перше тренування. Зранку встали в день гри — зарядка. Зазвичай в автобусі хі-хі, ха-ха — усі мовчали, бо сил не було говорити після зарядки. І кожен почав у голові крутити: «Та ні, так довго не може бути! Усі потрапляємо чи що?» І все це помаленьку почалося. Він такий мотиватор, міг переконати людей. «Один шлях — ви маєте бути фізично готові. Крім того, що у вас є майстерність, ви геніальні футболісти...»

— Він це пояснював усе?

— Так. Раніше летіли в Москву 20 осіб, поверталися 11. Хто у дівчаток залишався, хто... Непорядок. І все це він помаленьку, помаленьку розставив. І зробив стерильну обстановку на базі... На базі раніше молодь, яка в дублі грала, сиділа після тренувань і м’ячі мила. Носили м’ячі.

— Дідівщина?

— Це все Лобановський поламав. Коли ми їли... У нас був головний лікар Малюта.

— Так, він нещодавно помер.

— Йому не дозволяли заходити в їдальню, поки ми не поїмо. Уся молодь сиділа, поки останній не вийде. Основний склад у душі мився — заходили після. Ніхто не мав права туди зайти, поки останній не помиється... Це не ми придумали — це ще йшло з покоління Турянчика, Срібла, Віталіка Хмелі. І помаленьку, помаленьку Лобановський почав змінювати. Ми якось приходимо — Блохін каже: «Я черговий. Кого я маю будити?» Я кажу: «Кого завгодно». Я розумію його. Що зробиш? Треба помаленьку це все сприймати, тому що головний тренер — це головний тренер.

— Тренування були такими, хлопці мені говорили, що хотілося закінчити з футболом раз і назавжди. У вас було таке?

— Дуже складні тренування були. У Гагри на збори привезли хлопчика-одесита. Я його знав, із мого району пересипського. І він нападником грав. Минуло дня чотири, він прийшов до мене і каже: «Я не хочу нічого. Не хочу в „Динамо“. Проси, щоб мене відпустили». Бо таки правда, це дуже складно було. І те покоління футболістів, яке ми винесли... А що було? Я починав працювати в Тернополі, за кордоном починав працювати. Є конспекти Лобановського, є школа Лобановського. І я дуже швидко зрозумів: це не можна робити — треба все переглядати.

— Лобановського немає.

— Тому що люди по стінці ходили і плакали, що не можуть. У них немає сил грати у футбол, який пропонує він.

— З тієї команди 1974−1975 року Колотова немає, Рудакова немає.

— Багатьох немає. Самохіна немає, Трошкіна, Матвієнка, Слободяна, Зуєва немає...

— Ну начебто все. Решта, слава богу, живі.

— Так, живі-здорові.

— Але так півкоманди майже немає.

— Так. Але і, до речі, у всіх приблизно одні й ті самі болячки... Олегу робили операцію на спині, мені зробили операцію на спині. Я знаю, чому це: носили...

— Один одного?

— Це все швидкісна витривалість, на спині, на собі. Це ж не рік-два: зробив — і забув, а десятиліттями: 11−13 років. І вправи для людини — ненормальні... Після цих вправ такі наслідки.

— Які стосунки були у Лобановського з Базилевичем? Усе-таки вони наполягали на тому, що вони два рівноправні тренери.

— Два рівних тренери не можуть бути. Лобановський — це Лобановський, Базилевич — це Базилевич. І, звичайно, вони досить тактовні, культурні люди. Якщо один щось говорив, інший ніколи не влазив. Але Лобановський був Лобановським. Я і дружині покійної Базилевича сказав: «За всієї геніальності та поваги до Олега Петровича, Лобановський є Лобановський». Він робив свою роботу, а Базилевич — свою. Природно, ці всі домисли... Це з подачі Лобановського розшифровував і клав на стіл Базилевич. І, звісно, його роль у цьому анітрохи не зменшую. Це був теж досить талановитий, хороший тренер. Вони один одного доповнювали. Вони ніколи не перебивали... Вони жили одним. Їх об’єднувала ідея одна.

— У 1975 році прийшли видатні перемоги. І Кубок кубків, і Суперкубок, коли було двічі повалено «Баварію». Це фантастика. Що ви відчували тоді? Ви розуміли, що ви одна з найсильніших команд у світі?

— Він говорив: «Це все на цьому рівні. Ось тест». І, звичайно, все, що я вам розповідав — пишуть ветерани без ноги, без руки — він це все накручував. Мало не мільйон заявок на стадіон були на ці ігри.

— Люди болоньєві плащі знімали.

— Так, знімали, віддавали. І природно, і він кожному це говорив. Ну, наприклад, були якісь тести. Він каже: «Якщо не виграєш забігу, тебе немає в основному складі». А там Мунтян... Ще одна умова: «Якщо не виграєте, завтра о восьмій ранку будете бігати». Природно, він до кожного підходив індивідуально. І те, що роздруковувалися якісь ігри, — він за відсотком браку лаяв. Зараз грає на шлюбі 40, а він за 18 лаяв. І не розмовляв. «Я не хочу навіть розмовляти на цю тему. Ще одна така гра — і тебе немає в складі». Він досить жорстко і Олегу, і Конькову, і Фоменку, і Володі Веремєєву.

— Які люди взагалі...

— «Скільки ти вдарив у ворота?» Кажеш «шість разів», усе, це вже вирок. Або молодий футболіст, який, як казали, подає надію... Був Таран — він нікого не подав. Безсонов почав грати випадково, він уже став чемпіоном світу в молодіжній збірній. Він приїхав: «Ну він не готовий ще грати. Який Безсонов?» І це всі говорили. 13 осіб: був Зуєв, Дамін, Петя Слободян...

— У запасі?

— Так. Могли перебудуватися і дати свіжинку. Те, що вони говорили... Або якісь травми були.

— Рудаков, Решко, Фоменко, Матвієнко, Трошкін, Веремєєв, Мунтян, Колотов, Буряк, Блохін, Онищенко.

— Ну і якщо хтось випадав....

— Плюс Дамін, Зуєв, Слободян.

— Так, вони могли...

— Конькова я не назвав.

— Толік трохи пізніше прийшов. Ми вже щось вигравали.

— Він класний гравець був.

— Фантастичний. Це були люди, які могли грати на всіх позиціях. І він зокрема.

— І захист, і півзахист, і напад.

— І він сучасний центральний захисник. З передачею, притримати, віддати, виконати.

— Високий, потужний.

— Усі були дуже сильні футболісти. І туди навіть пробитися комусь молодому дуже складно було. Хоча в нас багато футболістів, про яких говорили: зірки... Таран, той, той...

— Бережний.

— Бережний, Лозинський — це все були... Стояли дуже далеко.

— Зараз ми називаємо прізвища і говоримо, що футбол, «Динамо» — це релігія. І багато хто думає: «Ну, напевно, раз вони боги, то, напевно, і жили, як боги». Кому розповісти, що на убогій базі київського «Динамо» на той час Леонід Буряк і Олег Блохін били комарів усю ніч, тому що не було сіток елементарних на вікнах, самі прали форму.

— Так, били, вставали. Тому що треба було спати. Те, що, ви кажете, інтернет чи якісь ці всі — це тоді була фантастика.

— І самі прали форму?

— 30−35 градусів спека — у штанах, у костюмі й пов’язувати... Тому що комар залетить у горло — це страшна справа. Крім форми, ще ж треба було, щоб вона висохла. Вона одна була. Ще влітку — чорт із ним. А на зборах у Гаграх?

— Вологість.

— Виправ — мокру треба надягати на друге тренування. Це не те, що зараз: вранці відтренувалися, кинули, а ввечері все складене. Гетри, маєчка — все відпрасовано. Це все нормально, я просто кажу, який час був. Ми пройшли через це. Мене це виховувало. Я знав, що, якщо я не зроблю, ніхто не зробить.

— А як фінансово забезпечувалися хлопці тоді?

— Усе було прозоро. Усі приблизно однаково отримували і преміальні, і зарплату.

— Зарплата в середньому по Союзу — десь 120 рублів? Скільки отримували?

— Ні, ні. Гравці, які грали в національній збірній, отримували від Федерації футболу, спорткомітету стипендію 300 рублів. Ти не міг отримувати тут гроші і там. Якщо тебе влаштовує 300, ти отримував стипендію Федерації футболу. Усі інші — тут 200 рублів було і преміальні.

— Преміальні за перемоги?

— За перемоги і за збір.

— Скільки давали?

— По-різному. Якщо повний стадіон, отримували і по 180, і по 200 рублів.

— Кожен за перемогу?

— Природно.

— А за голи?

— Ні.

— Командою грали?

— Єдине, що міг Лобановський втрутитися. Хто скільки зіграв. Людина вийшла, зіграла 10 хвилин, два м’ячі забила. А їй за 10 хвилин винні якісь копійки. Він міг розпорядитися, і людина 100% отримувала.

— Машини? Квартири?

— Машини за свої гроші купували. Квартири давали. Це все під рукою Лобановського. «Дитина народилася — треба подумати. Підійди, подивися, що є». Природно, так само і машини. Команда з московським «Динамо» грала. Він мене викликав: «Гра дуже відповідальна. Якщо зіграєте, приїдеш — машину отримаєш». Я забив гол, травму отримав. Приїхав — через два дні купив машину... Щоправда, грошей не було. Їздив до Одеси, позичав.

— «Волга»?

— Так. Мунтян пішов у ЦК, де була в нього знайома, сказав: мені потрібна машина, — давали. А потім Васильович це під себе. «Через мене тільки всі машини».

— Ну логічно.

— Спочатку до нього. Казали, що я хочу машину.

— Але «Волгу» можна було купити за 9 тис. і продати за 25 грузинам, грубо кажучи?

— Хто як продавав. Але вона коштувала дев’ять із чимось.

— Але багато хто так робив? Це і був якийсь заробіток, так?

— Так.

— З приводу особистого життя. Хлопці одружувалися з найкрасивішими дівчатами Києва, України та Радянського Союзу. Багато хто в київському «Динамо» одружився з гімнастками. Ви — з Жанною Васюре, чемпіонкою світу з художньої гімнастики. Олег Блохін — з Іриною Дерюгіною, чемпіонкою світу. Володимир Безсонов — на Вікторії Сірих. Хлус одружився зі Стеллою Захаровою, спортивною гімнасткою, олімпійською чемпіонкою. Хто ще одружився з гімнастками?

— Бережний — у нього теж гімнастка була. Я попросив — і Жанна познайомила Олега з Ірою.

— Футболісти сидять цілими днями на базі. Тижнями, місяцями.

— А вони сидять на зборах. У мене в якийсь рік дружина відзначала: за рік ми бачилися місяць. А вже були якісь стосунки в нас.

— Що це за життя?

— А що робити? Ми вже визначили, що після Олімпійських ігор у Монреалі... Вона там брала участь у показових виступах. Шугурова, Іра Дерюгіна... Ми вирішили, що приїдемо — і це все... Якось зробимо так, що...

— Але як жити одне без одного? У вас кохання, ви молоді, вам хочеться побути наодинці. Як це все?

— Ну, якось...

— А фізіологія?

— Фізіологія — це страшна справа. А ще ж була збірна. Були такі дні, що приїхав, речі поміняв — і вранці треба на збори.

— Наскільки я знаю, футболістам говорили, що сексом займатися за два дні до матчу не можна. Так?

— Ні, ніхто про це не говорив... Просто ти не можеш... Нас забирали за три, за чотири дні. Лобановський за 10 днів забирав. Вона їхала — у неї свої проблеми.

— Два тренування на день — це і є секс?

— Так. А ще ж було, якщо невдало зіграли, міг забрати на базу. Це найстрашніше, коли тобі кажуть: «Сьогодні заїжджаємо». — «У мене дружина вдома молода, тільки одружився». Ну знову ж таки, це залежить від жінки й чоловіка.

— Були сімейні трагедії на цьому ґрунті?

— Мільйон трагедій...

— Ви з Жанною вже скільки років разом?

— Понад 50.

— Фантастика! Це дуже рідкісний випадок, до речі.

— По-перше, повага одне до одного.

— Так, але у вас пара прекрасна.

— Знаєте, якось усе розставлено. Вона займається вихованням дітей. Я гордий і щасливий, що в мене є п’ять онуків і діти. Один знає дві-три мови, інший знає три мови. Це все — виховання. Приїжджає онук, каже: «Можна, я в холодильнику?..». — «Це все твоє».

— Виховання, звісно.

— І вони говорять про якісь нормальні речі, яких я, можливо, вже не знаю. У них своя філософія, своє розуміння. Вони дуже культурні, інтелігентні. Один зараз грає в «Баварії» в U8. Звідки в нього це все? Координація, як він б’є...

— Я здогадуюся звідки.

— Усе, що він говорить, що він робить, — узагалі... Тільки хвилина — він уже з м’ячем. Мені Оксаночка каже... Я кажу: «Оксано, не чіпай його. Це ніхто не змінить».

— Це генетика.

— Повісив фотографію, де СРСР... Вона перед сном книжку йому читає, як важко було, як травми, то-се...

— Дідусеву книжку.

— Так... Це нормально. Я кажу: «Він сам...»

— «Гарячі точки поля». Я читаю її.

— «Гарячі точки поля» і «Я жив у прекрасний футбольний час» остання. Це дуже гарна книжка, Олексієм Семененком написана. Там про друзів, про життя, про Одесу, про тих людей, які по життю пройшли зі мною.

— Унікальне життя футбольної зірки, особливо в той час, дарувало унікальні зустрічі. Зустрічі з ким справили на вас серйозне враження?

— Це все не актуально. У тих подіях, які зараз є, під час війни... Вони розповідали: «Ми брати...» По мені це дуже сильно вдарило. Як можна так говорити і це зробити? Щоб люди гинули, діти гинули. В ім’я чого? Ви хочете Радянський Союз зробити? Уже ніхто не зробить. Ви розберіться у себе, щоб у вас туалети були, газ був.

— Ми ще про війну поговоримо. Зустрічі — кого ви запам’ятали?

— Починаючи від Висоцького, Владі, Мальцев. Мальцев, Харламов — усі актори. Це тисячі...

— Блохін розповідав, як ви на Олімпійських іграх були в Монреалі і з ним у магазині зустріли Висоцького і Марину Владі. І потім ніч провели...

— Яку ніч? Це був такий скандал!

— Ой, розкажіть!

— Ми були в Монреалі, нас кожне тренування хапали: «Залишіться тут, контракт. Ви будете грати на Заході, жити на Заході».

— Так? Нічого собі...

— Так. Щодня. Перед Олімпійськими іграми ми грали в Москві зі збірною Італії. Дзофф, Факетті, Антоніоні — божевільна команда. Забиваємо м’яч, 1:0 виграємо. Після гри — на базу, бо відлітаємо в Монреаль.

— На Олімпіаду?

— Відчиняються в Лужниках двері в роздягальню і заходить Висоцький. І Лобанов каже — голі ж ходимо: «Підв’яжіться рушником».

— Незручно, Висоцький.

— І він підходить: «Покажіть мені, де Буряк». Я встав. Він каже: «Такий худий — а такий удар. Як ти б’єш?» Ми зіграли невдало, третє місце посіли на Олімпійських іграх. І Олег каже: «Мені треба шкіряний піджак купити. Поїхали, допоможеш». Поїхали ми в центр. Там Marks & Spencer. Я чую російську мову. Я Блохіну кажу: «Не кричи, там хтось...» — «Інший кінець світу, — каже. — І знову ці росіяни». Ми відкриваємо — Володя з Мариною. «Я тут народилася, приїхала. Мене ніхто не пускає нікуди. Я не можу до вас потрапити». Усе, закінчили шопінг.

— Піджак купили?

— Піджак купили, шопінг закінчується. Марина каже, якась канадська зірка їй віддала віллу. Ми їдемо, беремо пляшку смирновської горілки, беремо їсти — і на дачу. Я тобі недарма розповів, що кожне тренування: «Залишіться, контракти». Дві години ночі — ми сидимо, випиваємо. Через день відлітаємо в Москву. Але літака не було, бо погано зіграли... Третє місце. Зараз за ці медалі люди отримують машини і по $50 тис. У мене диск є від Володі. У мене був день народження перед цим. І Олег сказав Висоцькому. Він: «Я хочу присвятити пісню Леоніду». Я все переписав на диск, щоб не стерлося.

— На бобіну, напевно?

— Ні, у мене було на касеті його рукою написано «В. Висоцький для Буряка». І я її на диск переписав, щоб не сипалася.

— Клас!

— Сиділи, випивали. Я Блохіна штовхаю: поїхали вже. Приїхали — усі комітетчики в олімпійському селі стояли. Лобановський...

— Думали, що залишилися?

— Я коли побачив по Лобану, я зрозумів... Кажу: «Васильовичу!» — «Завтра будемо розмовляти на цю тему!» Це був скандал! Гроші зняли.

— Класний Висоцький був?

— Так. Я потім був з Олегом... Марина жила навпроти Ейфелевої вежі. Збірна СРСР грала із Францією. Вона прийшла. Бельмондо відкривав, перший удар по м’ячу робив. І вона прийшла на футбол — ми запросили. Вона після гри запросила нас. Володя був. Уже не співав. Сиділи, чарки налили. Але ми, звісно, не пили. Володі поставили чарку, а вона прибрала — і каже, що він не п’є. І налив він. Вона так на нього дивиться: «Я російська жінка — що ти мені наливаєш?» Вона це вилила, взяла фужер — грам 150 горілки туди.

— Горілки?

— Так.

— Цікаво.

— Ну і, в принципі, ті люди, які... Починаючи від Кравченка, закінчуючи Володимиром Горбуліним. Борис Євгенович Патон, царство йому небесне. Я раз у суботу дзвонив: «Синку, приїдь». Він на дачі жив. Я брав пляшку вина, поїсти, приїжджав. Він мені розповідав... Пам’ять божевільна! Як він ходив на футбол. Він каже: «Я на трибуни, кальсони — і до фанатів». Щербицький мені завжди говорив: «Куди ви йдете?» Уболівальник був теж...

— 100 років прожив.

— Життя багатьох друзів подарувало. Я не кажу вже про покійних: Харламов, Мальцев. Саня живий, щоправда, онкологію зробив нещодавно.

— Харламов гарний хлопець був?

— Фантастичний. Фантастичний був гравець і фантастичний хлопець був.

— Хлопці в «Динамо». Я уявляю собі це: сидиш без сім’ї, без дружини, без дітей, на базі закритий, інтернету немає, книжки не всі люблять, телевізор — ну що там показують? Багато хто пив. Багато хто порушував режим у «Динамо»?

— До нас була питуща команда. Поки Лобановський...

— Мені Серебренніков розповідав.

— І Серебренніков, і Володя Мунтян може розповісти, і Андрій Андрійович. Команда випиваюча.

— Островський на матч приходив, кажуть, п’яний.

— А потім робота і були тренування такі, що ти думав: «Випити чи не випити?» Тому що наступного дня вмирати треба було.

— Але дехто примудрявся.

— Це здоров’я людське. Люди є, які й так хитаються, а ще вип’ють — і йти на тренування... Я знаю деяких, не буду говорити прізвища. Він здогадується, що людина не зовсім свіжа прийшла. Він ставив тест — бігти. Він біг, наприклад, хвилину, а тепер пробігає 1.30. «Збирай речі — до побачення».

— Лобановський?

— Так. «Усе, закінчили». Це було. Я не хочу про це говорити, але так було.

— У 1976 році команда на межі. Тренування божевільні — нічого не взяли. Третє місце на Олімпіаді, золото чемпіонату Союзу не взяли. І почався бунт проти Лобановського і Базилевича. Що було тоді?

— Оскільки ми з Олегом були наймолодші, особливо не брали участі. Звичайно, було колективне, колегіальне рішення.

— Хто почав? Хто призвідник?

— Я не можу сказати, хто конкретно. Але багато людей, які залишилися незадоволені... Лобановський висував претензії... Я не хочу про це.

— Вікові гравці, як правило?

— Їх уже немає в живих. І, природно, це все накручували. Були збори. На базі це відбувалося. Але втрутився Щербицький. Сказав, що він хоче бачити, а все інше — розбити і відправити всіх...

— Але навіть тренерську раду створили з гравців. І матч із «Дніпром» у Києві програли 3:1.

— Так, ті, які цей «Дніпро» виносили, заносили, як хотіли. Ось збіг обставин.

— Збіг обставин чи хлопці спеціально здали гру?

— Ні, збіг обставин. Ми програємо. Поркуян, Найда, Шнейдерман — команда непогана. Гробова тиша в роздягальні. Заходить Погребняк, заходить Семичастний: «Ви без Лобановського — сліпі кошенята». Встав і пішов. Вирішили б це питання з грою — можливо, по-іншому було. І тоді Щербицький сказав: «Петрашевського прибрати, цього прибрати».

— Базилевича.

— Базилевича прибрати, цього прибрати. Усе почистили. Наступного дня ми на базу приїхали — Лобановський місяць ні з ким не говорив. Сказав прізвище, хто грає, — нікому нічого не підказував. Йому ніби дали по голові палицею. І він усе досить толерантно. Але помаленьку це все закручувалося, знову все стало...

— Він змінився?

— Так. Він дуже змінився після від’їзду за кордон. На жаль...

— Ні, тоді, 1976-го.

— Звичайно, так. Я ж казав, що він пошепки почав розмовляти. І ні до кого жодних претензій. Були люди в команді, яких вичистили. Теж їх немає в живих. Але життя йде. І все почало помаленьку обростати перемогами й успіхами.

— Тоді, у зеніті своєї слави, ви могли собі дозволити погуляти Хрещатиком?

— Я взагалі ніколи не ходив у спортивній формі. Я міг тільки добиратися до роботи, або в Кончу, або на «Динамо» їхати машиною.

— Але так, щоб містом погуляти, ні?

— У той час? Були ігри, на які 102 тис. приходило. Мені треба було раніше виїхати після гри. Машину за крила брали й несли. Мені в той бік, а вони туди несуть.

— Уболівальники?

— І нічого не можеш зробити... У мене є вдома знімки, як літак підлітає... Спеціально зробив над Борисполем, коли виграли Кубок кубків, коли стільки людей зустрічало! 102 тис. — це ж кудись подіти людей треба.

— Блохін мені зізнався одного разу, що, коли в 23 роки він став найкращим футболістом Європи, йому знесло дах. Він каже: «Просто знесло дах. Почалася зіркова хвороба». У вас зіркова хвороба була?

— Олег завжди був специфічний. Він адекватно поводився з нами. Може, він міг комусь відмовити в автографі. Але це його право. Він нормальний. Ми дуже багато часу... Я вдячний його мамі, батькові. Я на похороні був у них. Це мої другі батьки.

— Хороші люди були.

— Я приїжджав до них після гри. Олег показував ноги, як його побили. Я його штовхав — кажу: «Навіщо? Мати вже мало не плаче». Вона нам готувала їсти...

— Прала навіть, так?

— Так. Поради давала...

— Ви з Блохіним були не розлий вода. Що потім сталося?

— У принципі, нічого. Життя. Мені треба було йти з команди. Я ні від кого не чекав допомоги. Я з Лобановським розмовляв на цю тему...

— А яка була розмова з Лобановським?

— Та ні, остання розмова... Я прийшов, він каже: «Ось форма, бери, поїхали».

— Це був 1984-й чи 1985-й?

— П’ятий, так.

— У 1982 році Лобановський пішов із «Динамо» в збірну Союзу, залишив Морозова замість себе. А Юрій Андрійович був «ліберал» — команда пила міцно. Спочатку сьоме місце, якщо пам’ять не зраджує, 1983 року. Потім Лобановський повернувся 1984-го — і взагалі 10-те місце. І раптом усі дізнаються, що Леонід Буряк іде з «Динамо». Ви сказали, що причина в тому, що хтось сказав Лобановському... Ви знаєте хто?

— Так, звісно.

— А хто?

— Його вже немає. Царство небесне. Його вже немає в живих.

— Функціонер якийсь?

— Так, це не якась плітка. Це чисто...

— Тобто він сказав, що ви і Блохін готуєте переворот, хочете його змістити.

— Так. Але щодо Блохіна і всієї цієї... Спливає Морозов, друг Лобановського. Я його добре знаю... Це не Базилевич. Приїжджав, їхав... Він займався науковою діяльністю. Хто скільки зіграв, хто скільки віддав м’ячів, хто скільки вдарив у ворота...

— Тобто не супертренер?

— Ні, ні. Природно, Лобановський йому якісь речі розповідав про тренувальний процес, що тут суперкоманда. Коли ми почали валитися, він викликав мене: «У вас два футболісти у футбол вміють грати. А мені Василич розповів, що тут...» — «Я не знаю, що вам розповів... Але тут специфічна команда. Усе побудовано на роботі». Васильович не правий у тому... Він тренер збірної, і його цікавить результат збірної. Він телефонує Морозову і каже: «Треба їх навантажити, щоб вони приїхали до збірної в нормальному стані». Ми їдемо в Португалію. Я кажу Морозову: «Ми мертві будемо в цій грі. Що ви робите?» Ми зі «Спартаком» граємо. Він везе нас на пісок, щоб ми грали на піску у футбол. Удома 3:0 «Спартаку» програємо.

— Я пам’ятаю.

— І це все закрутилося, закрутилося, закрутилося. Олег давав якесь інтерв’ю з приводу його... Непогане. Він телефонував мені. Я кажу: «Це якесь непорозуміння». Він просив дати спростування, що він нормальна людина, нормальний тренер. Ну і коли його прибрали й оголосили, що Лобановський повернувся, я думав, що стадіон розвалиться. Люди так це сприйняли! Зміна поколінь. З’явилися Бережний, Лозинський, Каплун...

— Ні, Бережний пішов.

— Загалом, багато людей...

— Євтушенко, Баль, Туманський.

— Які ще не готові були грати в цій команді так само, як ці зірки. Трошкін міг грати, Матвієнко ще міг грати, Мунтян ще міг. Я колись Лобану сказав: «Васильовичу, якщо всі в Союзі зрозуміють, що ми звичайні смертні, буде дуже важко». Так воно і вийшло. Усі приїжджали, усі благали...

— Перестали боятися.

— Усі благали очко взяти. Звичайно, це все досить серйозно.

— Яка розмова у вас була з Лобановським перед відходом? Хто вам сказав: «Леню, треба йти»? Чи ви самі вирішили, що треба йти?

— Я сам вирішив.

— Ви ж на ходу були.

— Я не знав, що на мене чекає. Із повагою поставилися — усе. Я втратив ще раз сім’ю. Усі мої вихідні були...

— У поїздах?

— У поїздах, у літаках... Мені треба, як ви кажете, фізіологічні справи вирішити. Мені треба було родині гроші віддати, треба піти продукти купити, треба дітей кудись відвести... Зараз є сумнівні речі щодо наших футболістів. Я кажу: «Ви нікуди кроку не робіть... Якісь бонуси дадуть — ви все залишите». Тому що дім є дім, Київ є Київ.

— Ну і як це відбувалося? Ви вирішили піти. Ви прийшли до Лобановського?

— Я просто знав, як Володя Мунтян закінчував. Що стадіон...

— «Муня, Муня!» — кричали, а його не випускали.

— А його не випускали. І я знаю, якщо Васильович щось задумав...

— Усе?

— Були такі випадки, коли людину не ставив до складу. «Чого він не грає?» А цю людину випустив за 10 хвилин. Він каже: «Він зі Старухіним не справляється». Де Старухін, а де Мунтян? Це просто профанація. Природно, я прийшов із ним на «Динамо» і сказав дві речі. Кажу: хочу піти. Він мені сказав: «Ти не якийсь пупкін — тобі треба зайти в будинок. Тому що дійшла інформація, що ти хочеш у московський „Спартак“ іти».

— А Бєсков кликав?

— 50 разів. Я кажу: «Як я?!» Ну це вже інше питання. «Давай через тиждень зустрінемося». Це якраз час відпустки. Зустрілися. «Бери форму і їдь на збори». Коли ще один Кубок кубків виграли. Я кажу: «Васильовичу, попри все, що я знаю, є хороший приклад — Мунтян. Я не хочу згоріти. Я переживаю, я готуюся. Я в порядку, ви знаєте». Ви знаєте, мені прикро... Були такі речі в його і нашому житті, коли він мене з Блохіним викликав: «Ви колись будете тренерами, я сподіваюся, і ви зрозумієте. Від цієї гри в мене багато що залежить»...

— По-людськи.

— «Якщо ми все це вирішуємо, я працюю. Якщо ні, я стою на табуретці й хтось збиває її».

— Ох ти!

— І ми виходили.

— І рвали.

— Або Олег забивав, або я забивав. Він, як ні в чому не бувало, заходив у роздягальню... Ні пристрасті... Блохін мені говорив: «Як так можна? Він навіть „дякую“ не сказав». Я йому кажу: «Я не хочу повторювати ці помилки». Але я б ніколи, за всієї образи... Я йому останнє сказав: «Ви в моєму житті величезну роль зіграли. Ви повірили якомусь клерку, функціонеру. А людям, які вас знімали з табуреток неодноразово, ви не повірили. Усе, до побачення, я пішов».

— І він нічого?

— Ні. Це ж відпускний період. Потім він зателефонував. «Лежить форма, — каже. — бери квиток, ми їдемо». Я кажу: «Ні».

— Це правда, що він одного разу хотів Блохіна вигнати з команди?

— Ми грали в Тбілісі з «Динамо».

— Який рік? Не пам’ятаєте?

— Не пам’ятаю. Йшли очко в очко зі «Спартаком». Багато хворих... Це та гра, де Євтушенко п’ятою гол забив. І ми 4:0 виграємо у Тбілісі.

— Так, у них же склад який!

— Зранку зарядка. А Олег кульгає. Він мене зупиняє: «Що з ним?» Я кажу: «Зупиніть його, запитайте. Я звідки знаю, чого він кульгає?» Він його зупинив. Слово за слово. «Ти можеш грати?» А Олег же, знаєте...

— Колючий.

— Специфічний, потрібен був підхід... «Усе буде нормально, я впевнений». Він викликає Спектора покійного, царство небесне.

— Адміністратора.

— «Коли літак на Київ? Квиток узяти й відправити його».

— Блохіна?

— Так. Ну відлітає Олег. Ми виграємо 4:0. У літаку летимо. Вони розливали горілку в пляшки з-під лимонаду і могли щось собі дозволити...

— Хлопці?

— Ні, тренер. Які хлопці?

— Він ще горілку пив тоді? Коньяк він любив.

— Я проходив, повертаюся назад, а він мені почав: «Усе, я хрест ставлю на Блохіні. Він те, він це». Я кажу: «Ну він прийде — все владнається якось». Викликає до збірної Європи, якась річниця чеського футболу була.

— Так, Блохін полетів.

— Я, Блохін і Кіпіані. Я не міг летіти, тому що в мене проблема з ногою. Блохін зустрічає нас в аеропорту з букетом квітів у Києві. Лобану... Сміх, хі-хі, ха-ха... Він каже: «Ось телеграма — мені треба летіти до Праги у збірну Європи». Ну і все, відлітає. Тоді конфлікт закінчився. Але це неодноразово було. І за всієї геніальності Блохіна і за всієї геніальності футболістів, які після нього грали, вони не Блохіни. Крім того, що я говорив, що він скиглій...

— Блохін — геніальний футболіст?

— Він просто геніальний футболіст. Якщо все, що він забив, скільки в нього було моментів... Він би набив стільки!

— А хто кращий як футболіст: Блохін чи Шевченко?

— Вони різні футболісти.

— Але якщо треба вибирати?

— Я Блохіна б обрав.

— Блохіна? Ви були близькими друзями, і потім раптом усе обірвалося. Ностальгія залишилася за дружбою?

— Ні, ми зідзвонюємося, розмовляємо. Якийсь час ми не спілкувалися, потім почали спілкуватися. Свої проблеми... У мене з ним нормальні стосунки. Я не можу на нього ображатися. Я ні на кого не ображаюся з однієї причини: зараз інше життя і по-іншому все переосмислюєш.

— Але коли ви йшли з «Динамо», ви чекали, що Блохін вас захистить?

— А мені й не треба було. Я вам колись сказав: якщо я не візьму, ніхто мені не принесе і не дасть. Це нормальне явище. Ну допоміг, не допоміг — багато речей до цього було, які можна було сприймати і говорити, що це ненормально.

— Бєсков кликав у «Спартак». І неодноразово. Чому не пішли?

— Я не договорив. Коли я зустрічався в ЦК партії, Лобановський...

— А з ким зустрічалися? Із Погребняком чи зі Щербицьким?

— Ну, і Погребняк був. Зі Щербицьким ні. Прохання Щербицького передали. «Ти зробив собі ім’я в Україні, ти зробив собі ім’я в київському „Динамо“ — не перекреслюй усе, що ти зробив». Я сказав: «Я вам обіцяю...»

— Хотілося в «Спартак» піти?

— Не хотілося... Бєсков і Лобановський чимось схожі один на одного.

— Авторитарний стиль, так?

— Авторитарний. І вони 24 години про футбол розмовляли.

— Ви ж контрольний матч у Москві зіграли, правильно?

— Ні, я не грав нічого і не міг грати. Але були стосунки такі. Пугачовій квартиру показали: «Ми все вирішимо».

— Прямо квартиру Пугачової чи поруч?

— Ні, цю квартиру їй віддали. Але в принципі, це будинок, де...

— Марк Захаров там жив.

— Так.

— Добре. Чому московське «Торпедо» з’явилося?

— У мене був друг, який грав у московському «Торпедо», Валера Філатов, який був потім президентом московського «Локомотива». Ми розмовляли. Він: «Хочеш — давай». Нормальні люди. Там був директор заводу Сайкін... Ну, «Торпедо» — це місто в місті.

— Звичайно. Але коли ви з’явилися в «Торпедо», підхід до тренувального процесу, майстерність — усе не те?

— Усе інше. Я там забив 100 із чимось м’ячів, 106 чи 108. Але якби залишився в київському «Динамо», відповідаю: 130 можна було набити.

— 1985 рік — початок нової суперкоманди Лобановського. Там прекрасні хлопці грали. Ви вписалися б у цей колектив?

— Я проти них грав. Я не знаю... Я зараз із великою ностальгією дивлюся ігри 1975 року...

— Так, я теж.

— Чим це не сучасний футбол?

— Абсолютно!

— Хто зараз швидше за Блохіна біжить? Хто більше забиває? Хто краще за Мунтяна виконує? А відсоток у браку? Де центральних захисників знайти, як Орешко, Коньков і Фоменко? Або Володя Трошкін? Це геніальні, хороші футболісти. А це покоління? Їм грати одну гру в сезоні «Динамо» (Київ) — «Шахтар» — це дуже мало.

— Не полінуйтеся, подивіться в YouTube ігри київського «Динамо» 1975 року з «Баварією», «Ференцварошем», фінал Кубка кубків. 1977-й — «Боруссія», «Баварія». Фантастичні матчі.

— Ми чотири рази у «Баварії» виграли.

— Чемпіони світу!

— У них вісім осіб — чемпіони світу.

— Я нещодавно переглянув знову. Як ви подавали штрафні! Яке інтелігентне спілкування з м’ячем. Ви м’яч цілували іноді перед тим, як кутовий подати або штрафний пробити. Це прикмета така?

— Ні, не прикмета. Знаєте, такий підхід. Як тенісист підходить до м’яча, коли він виконує. Якщо він неправильно підійде, зірве удар або те... Так само це. М’яч має стояти... Дві різні речі: коли м’яч котиться, коли м’яч летить, коли м’яч стоїть. Це все по-іншому треба виконувати.

— Це навіть не шанобливе, а любовне ставлення до м’яча.

— Може.

— Хто вас учив бити штрафні та подавати кутові? Коли Буряк подає кутовий або готується пробити штрафний, то завжди небезпека. І стадіон уже кричав, бо розумів: пахне голом.

— Я багато запозичив від Володі Мунтяна. Передачі, виконання, удари. Потім до мене підійшов Лобановський. Ми якось грали на зборах у Болгарії, програвали, а потім 4:1 вигравали. Він мені підказав: «Ти виконуєш стандартне положення, усі кутові. Але є проблема...» Сказав, що все залежить, як підходиш до м’яча, під яким кутом...

— Ви цього не знали?

— Ні. І я зрозумів, що це все керовано. М’яч летів не просто парашутом, а м’яч летів...

— Спрямовано.

— Той, хто випереджає, зрізав усе. Без шансів. Природно, це всі знали. У збірній Шенгелія це знав.

— 1981 рік, відбіркові матчі чемпіонату світу в Іспанії. Ви подаєте здалеку-здалеку Шенгелії. М’яч трохи торкається голови ззаду.

— Це з Туреччиною, в Ізмірі.

— З Туреччиною. Я думав, Уельс або Туреччина.

— Уельс — точно така сама, тільки через усе.

— Точно так само. Фантастика! Це ж треба вміти, це ж треба відчувати.

— Це все навичка, яку потрібно ставити.

— Московське «Торпедо» приїхало до Києва 1985 року грати. Я пам’ятаю, коли ви розбігалися, щоб подати кутовий, у вас сніжки летіли з трибун і люди кричали: «Зрадник!» Вам боляче було? Ви чули це?

— Звичайно. Були неприємні моменти. І Лобановський кричав. Ті, хто персонально зі мною грав...

— А що кричав?

— «Не можете вдарити, не можете зупинити, не можете те й те». Але тоді трохи все інакше було. Я шкодую про це...

— Про те, що пішли?

— Що так із ним розмовляв, коли він пішов. І що я так вчинив, коли пішов із команди.

— Ух ти!

— Тоді мене ніхто не гнав. Можна було ще один кубок виграти. Я себе прирік на те, що не бачив дітей, не бачив дружину. Мої вихідні проходили в літаках, поїздах.

— Ну й кубок не взяли.

— Це дуже складно. Я кубок ще шість разів вигравав. І з «Торпедо», і з «Металістом», і з київським «Динамо». Ще один кубок не взяв, але міг чемпіонське звання взяти.

— 1985 року, коли ви пішли в «Торпедо», я сів у потяг на третю полицю безкоштовно, доїхав до Москви і пішов на матч «Торпедо», щоб подивитися на вас у «Торпедо». Хлопці, які там із вами грали, за майстерністю і близько не підходив ніхто. Вам не самотньо там було?

— Ну складно. Можна було ще м’ячі забити. Я не буду говорити про когось... Коли «Торпедо» з кимось грало, у перерві тренер і адміністратор каже: «Треба взяти торт, помідори, м’ясо». Усе, я не хотів грати, опустив руки. Тут трохи оживав. Те, що Лобановський складний... Але він 24 години жив футболом.

— Помідори, м’ясо — не та історія. Ви потім зіграли ще в «Металісті». Лемешко був головним тренером. Взяли Кубок Союзу. Ви з «Торпедо» взяли кубок, із «Металістом». Як у «Металісті» гралося?

— Лемешко дуже хороша людина, дуже хороший тренер.

— Із гумором, так?

— Але там був директор військового заводу.

— Малишева?

— Малишева. У нього був прямий зв’язок телефоном із президентом. Він віддав мені свою дачу. Я не пам’ятаю вже, як вона називається. Я привіз туди дітей. Це та людина, яку ніхто не цікавив, — тільки Харків і харківські футболісти. І Лемешко все робив. І завдяки йому жив Харків, жив завод, жила футбольна команда. Гроші, що ми тут отримували... Він зробив такі умови в Харкові. Природно, у мене була проблема з ахіллом. Я вже хотів лягати на операцію, боліло дуже. Мені Лемешко зателефонував: «Скільки треба, стільки лікуйся. Ми тобі гроші будемо платити. Я буду чекати, скільки треба». Я почав тут лікуватися. Потім поїхав до Одеси. Встав, помаленьку почав бігати. І все пішло, пішло, пішло. І місто таке містечкове трохи на той час. Але люди... І Лемешко, і директор жили цим, зробили команду. На рівні була, з хорошими футболістами.

— Будь-який футболіст, тим більше такого рівня, як ви, мріє зіграти на чемпіонаті світу. І 1982 року у вас був шанс. Відбіркові матчі 1981-го — ви лідер команди. Ви, Блохін, Шенгелія, Кіпіані, Чевадзе, Дасаєв! Команда — чудове видовище! І раптом травма. Що за травма?

— Із цієї травми все обросло так. Завадила. Взаємини Бєскова і Лобановського... Вони одне одного не сприймали. Ми приїхали в збірну, приїжджали зі збірною — він висував претензії... «Я не хочу бачити, що ви там робите у збірній».

— Лобановський?

— Перелаштуватися дуже складно. Дуже складно після збірної тут грати. І те, що сталося, коли Бєсков узяв...

— Ахалкаці, Лобановський.

— Ахалкаці. Лебідь, рак і щука. Це була страшна помилка. Згодом, коли наші взаємини з Бєсковим були досить... Я вже не грав, у клубі працював. І мені Ігор Михайлович і Григорій Михайлович кажуть: «Треба поїхати на похорон, сказати два слова».

Десь за місяці два до цього Бєскову виповнилося 80 років. Я приїхав до Москви. Грала збірна ветеранів Англії та збірна ветеранів СРСР. Лінекер. Божевільний склад. І ми 1:0 Англію в Москві обіграємо. Покійна Лера, Костянтин Іванович покійний на банкеті мене беруть за руку: «Ми хочемо тебе забрати на два слова. По чарці вип’ємо». Я відходжу. Він якісь приємні речі говорить. «Я мріяв, я бачив, я знаю твій потенціал». «Не тому, що ти в мене вдома. Я просто хочу... Моя тренерська кар’єра закінчилася. Але футбол Лобановського — це футбол майбутнього. Не тому, що ви щось виграли. У Європі вас удвічі більше знають, ніж усіх інших».

— Ух ти! Треба було мати силу, щоб таке сказати.

— Я вдячний тобі, що мене життя звело з таким... Він унікальні речі розповідав про Вороніна, про Численка. Але це вже в минулому. Він дуже порядна людина.

— 1982 рік. Що за травма у вас була? Чому ви не зіграли на ЧС?

— Ми грали з Харковом. І всі бояться травми отримати. Загалом, гра не дуже добре складалася для нас. Я віддавав м’яч — і суперник мені ось так стрибнув.

— На ногу?

— На ногу. Є плеснова кістка — вона в трьох місцях провалилася.

— Бердніков, так?

— Мене замінили. Перші слова Лобановського: «Із симулянтами ми розберемося після гри». Я зняв форму, пішов у душ. А в душ не можна було йти, гарячу воду на ногу лити. Усі пішли на гру, а я не можу вийти. У мене нога як голова стала. Я послав за Малютою, він викликав швидку допомогу. Мене повезли до Левенця на Поділ. Зробили рентген, Левенець Малюті пошепки каже: «Який чемпіонат світу?! У нього в трьох місцях нога зламана». Малюта виходить і з посмішкою починає мені здалеку заходити.

— Плакали ви тоді?

— Так. Це дуже складний перелом. У мене було два-три гіпси. Воно все свербить. Неправильно поклали — знімати треба. Нерв передавили. Не дай бог комусь побажати! Це страшно. Я тут почав помаленьку лікуватися. Вони вирішують мене залишити, щоб я потім прилетів. Ну я прилетів. Вийшли на тренування... Я півтора кола пробігся — у мене така голова...

— І все? Якщо взяти ваше активне футбольне життя... Ви потім грали у Фінляндії, у США. Але активне футбольне життя — це 1972−1988-й, напевно?

— Так. Фінляндію не беремо, США не беремо...

— «Металістом» закінчуємо.

— Так. Це був професійний рівень...

— Не кожен футболіст, особливо в умовах таких тренувань, витримає 16−17 років. Ви дуже стабільні були. Ви грали рівно, не було провалів. За рахунок чого? Це здоров’я чи що?

— Я ж кажу: генетика. Видно, тато, мама дали, море дало, пісок дав.

— Риба.

— Риба. Той м’ясокомбінат, який уся Одеса грабувала, крала. Ходили в дитинстві маленькі хлопчики... «Ви під парканом не ходіть. Там будуть красти, перекинуть — може по голові дати». Можна говорити про Блохіна, можна говорити про Мунтяна — це були дуже здорові люди генетично.

— Але ви ж і підхід особливий мали. Ви педантичний, дуже акуратний. Ви готувалися, думали, налаштовувалися. Це теж важливо.

— Ну звісно. Коли починаєш грати, один футбол. Коли вже ти знаєш, ти майстер... Уже можна було в Києві, у цьому тунелі, коли ми виходили, по супернику сказати, як зіграєш. Ще не граючи.

— Так. А що це? Два вікна, ви говорили.

— А тут маму оперували. Я першу гру зіграв.

— Тут лікарня була.

— Так, у Жовтневій. 100 тис. іде — і всі скандують «Буряк!». І я кричу: «Мамо, мамо!» Ніхто ж не знає. «Ти що накоїв?»

— Шкода, що мама не дожила? Не побачила багато чого.

— Із нею випадок був. Я жив на Червоноармійській, у будинку Кабміну. Я не знав, що таке ощадкаса: отримував гроші, кидав у тумбочку в спальні. Приїжджаю — сидить мама, плаче. Усі гроші на підлозі. «Де ти взяв гроші?» — «Мамо, я заробляю ці гроші». — «Ти мені казки не розповідай! Де ти гроші взяв?» Загалом, рахуємо, а там 12 тис. руб.

— Ну пристойно.

— Ось таке з мамою було.

— Ви ж дружили багато років із міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком. І знаєте, що мене підкуповує у вас, крім усього іншого? Кравченко загинув, а ви завжди виключно за нього. Він нічим ні допомогти не може, нічого дати не може, а ви вірні дружбі. Що він за людина була?

— Він особливо не допомагав. Будь-яку тему з будь-якою людиною — він знаходив тему і розмовляв. Він дуже чудово співав. У мене знайомий був хороший. Я питаю: «Можна допомогти? Якесь йому звання дати?» Він підійшов до мене, обійняв, розцілував і каже: «Я тебе дуже люблю. Але я звання на день народження не даю». Рівно через тиждень він отримав... Уся Одеса на вухах стояла. Він дав підполковника і полковника в один день.

— Цікаво.

— Це державна людина. Пам’ятник чистили йому... Із Тетяною Петрівною, із дітьми розмовляю. Мені цікаво, якби це все так не сталося, ким би він був у цей час. У принципі, багато часу минуло. І ті, хто був його ворогом, виявилися... Ті допомагали і були проти, щоб його прибирали. Потім, із часом, це все...

— Він сам наклав на себе руки чи йому допомогли?

— Мені зараз складно сказати. Я знаю, що говорив... Якийсь міліціонер у Черкасах чи десь собі стрільнув у голову...

— Так, у Черкасах.

— І він вижив. Ми зустрічалися, грали в теніс. Кравченко говорив: «Му*ила, навіть застрелитися не зміг».

— Ви ж зустрічалися з величезною кількістю президентів за всі ці роки. Напевно, і генеральних секретарів застали. Брежнєва не бачили?

— Ні.

— Тільки він вас по телевізору?

— Напевно.

— Прем’єр-міністрів та інших...

— Починаючи від Валерія Павловича, заходили в роздягальню багато хто. Такої близької дружби, як із Юрієм Федоровичем... Дружини одна одній симпатизували, відчували.

— Відчували?

— У нас не було тижня, щоб ми не зустрічалися, не вечеряли, не говорили. Унікальна людина. Я думаю, за своїм характером, за своєю значущістю... Дуже ерудована, дуже грамотна... Різні гидоти пишуть про нього. Але я думаю, що це була державна людина.

— Ви людина, яка стала за життя символом України, символом Києва. Ви величезний патріот України. Але ви стали тим, ким стали за радянських часів, в іншій країні. Хтось любить її, хтось ні. Мені було добре, але я її дуже не люблю. Це була, на мій погляд, несправедлива, варварська країна. Проте ви були символом, гордістю Радянського Союзу. Ви були півзахисником збірної Радянського Союзу. Ви носили чотири літери «СРСР» на грудях.

— Які самі пришивали.

— Тобто країна була велика, але пришивати літери на футболку треба було самим. У вас було багато друзів у різних куточках Радянського Союзу: від Тбілісі і Єревана до Москви і Ленінграда. І тоді напевно дружба була між народами все-таки безкорислива?

— Так. І деякі люди зараз... Я навіть про це не хочу говорити, тому що — ну що зробиш, що я народився в той час?

— Звичайно.

— Я виховання здобув у радянській школі. Мої викладачі мені говорили: «Льоня, вчи англійську мову, це твоє майбутнє». Я про них часто згадую. Ну що зробиш? Я ж не винен, що я народився в Одесі, що там усі розмовляють якимись іншими мовами, нікому не зрозумілими. Це Одеса. Але тим не менше ми в Україні. Ми нікуди не їдемо. Я зробив для цієї країни щось.

— Звичайно.

— Кожен помиляється. Я ж вам почав розповідати... Один клявся в любові, що ми брати. Але тим не менше вони кидають бомби і знищують нас.

— Я повільно підходжу до теми війни. Навряд чи ви могли припустити, що коли-небудь Росія розв’яже злочинну війну проти України.

— Ніколи в житті... Є люди, які мені в докір це ставлять... Були п’яниці-президенти, було все. Але більш-менш вони зробили. Ну як вони могли? Людина з трибуни каже: «Ми брати, ми повинні об’єднатися, ми те і це зробимо». Це якийсь хамелеон. Я не розумію всього цього. Політика — невдячна річ. Кажуть одне, а роблять інше. Я взагалі не розумію, що потрібно зробити, щоб сюди стріляти ракетами і вбивати людей. Ми на когось напали? Ми когось зрадили? Ми щось зробили? І це гнітить щодня...

— Ви переживаєте сильно?

— Я переживаю, дружина дуже переживає, діти переживають. Слава богу, усе більш-менш стало... Є армія, є люди, є мотивація. Я одній людині сказав: «Ми не вірмени і не грузини. Ви не розумієте: це — Україна». Ми вигравали за рахунок характеру. «Динамо» — це специфічна команда. Якби вони зайшли до Києва, тут би все в крові було... Це Україна, а не...

— Визволителі хрінові. 24 лютого минулого року, початок війни. Говорили ж між собою, що 24-го має початися. Ви вірили в це?

— Я взагалі не читаю цього. Що стосується футболу, так, я дивлюся новини. Але я знаю, чого вартий інтернет. Я, чесно кажучи, не міг собі уявити. Коли мені о пів на п’яту ранку зателефонував син і сказав: «Тату, війна почалася». Я кажу: «Ти що, з глузду з’їхав? Яка війна?» І тут чую — ракета!

— Ви були в Києві?

— Так. Я в шоці від усього цього... Дітей скільки загинуло!

— Ваша перша думка на 24 лютого, коли почали бомбити Київ?

— Я думав, що це все несерйозно. Просто несерйозно. 10 днів — а воно все не закінчується...

— У вас же напевно залишилися хлопці і в Москві, і в Пітері, з якими ви грали разом, з якими спілкувалися. Ні з ким із них не вдавалося поговорити?

— Практично ні з ким. Є людина, якій... я не міг йому не дзвонити... А так — усе...

— Обрив повний?

— Так.

— Багато спортсменів, футболістів і діячів культури підтримують Путіна, виступають за війну. Що з ними відбувається?

— Складно сказати. Це пропаганда. І люди не знають насправді, що відбувається. Скільки людей гине. Їм-то — чорт із ним! Вони не вважають. Вони вважають, що це не люди. Але ці кадри... XXI століття, а ми про війну говоримо.

— Кошмар.

— Мене дуже гнітить. Я, чесно кажучи, трохи прибитий і придавлений цим.

— Які емоції ви відчуваєте стосовно росіян?

— Жодних. Я думаю, що не одне покоління людей зміниться, щоб це все... Це не можна забути. Те, що вони роблять, — це чистий геноцид. Те, що вони говорять... Я не військовий, не політик, але я не думаю... Немає таких підстав, щоб це все відбувалося... Ми нікого не зраджували. Відійдіть, віддайте те, що забрали, — і все.

— Коли ці обстріли запеклі Києва, страшно бувало вам?

— Я якось це все...

— Але гримить пристойно?

— Дуже гримить. У мене ще так будинок розташований... Дружина дуже переживає. А я... Це вже справа така.

— Плакали під час війни хоч раз?

— Я не плакав. Сльозу з мене видавити дуже важко. Хоча я дуже сентиментальна людина. Сльоза накочувала... Я вчора дивився в YouTube: Зеленський в Одесі вручав Героїв посмертно. Ось тоді накочує. 21, 22, 24, 24, 25 [років]. Дружини залишилися, діти. За що? Ми когось прийшли завоювати чи щось неправильно робили?

— Надовго це все, як вам здається?

— Я не знаю. Я хотів би, щоб це все закінчилося. Знайдуться люди, які зможуть це все розставити, — треба пам’ятник за життя поставити.

— У вас двоє дітей: Андрій і Оксана. Як склалися їхні біографії?

— Діти — моя гордість. Андрій — державний службовець. Оксаночка вже 35 років живе в Німеччині.

— Вона ж балерина?

— Так, колишня балерина.

— І танцювала в мюнхенській опері?

— Ні, у Штутгарт-балеті. Академії Нью-Йорка, Парижа, Штутгарта. Вона закінчила академію і танцювала 14 або 15 років у Штутгарт-балеті. Залишилася, вийшла заміж. Четверо дітей: два хлопчики, дві дівчинки. І живе в Німеччині. З українським паспортом. Не хоче громадянство змінювати.

— Син у Києві?

— Ні. Зараз за кордоном працює.

— Він же в Міністерстві закордонних справ?

— Так.

— Ви себе, об’їздивши весь світ, представляли в іншій країні?

— Ні. Є країни, які я дуже люблю.

— Наприклад?

— Я люблю Іспанію, люблю Париж. Люблю Німеччину, курорти зимові. Але мені комфортно тут. Я більше тижня ніде не відпочиваю. 8−10 днів максимум. Я щасливий, що маю можливості дістати гроші і зробити речі, які я можу. Діти кажуть: «Дідусю, підемо туди, підемо сюди». Я щасливий, що я можу це робити. Я люблю своїх дітей, онуків. Звичайно, у цьому Жанна робить ауру... Вона правильно їх виховувала.

— Вона взагалі правильно.

— Ось куди вона свій час дівала. На все вистачило часу: і дітей народити, і онуками займатися.

— Підемо до стадіону. Почали на одному стадіоні, а закінчимо на другому.

— Раніше халтури грали. Сезон вигравали — отримували гроші, преміальні. Шампанське, всі гуляли. 10 днів їздили, дві гри на день. Одна — 200 рублів, інша — 200 рублів. Їхали в Миколаїв, наступна гра — у Каховці. У Миколаєві ще не пили, а в Каховці — уже кавуни... Лобан же не їздив. А Коману старші говорили: «Міхале Михайловичу, перерва». 4:0 рахунок. «Міхале Михайловичу, принесіть два кавуни, три пляшки шампанського і гроші». Сосна, Муня... «Якщо грошей не буде, у другий тайм не виходимо грати». 30 хвилин, люди свистять — ніхто не виходить на поле.

— Досвідчені!

— Це п...здець! Сміх сміхом, 10 ігор — 4 тис. на корму. Це на ті часи...

— Казкові гроші. Півмашини. Із ким із хлопців ви сьогодні спілкуєтеся?

— З усіма спілкуємося. Володя трохи хворіє. З Олегом розмовляємо телефоном. Хто на «Динамо» буває. Багато хто пішов із цього життя. Дуже хороші футболісти і люди прекрасні. І Женька Рудаков, і Володя Трошкін, і Матвієнко, Самохін, Валера Зуєв.

— Хто найвеличніший із вашого покоління?

— Я розумію, про що ти хочеш запитати.

— За сумою якостей, за досягненнями.

— Найталановитіший — це Володя Мунтян.

— Мунтян усе-таки №1?

— По-перше, структура. Ніжка маленька. Удар прекрасний. Виконавська майстерність була. Дуже гнучкий.

— Він же акробат.

— Дуже гнучкий. З ним легко було. Звичайно, непрості взаємини були. Знаєш, що найдальше — найближче, а найближче — найдальше. Сантьяго Барнабеу на стадіоні «Реала» прийняв радянську делегацію. Ми з «Реалом» тоді грали.

— Особисто сам Сантьяго Барнабеу?

— Так. Він запросив до себе додому і тримав спіч. Лобановський, ля-ля, ля-ля. «Молоді люди, ви повинні бути розумними. Ви повинні знати, чого ви хочете. Коли ніхто не вірив, у мене була проблема — уже ділили мої гроші. А прийшли люди, які мені допомогли. Так я вам хочу сказати: найдальше — це найближче. А найближче — це найдальше».

— Чудово!

— Багато речей у житті змінилося, багато друзів, крім того, що вони пішли з життя... Треба зібратися повечеряти, якщо свято... Кого збирати? Це треба... Я сьогодні дружині про це сказав. Я ще така людина... У мене машина Mercedes. Мені соромно на ній виїхати. Ти розумієш, про що я говорю?

— Так, розумію.

— Я бачу ці погляди людей. У мене було таке за Януковича, у скло стукали, дулю показували: «Злодій, віддай машину. Ми все одно до вас доберемося».

— Злодій! А піна ж спливає в такі моменти. Ласкава ненависть загострюється.

— Я все розумію. Мені дуже складно було працювати. Ми закінчували з київським «Динамо» очко в очко. В Одесі працював. Я знаю, що це $100 коштує. Ви напишете — я три дні не сплю. Я знаю, що це все гидота, але воно йде через мене. Є люди щасливі, у яких гра закінчилася — і він забув. Це правильно. Треба це до наступного готуватися.

— Ви говорили про прийом у будинку Сантьяго Барнабеу. Я знаю, що багато наших футболістів після матчу любили обмінюватися футболками із зірками світового класу. У вас є чиїсь футболки?

— У мене було дуже багато. Напевно, одна з найбільших колекцій була. Але я роздавав. Ремонти, будинки будував.

— Але хто був?

— Багато хто. У мене вдома є вимпели, де я був капітаном команди...

— Капітаном збірної Союзу?

— «Динамо», збірна Союзу.

— Хто з футболістів, проти кого ви грали, найкрутіший?

— Багато хороших футболістів. Я не можу сказати, що зараз круті... Мбаппе, Мессі — це люди... Мессі взагалі з іншої планети, як кажуть.

— Мессі найкрутіший, до речі, на сьогодні?

— Так. За всієї поваги до Роналдо, він дуже багато забиває, багато... Але те, що вміє Мессі! Він може один вирішити гру.

— Геній?

— Геній. Цього не вчать. Це в нього в крові. Які були Рікельме, Хуан Верон, Ріва, Факетті?!

— Ви застали і Беккенбауера, і Марадону.

— Я грав проти Марадони. До речі, він у цій грі не дуже добре грав. Там був Діас, Тарантіні, Пасарелла.

— Але наші хлопці тих років все-таки гірші були?

— Я не думаю, що гірші. Усі вигравали. Чому? Чому тоді вистачало майстерності на все, а зараз не можуть обіграти? «Барселона» приїжджає, «Реал», «Бенфіка» — як з іншої планети...

— Ось ми підійшли до стадіону. Він зараз носить назву «Олімпійський». Раніше був Центральний республіканський стадіон. Це каса стадіону.

— Це каса. Михайло Макарович Бока тут заправляв. Коли ми виграли Суперкубок... Суперкубок залишається маленький. Пропав Суперкубок маленький... 50 років. Природно, там багато людей було. І я його запросив. Він прийшов і каже: «Удома подивишся. Це мій подарунок». Я приходжу додому. Подарунки довго в гаражі лежали. Думаю, треба навести лад, подивитися, що до чого. Розгортаю — не можу зрозуміти, що це таке. Начебто Суперкубок, а весь чорний. Я дзвоню: «Михайло Макарович, що це таке?» — «Я тобі хочу зізнатися. Волею долі він у мене опинився в будинку. І всі ці роки я в ньому цукор зберігав». Я його віддав ювелірам, вони його почистили.

— Як новий!

— Фантастика. Я його довгий час тримав у будинку в нагородах. І виносив ідею, що хочу його віддати в клуб...

— Віддали.

— Приїхав Ігор Михайлович, обнялися, я йому віддав цей кубок. І він зараз зберігається в музеї...

— Стадіон відремонтували. Він інший став, правда?

— 102 тис. і 60 тис. (перед реконструкцією 2012 року «Олімпійський» вміщував 83 тис. глядачів, після реконструкції — 70 тис. — прим.ред.).

— Так. І дух не той.

— Але піт у цій землі залишився.

— Тому трава так добре росте.

— Усе тут вистраждано.

— Ви пам’ятаєте кричалки фанатів «Динамо»?

— Якщо ти мені нагадаєш, я їх згадаю...

— «Не червоно-білий, не червоно-синій, а тільки біло-блакитний. „Динамо“ (Київ), „Динамо“ (Київ), „Динамо“ (Київ), ми з тобою». Потім — «Динамо» з Дніпра".

— «Динамо» з Дніпра". Потім — «Шарло». Таких уболівальників, як у Києві, ніде не було. Якщо вони когось не сприймали — марно. Грай, не грай — вони ставили хрест.

— В Одесі були ще хороші вболівальники, до речі.

— Ну специфічні.

— Це знавці були. У парку Шевченка збиралися...

— Ні, на Соборній площі. Усі плітки знали...

— Київ кращим став за останній час, як вам здається?

— Я не знаю. Машин дуже багато, дороги не робляться... Але порівняно з тим, що було, звісно, він став більш-менш...

— Київ 70−80-х затишнішим був?

— Він просто менший був. У будь-яку точку можна було дістатися за 10−15 хвилин.

— Ви думаєте іноді про своє життя: «Боже, це, напевно, не зі мною було»?

— Я багато речей перевертаю. У дощ на мене накочує, як зробити правильно, щоб... Якісь думки, з дітьми пов’язані. Я ні про що не шкодую. Єдине — конфлікт, коли я пішов із команди. Це не з моєї вини і не з вини Лобановського...

— Минув час, Лобановський повернувся до Києва, ви стали разом працювати. У вас було коли-небудь пояснення?

— Ні.

— Ніколи?

— Ні. Я тобі скажу навіть: після гри, якісь успіхи, випивали, — мені просто соромно було при ньому чарку підняти.

— Розумію. Поруч із ним завжди якось інакше будь-яка людина себе відчувала.

— Так.

— Коли підходите до стадіону, тьохкає серце?

— Та ні... На поле виходжу — навертаються якісь речі. Хто професійно грав — на стадіон приїжджаєш у будь-яку країну з хвилюванням. П’ять хвилин, вийшов — уже все. М’яч у ноги потрапив — усе.

— Ви завжди — і коли грали, і коли не грали — мали приголомшливу форму. Багато футболістів — обрюзглі, важкі... У вас ні живота, ні... Ідеальна форма. Красень просто. Завжди підтягнуті. Ви акуратист завжди були. Це виховання, потреба? Що це?

— Дитинство зробило мене таким. Мене оточували такі люди. Треба трохи за собою стежити.

— А як ви стежите? Ось що ви робите? Ви з м’ячем працюєте?

— Ні. З дітьми можу погратися. Зараз через мої проблеми це небажано. Хоча мені сказали, що все буде нормально, треба час.

— До операції на спині ви, виходячи на поле, могли щось показати?

— Я ще в 60 років грав два тайми.

— Два тайми?

— Так.

— І хороший удар був...

— Ну а як воно зміниться? Може твоя мова змінитися або думка? Немає людей, які не хворіють. Я тільки починаю говорити з лікарями: «Пане Буряк, у нас у Німеччині після 50 років кожен, перед тим як зуби почистити, приймає від тиску, приймає від цього...» У кожного своє, але треба займатися собою...

— У вас особливий режим харчування...

— У мене з дружиною режим уже 30 років. Я снідаю і вечеряю, не обідаю. Увечері вечеряємо, можемо вина випити хорошого.

— А яка у вас була вага, коли ви грали?

— 71,5.

— Яка вага зараз?

— 76.

— Фантастика. Як ви відчуваєте себе в 70 років?

— Це багато. Це дуже важка праця. Команда 1975 року — це титанічні зусилля. Ось у мене в 19 років був геморой.

— Від тренувань.

— Природно. Але я хотів заробляти. Я не міг повернутися в Одесу. Мені ноги судома зводила, а поруч дружина молода лежить. Я не розумів, що це. Треба вставати і йти. Доньку відправили в Німеччину вчитися. Ми приїхали через якийсь час, вона вже танцювала в дорослих виставах. Ми домовилися біля театру зустрітися після перерви. Я приїхав, вона не виходить. Я пішов — вона сидить на лавці, плаче, а в неї на нозі мочки стерті до крові. Я кажу: «Пішли додому, не треба». — «Тату, мені о четвертій годині треба йти на другу репетицію». У всіх така мотивація, як у мене. Ми виграли Суперкубок, вибороли Кубок кубків...

— Що ви собі побажаєте в день 70-річчя?

— Щоб це все скінчилося швидше. Я буду найщасливішою людиною. Поруч у нас ніхто не загинув, слава богу. Але я не розумію... Учора вручали [нагороди] — мама, дружина залишилася. Я знаю, що життя складне.

— Отже, перемога — раз. Ви загадаєте. Далі?..

— Не перемога. Щоб усе залишили... Нехай буде так, як воно і є, і пішли...

— І буде наша перемога, коли наші території залишаться з нами.

— Я дуже переживаю за своїх близьких, сім’ю. Я хочу, щоб у них було все нормально. Вони геніальні діти. Антоша, син Андрія, закінчив французький ліцей. Як ми з тобою розмовляємо, так він французькою. «Дідусю, я поїду в Париж. Я хочу вірусологом бути, хочу лікувати COVID, СНІД...» Йому 17 років. А коли все це скінчиться... Я, наприклад, багато віддав би. Ну що зробиш?

— Льоня, спасибі велике за це інтерв’ю. З днем народження.

— Думаю, якусь вечерю зробимо. Я тобі повідомлю — буде час...

— Із задоволенням, звісно.

— Повечеряємо, по фужеру вина вип’ємо.

— Звичайно. На Дніпрі.

— На Дніпрі. Там вода, сядемо...

— Але в мене є одне прохання.

— Так.

— Привіт великій Жанні.

— Будь-який каприз. Немає питань...

— Вона чудова. Дай бог кожному, хто нас дивиться, таку дружину, як Жанна. І те, що ви стільки разом, — це прекрасно.

— Так.

— Дякую. З днем народження. Дякую.

— Так, дякую. Спасибі велике вам.

Дмитро ГОРДОН