Продовжую розповідати про провідних футболістів «Динамо» різних поколінь. Друзі, сьогодні в центрі вашої уваги Володимир Безсонов.
Народився 1958 року. Заслужений майстер спорту (1986). Вихованець харківського спортінтернату. Грав у командах «Металіст» (Харків) — 1975, «Динамо» (Київ) — 1975−1990), «Маккабі» (Ізраїль, Хайфа) — 1990−1991.
У чемпіонатах СРСР зіграв 278 матчів, забив 27 м’ячів. Шестиразовий чемпіон Союзу (1977, 1980, 1981, 1985, 1986, 1990), срібний призер (1978,1982, 1988), бронзовий (1979, 1989).
П’ятиразовий володар Кубка (1978, 1982, 1985, 1987, 1990). Капітан «Динамо» (1980−1984). Володар Кубка кубків УЄФА (1986). 10 разів входив до списків «33-х найкращих гравців країни», 8 разів під №1.
У збірній СРСР грав у період 1977−1990 років. Віце-чемпіон Європи (1988). Бронзовий призер Олімпійських ігор-1980. Тричі брав участь у чемпіонатах світу (1982, 1986, 1990). Переможець юнацького чемпіонату Європи (1976) і юніорського чемпіонату світу (1977). На чемпіонаті світу у фіналі забив єдиний гол у ворота збірної Угорщини.
Володимира Безсонова називають універсалом. І це справедливо — він з успіхом виступав у всіх лініях. 1977 року до нього прийшов перший значний успіх — у складі збірної країни він став переможцем першого юніорського чемпіонату світу. Капітаном команди, її лідером, найкращим бомбардиром був Володимир. Його гра вразила тренерів, журналістів, уболівальників. Безсонова назвали найкращим гравцем чемпіонату світу і він отримав за це нагороду «Золотий м’яч».
Того ж року в матчі проти збірної НДР відбувся дебют динамівця в першій збірній колишнього СРСР.
У серпні 1976 року Безсонов дебютував у складі дублерів київського «Динамо» і незабаром відкрив рахунок у матчі. Він одразу сподобався київським уболівальникам. Запросив його до Києва гравець першого «золотого» складу динамівців 1961 року, а на той момент селекціонер клубу Анатолій Сучков. Анатолій Андрійович приїхав за молодим даруванням до Харкова.
Грав Безсонов у нападі (або під нападниками), володів унікальним дриблінгом — широким кроком мчав уперед, відпускав м’яч на пристойну відстань. Але варто було супернику кинутися вперед, щоб заволодіти м’ячем, Безсонов стрімко прокидав м’яч далі, — і суперник залишався за його спиною.
Довго не могли визначити його амплуа Володимира. Валерій Лобановський поставив його в півзахист, потім у захист. У будь-який момент універсал міг змінити амплуа і це йшло на користь команді.
У його багатій колекції нагород — 6 (!) золотих медалей чемпіона країни. Перша була здобута 1977 року. «Динамо» на чотири очки випередило в турнірі тбіліських одноклубників. Партнерами Володимира, який того сезону зіграв 16 матчів, були: Блохін, Коньков, Фоменко, Буряк, Решко, Матвієнко, Онищенко, Мунтян, Колотов, Слободян...
1990 рік. Безсонов ушосте став чемпіоном. У тому «золотому» складі вже грали Литовченко, Шматоваленко, Саленко, Чанов, Рац, Цвейба, Протасов, Яковенко, Михайличенко, Яремчук, Юран... Кияни в турнірній таблиці на три очки випередили ЦСКА.
1986 рік. 2 травня. Ліон. Стадіон «Жерлан». У фіналі Кубка кубків зійшлися «Динамо» (Київ) і «Атлетіко» (Мадрид). 3:0 — перемога киян. Вони зіграли блискуче і, природно, в їхньому складі виділявся Володимир Безсонов.
Команда Валерія Лобановського вдруге прибула до рідного міста з Кубком кубків.
А ось завоювати вдруге Суперкубок УЄФА не вдалося. У Монако на стадіоні «Луї ІІ» 24 лютого 1987 року динамівці поступилися румунському клубу «Стяуа» (Бухарест) — 0:1. Той єдиний м’яч у ворота Чанова забив знаменитий Хаджі.
Граючи 15 років у «Динамо», Безсонов відчайдушно боровся в кожному матчі не шкодуючи себе. Його переслідували численні травми, переломи, розриви зв’язок... У футбольних колах його називали «людина-травма». Йому ніколи не вистачало терпіння долікуватися до кінця. Він був потрібен команді, завжди на будь-якому місці. І поспішав на поле.
Завершивши кар’єру в «Динамо», Володимир вирішив рік пограти в ізраїльському клубі «Маккабі» (Хайфа). Але після комплексного медогляду клубні лікарі були приголомшені. В Ізраїлі Безсонов затримався не надовго і повернувся до Києва.
Зараз Володимир Васильович працює в рідному ФК «Динамо».
Олександр ЛИПЕНКО для Dynamo.kiev.ua
Йому загрожувало інвалідне крісло, але він завжди повертався на поле.
Детальніше на ua.tribuna.com:
https://ua.tribuna.com/uk/blogs/biessarabskiievorota/3068870-u-bezsonova-za-karyeru-bulo-blyzko-80-travm-rozryv-myaziv-nogy/?utm_source=copy
Ну в общем, как известно, Лобановский много шансов не давал. Так что получился бы из Володи классный нападающий, вопрос риторический. Хотя некоторые игры на этой позиции, как с тем же Гамбургом, он отыграл здорово.
Александр Новиков (ЦСКА), Юрий Сивуха («Динамо Киев»), Валентин Крячко («Металлист»), Сергей Балтача («Динамо Киев»), Виктор Каплун (Металлист), Алексей Ильин («Локомотив»), Александр Сопко («Динамо Киев»), Сергей Кисельников («Динамо Вологда»), Владимир Бодров («Динамо Москва»), Сергей Игумин (ЦСКА), Сергей Жарков («Черноморец»), Андрей Баль («Карпаты»), Владимир Бессонов («Динамо Киев»), Вагиз Хидиятуллин («Спартак»), Игорь Бычков («Дружба Йошкар-Ола»), Роберт Халайджян («Арарат»), Валерий Петраков («Локомотив»), Григорий Батич («Карпаты»).
Але починаючи з полуфіналу тренер зіткнувся з кадровими проблемами в атаці: нападник "Карпат" Григорій Батич захворів, а форварда "Арарата" Роберта Халайджяна відправили додому. Офіційна версія – ухилення від спортивної боротьби на тренуваннях. Саме тому Безсонов грав нападника в цих матчах. І у фіналі забив двічі. Тоді ще відзначився Сивуха, якого виставляли спецом на серії пенальті.
Фінал я пам'ятаю, а от чи транслювали півфінал - склероз. Здається, що так, бо ми з батьком чекали на появу Сивухи.
Колись, давно, в журналі Старт була велика стаття про Бєса, так там було написано, що йому видалили якусь зв'язку, після чого більшість людей бігали б з трудом, а він грав у футбол на найвищому рівні.
І згадую репет сучасних футболістів після звичайних зіткнень...