Сьогодні — 9 років від дня смерті заслуженого майстра спорту, колишнього захисника київського «Динамо», заслуженого тренера України Андрія Михайловича Баля. Ми пом’янули його з молодшим рідним братом Андрія Баля — Орестом, кий зараз працює заступником генерального директора рівненського «Вересу».
— Зараз все зрозуміло: молоді футболісти хочуть бути як Мбаппе, Мессі, Роналду, Голланд, а як було раніше? Хто тоді на Галичині були кумирами?
— У нас в той час було трохи легше, бо ми не мали гаджетів, нас ніщо не відволікало. Ми грали тільки на вулиці, де займалися всіма видами спорту. Думаю, що ми не загубилися б у волейболі, баскетболі чи настільному тенісі.
У той час на Галичині рівнялися на таких футболістів, як Кульчицький, Поточняк, Покора, Вайда, Габовда, Броварський. Якщо говорити загалом про українських футболістів, то Галичина завжди вболівала за київське «Динамо» — це тоді Біба, Сабо.
— Високий рівень відвідуваності матчів також пов’язаний з тим, що місцевий вболівальник не був розпещений грою умовної «Баварії» по телевізору?
— У Львові в 70-х роках завжди було по 25 тисяч на стадіоні, який тоді звався «Дружба». Ми не мали зарубіжних каналів, тому ходили вболівати за своїх. Після перемоги Карпат у Кубку СРСР в 1969 році стався такий бум... Футболістів «Карпат» тоді зустрічали, як справжніх героїв України.
— І саме в ці вже легендарні «Карпати» потрапив ваш старший брат. Чому в дублі він грав під чужим прізвищем?
— Ми з Андрієм з самого малечку займалися футболом. Він був фанатом цієї гри. У свій час Андрій вступав до київського спортивного інтернату, але не пройшов конкурс. Проте незабаром такий спортивний інтернат відкривався у Львові. Він поїхав на екзамени і успішно їх склав, хоча конкурс теж був великим. Коли він там вчився, то вже з 10 класу його залучали до гри за дубль «Карпат».
Щодо прізвища, то Андрій просто не потрапив до заявки на гру з московським «Динамо», бо його тільки взяли з інтернату на перегляд. Ну і так сталося, що випустили потім на заміну під прізвищем якогось з гравців, хто був у заявці. А потім вже в 19 років він дебютував за першу команду. Тренером тоді був Ернест Ервінович Юст.
— Що це був за тренер?
— Він до цього очолював «Карпати», але потім його звільнили і він два роки працював у львівському спортінтернаті, де ми навчалися. Юст свого часу також грав за київське «Динамо». Він був дуже спокійним, дипломатичним, не було крику, ґвалту. Мені здається, що він більше черпав свої знання з угорського футболу, бо сам був мадяром.
— А хто з сучасних футболістів схожий за манерою гри на Андрія Баля?
— Я не можу його з кимось порівнювати, але можу назвати його сильні сторони. Це, як зараз навчають, що м’яч має бути під контролем, але голова повинна бути піднятою. Він мав дуже гарне бачення поля, володів хорошою довгою передачею, він був майстром персональної опіки. Грав лівого півзахисника, центрального півзахисника, правого захисника, центрального захисника — одним словом, універсал.
— Саме універсалів шанував Валерій Лобановський. Але чому ваш брат відмовив киянам у перший раз?
— Він відмовлявся двічі. Напевно, він відчував, що ще не готовий до «Динамо». Там якраз грав його близький друг Володимир Безсонов, з яким вони виграли юнацький чемпіонат світу в 1977 році.
А потім, як зараз пам’ятаю, в один з грудневих вечорів йому зателефонував Лобановський, який кликав в «Динамо». Андрій підійшов до мене та питає: «Як?». Я йому відповів: «Андрію, ти ж не йдеш у якийсь «Спартак» чи ЦСКА. Тебе кличе сам Лобановський в найкращу команду України — це гріх відмовитися».
— А московські клуби його дійсно кликали до себе?
— Кликали, але в нас було заведено на Західній України, що краще бути корисним у себе, а не їхати кудись в Москву. Тим більше, наша матір відсиділа 10 років у таборах за політику.
— За те, що годувала солдатів УПА?
— Так. Молода дівчина була, 19 років. Її забрали у Сибір, а вже після смерті Сталіна вона повернулася. Потім у 30 років вона народила Андрія, а у 32 мене. Батько помер, коли мені було 8 років, а Андрієві — 10.
— Його хотів бачити у команді Костянтин Бєсков. Той спартаківський стиль підходив Балю менше?
— Менше. Лобановський грав по всій ширині поля, а Бєсков, як ми говорили, у квадрат.
— Чи змінився брат, коли після Карпат потрапив до «Динамо»?
— Чим вище рівень футболіста, тим вище в нього інтелект та менше всіляких примх, забаганок. Тоді було так, що виграв чемпіонат — наступне завдання потрапити у збірну, потім у єврокубках чогось досягнути. На мою думку, раніше були більш характерні футболісти, які ставали перед собою цілі та йшли за ними.
Тим паче «Динамо» — це команда, яка брала у свій склад тільки найкращих. Неймовірна конкуренція. Якщо ти погано тренуєшся, то Лобановський ніколи тебе не поставить у склад. Футболісти не мали права падати нижче свого рівня.
— Наскільки більше він отримував грошей в «Динамо», якщо порівнювати з Карпатами?
— Там ішло накопичення. Наприклад, у «Динамо» він отримував зарплату, преміальні, за виїзд за кордон. Можу лише сказати, що на той час це були великі гроші.
— Брат не скаржився на знамениті навантаження від Лобановського?
— Не скаржився, але навантаження дійсно були божевільні. Лобановський також тоді вчився, щоб вдосконалити себе як тренера. Результати показали, що він все робив правильно.
Тоді ж були і матчі чемпіонату, єврокубків, збірної. Ритм, як в сучасному європейському футболі, коли ти граєш двічі на тиждень на найвищому рівні. Наші клуби зараз такого не витримують, а та плеяда футболістів ще й результат всюди давала.
— Що він розповідав про роботу з Лобановським?
— Валерія Васильовича всі в команді поважали. Лобановський ввів дисципліну, порядок та завжди дотримувався власних слів. Думаю, що для багатьох він був, як другий батько.
— У нього склалися дуже гарні стосунки з Олегом Блохіним. Пізніше вони разом працюватимуть вже тренерами.
— Володимирович був суворим, завжди нагнітав, а Андрій завжди пом’якшував, заспокоював. Тут як у фізиці вийшло: плюс на мінус.
— А хто тоді в «Динамо» взяв молодого Баля під своє крило?
— Там всі були разом. Знаю лише, що в Карпатах ним опікувався Левко Броварський, а сам Андрій пізніше в «Динамо» взяв під своє крило Олега Лужного.
— Пік кар’єри в «Динамо» — це перемога в Кубку володарів Кубків УЄФА? Стрибнути вище було вже складно?
— Єврокубок у клубному музеї — вже величне досягнення, проте був же ще Кубок Європейських чемпіонів. І, як ви знаєте, «Динамо» кілька разів в історії діставалося до його півфіналу. Потенціал був шалений.
— Як святкували перемогу над «Атлетико»? Багато шампанського було випито?
— Звісно, святкували серйозно (Посміхається). Можу лише сказати, що все було по-доброму, без ексцесів.
— Андрій Михайлович став переможцем молодіжного чемпіонату Європи у 1980-му та 1990-му році. Невже місцеві мольфари розробили еліксир молодості? Як він опинився у 32 роки серед молоді?
— Ну, то значить режим був. (Посміхається). Не забувайте, що тоді не було такої реабілітації як зараз. У ті часи була тільки баня, як відновлення. Медицина теж не була на тому рівні, як сьогодні. Наприклад, тоді через травму меніска футболіст втрачав пів року, а зараз місяць. Тоді в 30 років ти вже вважався ветераном, а зараз в такому віці тільки починають загравати.
Щодо того, як потрапив, то у молодіжній збірній грали футболісти до 23-х років, але можна було заявити двох «переростків». Його взяли, бо він усюди був капітаном, лідером.
— А чи міг він відмовитися у своєму поважному футбольному віці вже не їхати з молоддю на Євро? Наприклад, Забарний не захотів їхати на чемпіонат Європи 2023.
— Тоді ж такого не було, що можна відмовитися. Батьківщина наказала — йди. Якби відмовився, то був би політичний скандал. Це зараз вже більше свободи, можна щось обирати, а тоді такого не було.
— Чимало гравців намагаються уникнути додаткової відповідальності і відмовляються від капітанської пов’язки. Як було у вашого брата?
— А чого ж відмовлятися? У наш час капітана обирав колектив. Тренер міг максимум визначити кандидатів. Щоб бути серед кандидатів, то потрібно було грати в стартовому складі, мати якості організатора, демонструвати приклад, як віддаватися цій грі.
— Уособленням ідеального капітана для багатьох є Лужний, який був жорстким, міг серйозно напхати. Андрій Михайлович видається набагато спокійнішим.
— Ну, то Лужний на полі такий. По життю Олег — нормальна людина, вихована дитина. (Посміхається). Андрій теж міг напхати, але він завжди включав дипломатію. Напхати можна по-різному: вдарити, поматюкати, голос підняти, а можна підібрати таке слово, яке не образить і дасть мотивацію виправитись.
— За першу команду СРСР Андрій Баль провів 20 матчів і забив гол Бразилії, що не вдавалося більше нікому.
— Уявіть, яка тоді була конкуренція, щоб потрапити у збірну. Тоді відбирали найкращих із усіх 15 республік. Я дивився той матч по телевізору. Там був такий момент, що він трохи невдало зупинив м’яч і вже треба було пробивати, щоб його не втратити. Ну ось він і пробив. Те що потрапив у площину воріт — це одне, але там і похибка воротаря була. Всі знають, що Андрій забив красиво Бразилії, а як саме, то вже мало хто пам’ятатиме:)
— Ваш брат є автором багатьох прізвиськ для гравців «Динамо»: Юран був Барсіком, Кузнєцов став Олегом Володимировичем Джуніором, а Дем’яненка звали Муля.
— Це так, роздавав прізвиська, він був своїм у тій команді. Скільки всього не читав, абсолютно всі про нього відзиваються позитивно: душа компанії, веселун.
— Чому в 90-х Баль вирішив покинути «Динамо»? Втомився від перемог, захотів чогось нового, чи поступився місцем молоді?
— «Динамо» він покинув через свій вік (йому тоді було 32). Не думаю, що через втому, бо там кожен день йшла боротьба за місце в складі. Якби він перестав грати в «Динамо», то раніше б пішов звідти. Футбол — гра азартна. Закінчуєш сезон і знову хочеш перемагати.
Андрій був одним із перших динамівців, які поїхали з Союзу грати за кордон. Найпершим у провідних лігах світу був Заваров, який перейшов у «Ювентус». Блохіна у свій час теж багато клубів хотіло, проте випустили його тільки в австрійський «Форвертс» під кінець кар’єри. Та багато кого хотіли, але тоді була така країна, що заборонялося переходити в закордонні клуби.
— А чому саме Ізраїль?
— У нього був колега Борис Норман, який запропонував йому цей варіант. Андрій не шкодував, що поїхав туди, бо змінив обстановку, вивчив мову, сім’я була поруч. Ви ж знаєте, що в Україні творилося в 90-ті.
— Андрій Михайлович розповідав, що отримував тоді в Ізраїлі 40 тисяч доларів. Це також стало фактором для переходу?
— Та ні. Він просто хотів ще трохи пограти, а це стало бонусом. Там він ще й почав свою тренерську кар’єру.
— Рівень футболу в Ізраїлі був сильно нижчим за чемпіонат СРСР?
— Рівень сильно відрізнявся. Але я їздив до нього туди і помітив, яке там відношення до футболістів, до підготовки молоді. За дітьми там бігали, їх одягали, годували, тренували, взагалі все для них робили. У нас тоді такого не було. А тепер подивіться, який зараз ізраїльський футбол. Юнацькі збірні в них зараз грають на високому рівні, футболісти грають в найкращих лігах.
— Саме в Ізраїлі ваш брат познайомився з повітряними тривогами та обстрілами. Не хотів все покинути та повернутися в Україну?
— Вони ж тоді були разом з Безсоновим, але той не витримав та ще й мав якусь травму, то повернувся. Андрій же через всю цю війну пройшов. Розповідав мені, як вони заклеювали вікна, як одягали протигази, як у бомбосховище бігали.
— Протигази одягали через загрозу хімічної атаки?
— Так. Він розповідав, що вони навіть своїй собаці одягали протигаз. На тренуваннях, якщо починається тривога, то теж всі у протигазах біжать у бомбосховище. Майже як у нас зараз.
— Тоді Ірак обстрілював Ізраїль радянськими ракетами, а сам Андрій Михайлович усіх заспокоював: «Радянські ракети на радянських людей не впадуть». Що ще розповідав про війну в Перській затоці?
— У них у Хайфі, де він жив, був зоопарк, куди прилетіла ракета, а потім ще одна в те саме місце. Він мені сказав: «Все ж таки падають снаряди двічі в одну вирву».
— В Ізраїлі Андрій Михайлович вивчив іврит, навіть коментував матчі «Динамо» в Лізі чемпіонів на місцевому телебаченні. Скільки взагалі мов він знав?
— Йому мови давалися легко. Він навіть сильно не вчив, якось саме давалося. Андрій досконало знав польську, словацьку, десь навіть примудрився вивчити англійську. А коли я з ним працював у полтавській Ворсклі, то у нас були латиноамериканці й Андрій заговорив іспанською.
Іврит він вивчив, бо прожив у Ізраїлі майже 10 років. Як не вивчити мову? Навіть німий заговорить. Писати на івриті не міг, бо там справа наліво написання, але розмовляти, давати інтерв’ю, коментувати — це спокійно.
— Розпочав тренерську кар’єру через те, що футбол не відпускав, чи він давно хотів спробувати себе у тренерстві?
— Йому запропонували, а він й погодився. (Посміхається). Починав з юнацької команди, потім вже з дорослими працював.
— Чому не вдалося очолити литовський «Жальгіріс»?
— Він пробув там декілька місяців, навіть звозив команду в Москву на Кубок Співдружності. Коли він повертався з турніру, то спонсор, який був зацікавлений в тому, щоб Андрій очолив команду, відмовився від «Жальгіріса». Ну і він повернувся в Україну.
— Потім була «Ворскла», де грало достатньо багато легіонерів. Володіння багатьма мовами допомогло йому знаходити спільну мову з гравцями?
— Ну такий час був тоді, що їхало до нас багато легіонерів. У Полтаві тоді були серйозні затримки по зарплаті, а іноземці працювали виключно за контрактом. Не отримали зарплату — пішли з команди. Уже потім Андрій не витримав і сам подав у відставку.
— Також у тієї «Ворскли» в активі була поразка від «Динамо» з рахунком 1:8. Як Андрій Михайлович переживав подібні невдачі?
— Переживав, як і усі тренери. Звісно, що це дуже неприємно, але потрібно проводити роботу над помилками. Андрій після ігор робив аналіз, вказував на похибки і намагався наступну гру зіграти краще.
— Нещодавно Пятов зіграв прощальний матч за «Шахтар» проти «Тоттенхема», а ще якихось 20 років тому під керівництвом вашого брата він дебютував за «Ворсклу».
— Я тоді працював у Полтаві селекціонером, тому пам’ятаю Андрія ще змалечку. Було помітно, що з нього щось має вийти, якщо буде працювати. Він вже тоді був спокійний, впевнений.
— Запрошення Баля в тренерський штаб збірної України — це була ініціатива Блохіна?
— Думаю, так. Якщо зараз поговорити з тими збірниками, то вони розкажуть, що Блохін відповідав за дисципліну, а Баль згладжував кути, щоб не було конфліктів.
— У них був тандем, чи Блохін пальму першості нікому не віддавав?
— Блохін був головний, то не був такий тандем, як Лобановський-Базилевич. Але навіть зараз всі згадують лише за Валерія Васильовича, забуваючи про Базилевича, який теж вносив свої ідеї в гру команди.
— Потім на черзі була робота в ФК «Москва», який вирізнявся великою кількістю легіонерів у складі. Чому у Блохіна та Баля не склалося там?
— З тими легіонерами не так просто й працювати, особливо якщо вони змінюються кожні пів року. Всі хочуть відразу результат, але для всього потрібен час. Можливо там поспішили їх замінити.
— Блохін заявляв, що «Чорноморець» не його рівень, тому він там буде спортивними директором, а Баль очолить команду. Як було насправді?
— Блохін дійсно не хотів тренувати. «Чорноморець» на початку мав одні умови, багато легіонерів, але попередній тренерський штаб не виконав своє завдання і призначили Андрія. Потім там погіршилися умови, відповідно, довелося запрошувати інших футболістів. У керівництва «Чорноморця» тоді було трохи не таке ставлення до команди, яке має бути.
— Потім знову збірна України та домашнє Євро-2012. Чи були шанси в команди вийти з групи, де була Англія, Франція, Швеція?
— Ну, ви ж самі перелічили ті збірні. (Посміхається). Тяжко, що можна сказати. Хто взагалі вирішив, що Україна завжди повинна вигравати? Це нонсенс. У нас тоді в чемпіонаті було дуже багато легіонерів, наші футболісти мали менше ігрової практики. Багато було проблем. Як організатори, ми потрапили на турнір, але ось із групи вийти не вдалося.
— Що у тренерській кар’єрі Вашого брата могло скластися краще?
— Він не приймав команди, які ставили високі завдання, мали відповідні ресурси. Все ж має скластися: свої вихованці, хороші трансфери, підбір гравців. Не можна ж грати, як Барселона, коли ти не маєш відповідних вихованців.
— Чи не хотів він після роботи в штабі Блохіна у «Динамо» повернутися до роботи головним тренером?
— Якби не ця смерть, то переконаний, що він би ще попрацював. Все ж таки 56 років? це дуже рано. Цього ніхто не чекав, але скалося, як склалося.
— У 2014 році 1 серпня помер Валентин Белькевич, 9 серпня Андрій Баль на тому самому полі...
— Вони кожну суботу збиралися друзями, футболістами «Динамо» та грали на стадіоні імені Баннікова. У той день було дуже спекотно, десь 30 градусів тепла, ще й штучне поле, випаровування йшло. Але ж це сталося не так, що він вийшов та помер. Андрій відіграв понад 20 хвилин і потім вже серце не витримало.
А потім на 40 днів брата помер і Андрій Гусін. Ми були на кладовищі й під обід нам подзвонили та повідомили, що сталася така трагедія і не стало ще одного.
— У вас з братом були дуже гарні стосунки.
— Я з Андрієм мав справжні братські стосунки. Ми один одному допомагали, ніколи не сварилися, не билися. Я б побажав усім, хто має братів, ось так жити.
— Існує думка, що у свій час Лобановський настільки заганяв футболістів, що пізніше це дуже сильно вплинуло на їхнє здоров’я і опосередковано привело до смерті. Можете з цим погодитись?
— Будь-який професійний спорт — не про здоров’я. Це ж не фізкультура. Навантаження Лобановського витримували тільки сильніші, хто мав хороше здоров’я.
— Яка історія, асоціація чи спогад спадає на думку, коли пригадуєте брата?
— Андрій змалечку хотів стати футболістом. Ми втратили батька, коли мені було 10 років, а йому вісім. Пам’ятаю, як він підійшов до нашої матері та сказав: «Мамо, не переживай, я стану футболістом. Ми з братом допоможемо тобі, ти будеш добре жити». Ось це у нього була така ідея, яку він прагнув реалізувати.
Євген Чепур
А я помню его игру на поле.
Крепчайший был игрок, полузащитник, постоянно в основном составе.
Это середина 50-х прошлого столетия.
Светлая ему память.
К сожалению, хорошие люди очень часто уходят рано (((
Вечная память!