Віктор Ожогін майже все життя присвятив журналістиці. Він пройшов шлях від новинаря до генерального директора обласної телерадіокомпанії у Дніпрі. Також працював спортивним журналістом та коментатором, був членом Комісії з журналістської етики. Він воював на Сході з 2014-го року, а коли розпочалось повномасштабне вторгнення, знову пішов захищати Україну.
Зараз військовий перебуває в Києві на реабілітації — лікується після чергового важкого поранення. Про своє рішення піти до війська, реалії війни, спортивну журналістику та плани на майбутнє Ожогін розповів в інтерв’ю.
— У перші дні повномасштабного вторгнення вам було 64 роки і тоді ви уже були не призовного віку — ви могли залишатись вдома і не йти воювати. Водночас ви вирішили інакше. Що змусило вас піти на війну? Чому ви вважаєте, що ця війна — ваша війна?
— У мене не було вибору. Я йшов воювати, щоб зберегти життя молодих хлопців. Знаєте, я вже пожив і відчував, що саме такі, як я, такі собі «батьки-командири» потрібні, щоб хлопців трошки стримували, десь підказали, поділились життєвою мудрістю, досвідом. Хоча ми ж теж без бойового досвіду звичайно були, але поступово в боях ми вже стали досвідченими.
У 2014-му році мені було 56 років. Коли розпочалась війна, я теж пішов відразу у військкомат і мене теж не взяли. А потім я дізнався, що Петро Порошенко збільшив граничний вік для офіцерів запасу до 60 років — я відправив свою сім’ю в Одесу, а сам пішов у військкомат. Ну, вже тоді мене забрали. Я був командиром взводу. Ми захищали Маріуполь в 2014-му році. Я воював рік і пишаюся по цей день тим, що усі ми повернулися живими. Це було найбільше досягнення.
2022-го році вибір теж не стояв. Ну як без мене будуть там хлопці воювати? І одразу ж у той день, коли вже почалось вторгнення, я сконтактувався зі своїми побратимами. Ми прийшли до військкомату і з трьох тисяч бійців одного мене відправили додому, бо мені було 64 роки. Я повернувся у розпачі. І пізніше почув, що батальйон Дніпро-1 набирає добровольців. Я знову подав документи і знову мене відправили додому.
Мій командир сказав: «Тримай документи — іди сам з військкомом розмовляй». Я зайшов до нього, закрив зсередини двері, підійшов і у своєму військовому квитку виправив 58-й рік на 68-й. Таким чином мені стало не 64 роки, а 54. Він сказав мені: «Та мене за таке посадять», а я відповів: «Тобі ще орден дадуть за те, що такого бійця, як я знайшов». Отак я опинився в батальйоні Дніпро-1.
— За весь час на фронті ви воювали на різних напрямках. Де було найскладніше?
— Складно було в усіх містах, де ми воювали: Рубіжне, Сєверодонецьк, Слов’янськ, Краматорськ, Ізюм, Лиман... У лютому ми вийшли з Бахмута і я думав, що найскладніше було в Бахмуті. Але після того ми попали в Кремінну і тепер я точно скажу, що найскладніше було саме там. Тому що ми були в Серебрянському лісі, де позиції були вщент розбиті. Воювати там майже не було можливості, тому що противник був на відстані 100−150 метрів від нас в лісі, який був вщент випалений, зверху дерев не було, стояли тільки стовбури. З гранатомета там стріляти було неможливо — тільки стрілецька зброя і артилерія. Нас щодня «поливали», як могли, а у нас, на жаль, прикриття майже не було. У нас було 10 мін на день, а то й на два, а у нас 50 летіло кожної години.
Яка ціна? Я скажу. У мене в роті було 66 осіб — 8 загинуло і 50 поранених. Отак ми повернулись додому. Моя група була складена з п’яти груп колишнього батальйону Дніпро-1, який воював на Донбасі рік. 11 місяців без заміни ми провели на Донбасі у 2022 році. І з цих людей створили мою роту. 66 осіб пішли захищати Серебрянське лісництво і Україну. Повернулись, на жаль, не всі.
— Ви воювали в АТО, а згодом знову повернулись на фронт після повномасштабного вторгнення. Як, на вашу думку, змінилась армія з 2014 року?
— Багато чого змінилось. Наша армія набула величезного досвіду за 10 років. І, звичайно, коли ми починали у 2014−2015-хх роках, нам не дозволяли стріляти взагалі. Нас накривали щодня, а ми не могли відповісти тим же. Дозволяли використовувати тільки стрілецьку зброю.
У нас був фагот (ред. переносний протитанковий радянський комплекс) і одного разу ми вирішили постріляти, щоб хоч знали бійці, як використовувати його. І знайшовся один «умілець» і каже: «Я колись стріляв на строковій службі». Першим же пострілом він вцілив оркам у склад боєприпасів — вони почали між собою воювати, а ми спостерігали за цим. Вони десь дві години палили одне одного — одне село на інше. Думали, що там оточують. А ми спостерігали. Ми всі сміялись, з жартом згадували цю історію. І це єдиний момент, коли ми використали якусь зброю, окрім стрілецької.
Тоді Мінські домовленості заважали воювати нам, але не заважали їм — вони нас постійно накривали танками, артилерією, градами... Але тоді не було таких штурмів, як зараз відбувається в Авдіївці чи в Бахмуті.
На третій день нашого перебування на фронті у моєї роти згоріло все — особисті речі, намет, спальні мішки, але ми вижили і продовжили захищати Україну.
На той час, навіть у 2022 році, росіяни ще не так прицільно стріляли. Зараз вони вже навчились воювати. Можливо, якісь там навчені бійці прийшли, які мають гарну підготовку. На жаль, ми недооцінюємо противника. Він теж вчиться воювати і не хоче просто так загинути на нашій землі. Хоч досі багатьом із них не зрозуміло, чому вони тут, за що воюють. Ми боремось за свою землю, воюємо на своїй землі. А що вони? Може за гроші вони воюють, бо я більше не знаходжу причин.
— Який головний страх довелось пережити, будучи військовим?
— Розумієте, у кожного бійця свій ступінь страху. Немає людей схожих один на одного. У 2014-му році у мене був дуже молодий склад. Більшість цих хлопців мені в сини годяться. Усі вони зараз досі воюють: тепер всі вони досвідчені, допомагають уже іншим молодим військовим.
Зараз же мені, як командиру роти, довелось стати батьком, психологом, психотерапевтом... Постійно доводиться розмовляти. Після першого бойового зіткнення у багатьох ступор був. Вони десь, знаєте, не могли себе пересилити і казали, що більше не підуть на «передок», але я розмовляв з кожним з них і казав: «Ну дивись, в тебе є діти? Ми ж пішли захищати свої родини, своїх дітей, своїх онуків. А тепер ми будемо захищати твоїх дітей, а ти будеш відсиджуватись в тилу. Це нормально? Як ти будеш потім дивитись в очі своїм дітям?» І це, мабуть, переконливо було з мого боку і багато з них розуміли, спали ніч, а вранці підходили і казали, що готові виконувати бойові завдання.
І так ми і виконували — ніхто не злякався, ніхто не відступив. Були моменти, коли було страшно, дуже страшно, але всі витримали, повернулись, хоч і не всі.
На жаль, 8 моїх побратимів не повернулось. В один день загинуло п’ятеро — невдало провели зміну вночі. Це був найстрашніший день для мене. Я пережив його дуже складно. Мені здавалось, що краще б я загинув в той момент, а хлопці жили. Потім мені довелося їх усіх пакувати в чорні мішки і, ви знаєте, сльози котились, я нічого не міг поробити з собою. Ще учора я сидів з ними, пив чай, розмовляв, ділив хліб, а сьогодні їх немає. Це було дуже складно, але я розумів, що треба продовжувати воювати. Воювати і за цих хлопців, які загинули. Ми домовились з побратимами, що, звичайно ми будемо мстити.
Зараз вони готуються знову виходити на «передок». Їх перевели в Харків. Ще не знаю, куди їх відкомандирують.
— Ви зараз перебуваєте в Києві. Це ваше друге поранення після початку повномасштабного вторгнення. Як проходить лікування? Що плануєте робити далі?
— Я ще повернусь, коли закінчиться моя реабілітація. Я уже за тиждень буду у Дніпрі, навідаюсь до хлопців. Мене ще не перевели в іншу частину, але я повинен повернутися і спробую домовитись. Не хочу я їх залишати, мені шкода їх залишати. Я розумію, що в 65 років таких командирів роти вже немає в армії. Але я себе почуваю нормально, фізично готовий виконувати бойові завдання. Ну а там уже все залежить від рішення командування. А якщо уже не дозволять, ну то що ж...
— Майже все своє життя ви працювали журналістом. Чи не думали ви змінити напрям і документувати війну?
— Звичайно, як журналіст, я хотів написати книгу після війни у 2014−2015-хх роках, але потім я все більше віддалявся від цього і задумувався: «А про що я напишу?» Я можу написати про своїх побратимів, якісь цікаві історії. А правду? Ми насправді і досі не знаємо правди. Знаєте, дуже багато було домовленостей, про які ми не маємо уяви. Нам не можна було стріляти, а нас щодня поливали свинцем. Ну що про це писати? І чи буде це зрозуміло для пересічного громадянина?
І на цій війні теж багато чого я міг би розповісти, але це не можна розповідати навіть. Все не так гаразд, як здається. І всі кажуть, що ми там зараз одна з найкращих армій в Європі. На жаль, це не так. І нам ще до стандартів НАТО, як до Києва з Лондона задкувати. На жаль, найкраще, що було в сучасній армії, воно збереглося і в сучасній нашій армії і тільки героїзм простого солдата допомагає.
— У соцмережах часто з’являються відео, де військові переглядають матчі української збірної, перебуваючи на фронті. Знаю, що ви обожнюєте футбол і довгий час працювали футбольним коментатором. Чи стежите ви за виступами наших футболістів і чи вдавалось переглядати матчі на фронті? Наскільки це важливо для військових?
— Це була віддушина для нас — подивитись матчі збірної. Звичайно, за збірну ми вболіваємо завжди і серед моїх друзів, моїх побратимів багато вболівальників. І більшість хлопців з моєї роти знали, що я спортивний коментатор.
На матчі збірної ми збирались разом — телевізора не було, тому вмикали планшет і дивились, вболівали. Ну це такі моменти, їх не багато було у нашому житті, але всі матчі, які були, коли збірна грала, ми постійно дивились. Ми знали, що у них свій фронт — вони воюють на спортивних майданчиках, а у нас свій, справжній, і ми повинні теж перемагати. Це нас підбадьорювало і краще було пережити якісь моменти на фронті.
— Оцініть нинішню гру збірної України під керівництвом Реброва.
— На мій погляд, Ребров має всі здібності, футбольний хист і в нього все як у тренера ще попереду. Попри те, що він не так давно працює, все ж таки він уже досяг певних успіхів у «Ференцвароші», тренував «Динамо» Київ, потім в Еміратах працював... З молодих українських тренерів він, мабуть, найбільш обдарований та перспективний. Я вважаю, що все поки добре в нього складається.
Футбол сьогодні не на тому рівні, щоб говорити про якийсь прогрес для футболістів, але зараз збірна України йде на другому місці і я вважаю, що це дуже пристойний результат і є всі можливості для того, щоби залишитись на цій позиції. Але для цього треба впевнено зіграти зі збірною Італії. Якби ми грали, наприклад, у мирний час і на Олімпійському стадіоні, то я думаю, що могли би переграти збірну Італії, а так складно буде зробити, але шанси все одно є.
— Оцініть шанси збірної України у грі з Італією та дайте прогноз на цей матч.
— Розумієте, італійці — це теж не та команда, яка може на 100% обіграти збірну України, при чому у вирішальному матчі. Якщо взяти кожного з гравців окремо, то склад у збірної Італії сильніший, але ж, розумієте, завжди є шанс виграти. Навіть тоді, коли немає шансу, все одно він є. Знаєте, це як на фронті — здавалося, вже нема ніякого шансу вижити, але шанс треба шукати, один шанс все одно знайти і вижити. Так і у збірній України. Це футбол і все може бути. Як казав один відомий коментатор, на жаль, покійний вже: «М’яч круглий, а поле зелене».
— Що буде ключовим для здобуття перемоги у цьому матчі?
— Ключовим повинен бути характер, сила волі і бажання перемогти. Ми можемо це зробити, якщо зібрати волю в кулак. У нас достатньо гравців, які виступають за кордоном, вони значно підсилять команду. Мудрик зараз має дуже пристойний вигляд і в Англії, і в збірній України — ми бачили, як він розв’язав усі питання у минулому матчі, забив нарешті гол за збірну. Нехай це була Мальта, але всі ж м’ячі були забиті саме за участі Мудрика. Це дуже небезпечний футболіст. І для італійців теж.
У них дуже гарний захист. Завжди італійці славились тим, що вони добре грали в захисті, але, все одно, все вирішують люди, які грають у нападі, у півзахисті. Звісно, захисник не повинен пропустити, допомогти воротарю захистити ворота, але все-таки вирішують долю матчу півзахисники атакувального плану і нападники.
— Як вважаєте, наскільки футбол важливий для нинішнього українського суспільства та чи це допомагає українцям бодай частково відволікатися від жаху війни та об’єднує й гуртує націю?
— Важливо, дуже важливо. Не так багато у нас зараз моментів для такого, я б сказав, видовища. А футбол, ну і не лише футбол, а спорт загалом... Коли спортсменка, наприклад, Ярослава Магучіх, виграє чемпіонат світу і лунає гімн нашої держави — це дуже важливо в той час, коли ми переживаємо такі важкі часи.
Я по своїй роті можу сказати: у нас багато хлопців — футбольні вболівальники. При найменшій нагоді в мене просять, якщо ми перебуваємо на ротації десь вдома, домовитись з президентом футбольного клубу, щоб їх якось пропустили на стадіон. Сьогодні всі матчі без глядачів проходять, але іноді нам дозволяють на якійсь трибуні посидіти тихенько. От вони там десь на задньому рядочку сидять і вболівають за «Дніпро-1». Тобто їм хочеться подивитися футбол.
Це дуже важливо сьогодні — не лише для військових. Зараз не до футболу, звичайно, але якщо є нагода подивитись, тим більше, що це відбірні матчі, гру збірної, то, звичайно, що всі люди переживають і в цей вечір вже ніхто не дивиться новини, вже їх подивились зранку, вивчили що там на фронті, а футбол — це всі сіли і всі чекаємо, щоб наша збірна здобула перемогу. Будь-яка перемога завжди об’єднує націю.
— Минуло понад 9 років від початку АТО та вже майже 2 роки триває повномасштабне вторгнення. Часто військові кажуть, що складно сприймати життя в тилу під час реабілітації та відпусток, помічають, що суспільство вже частково віддаляється від війни. Як ви це сприймаєте?
— Знаєте, важко сприймаємо. Більшість моїх побратимів, коли приїжджають додому, і в рідкі хвилини, виходячи на вулицю з дитиною погуляти, прогулятись парком, дивуються, що скільки молодих хлопців пиячать. А скільки машин стоїть... Ви знаєте, на чому ми воювали? На запоріжцях, на «буханках», це УАЗи, яким по 50 років, у нас зовсім не було машин. Оте, що волонтери нам купували, ото й ми намагались самі ремонтувати і воювати в лісі. І нам доводилось на цьому їздити. А тут такі машини — запаркуватися ні в Дніпрі, ні в Києві неможливо. А воювати сьогодні нікому.
Наша армія вихолощується. Ті, хто воює зі мною, побратими, нас усе менше й менше. Я згоден з тим, що не можна посилати людей ненавчених, але скільки в нас поліціянтів, скільки в нас охорони... Вони ходять такі накачані, ходять в спортзали... То давайте їх призвемо, давайте створимо добровольчі дружини. Хто не може воювати — хай патрулює вулиці.
Моя частина з Нацгвардії, усі, хто на контракті, у Дніпрі — вони патрулюють вулиці. А у них контракт на 5 років. Їм треба іти на фронт і воювати. А воюють хто? Мобілізовані. А ми призиваємо людей з вулиці, ловимо сліпих, глухих, калік і посилаємо їх у військкомат проходити медкомісію. Так ми не переможемо.
І ви ж розумієте, кожного дня гине тисячі росіян. А ви не задумувались, скільки гине наших? Це скільки кожного дня кращих синів, наших співвітчизників, кращих хлопців гине. У нас немає статистики, ми уже потім дізнаємось про це. Але їх же треба міняти, резерви... Постійно працювати над цим.
— Що потрібно Україні, щоб все ж таки виграти цю війну?
— Я навіть не думав, що ми до цього часу будемо воювати. Я думав, що ми переможемо ще в 2022 році. І могли б перемогти, якби західні країни рішуче нам допомогли. Якби не Велика Британія та Сполучені Штати Америки, ми б давно вже програли цю війну. Захід повинен нарешті уже зрозуміти, що ми захищаємо не лише Україну, ми захищаємо і їх. Поки ми не закриємо небо... У нас мирне населення гине. Через що? Через те, що у нас немає ППО нормального.
Я згадую Маріуполь. Уже його нема. Це такий біль. Маріуполь я захищав у 2014 році і у мене сльоза навертається, коли я згадую про це місто. Яким воно було і що з нього зробити орки. А скільки там тисяч людей просто мирних і невинних загинуло...
Я вірю, що влітку ми повинні закінчити цю війну, але знову ж таки, нам потрібні літаки. Нехай F-16. Це не F-35, які на озброєнні у більшості країн НАТО. Та дайте уже нам ті F-16. От сьогодні чому контрнаступ іде так повільно? Тому що ні одна країна світу не пішла б у контрнаступ на запорізькому напрямку без літаків. У нас немає літаків. А ми пішли. Перші два тижні ми 20% техніки поклали там. Тому що так не йдуть у наступ. Повинна авіація і артилерія працювати, потім ідуть танки, а потім уже піхота.
— Як вважаєте, що буде з росією після війни?
— Я впевнений, що росія розпадеться. Не може імперія існувати уже в такому вигляді, який є сьогодні. Там багато країн буде — 15−16 республік. Як і радянський союз колись розпався... Так буде і з росією.
Хоча, бачите, путіну вдалось створити такий собі концтабір в росії. Мене бісить, що росіяни не мають права голосу. Вони не можуть вийти на площу і сказати путіну: «Ну що ти робиш?» 300 тисяч росіян уже загинуло на цій війні. А скільки танків? Скільки БТР? Гвинтокрилів? Я не знаю, це просто треба десятиліттями відновлювати це.
Але мене мало цікавить, як росія там буде. Нам треба своє відстояти, перемогти.
Я вже більше туди ніколи не поїду. У мене сестра живе у Московській області. Мати померла в лютому, а я не був на похороні. Не був і не можу туди поїхати. Це біль мій, але туди уже не хочу їхати. І хай мене простить моя матуся.
— Чим будете займатися після нашої перемоги? Чи плануєте повертатись в журналістику?
— У журналістику повернусь. Мене чекають і сьогодні на каналі Д-1 у Дніпрі. Моїй донці меншій лише 13 років буде в грудні, тому моє завдання ще її поставити на ноги, виховати її. Вона у мене патріотка... Я пішов на фронт, коли їй було 3,5 роки. Як вона мене зустрічає...
Але я ще не все сказав у журналістиці, звичайно. Я ще буду працювати. До 70 років ще попрацюю, а потім піду вже. У мене є багато молодих журналістів, яким я допомагав. І я пишаюсь, що я пішов на фронт, а вони продовжують мою справу. Вони чекають мене, приходили до мене в лікарню і чекають, щоб я з ними ще попрацював. Для мене молодь — це майбутнє телебачення і їм треба трішки допомогти, щоб вони пізнали все найкраще в нашій професії і крокували далі.
Але я ще повоюю. Я ще залишаюсь. А після перемоги повернусь в журналістику.
— Коментувати футбольні матчі ще плануєте?
— Я не вважаю себе саме спортивним журналістом, бо я пройшов шлях від редактора до генерального директора обласної телерадіокомпанії. Але спорт — це була віддушина для мене. Я сам все життя грав футбол і я вважаю, що я розуміюсь у спорті. Я коментував не лише футбол. Усі види спорту, які можна було показати на телебаченні, я коментував.
Напевно, вже не буду коментувати футбольні матчі, але цікаво було б провести один репортаж, нехай і для себе. Сьогодні вже інші коментатори працюють. Вони всі настільки, не знаю, як сказати, інтелектуали, і все там у них у комп’ютері занесено. Ми працювали як? У тебе був зошит зі статистикою. Я коментував матчі ще на СРСР, на Україну, за кордоном вів репортажі. Тому трохи інша була журналістика, сьогодні хай уже молоді крокують далі.
Соломія Соловей, студентка Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, членкиня АСЖУ