Тимощук і Ракицький

Відомий журналіст Микола Несенюк на своїй сторінці у соціальній мережі Facebook висловився по темі зрадництва на прикладі Анатолія Тимощука.

Не знаю чому, але я завжди не дуже довіряв людям, які у певний момент демонстрували особливу завзятість у публічному просторі. Почалось це ще у школі — тих із нас, хто був активістами у піонерських та комсомольских організаціях, ми намагалися не запрошувати у дружні компанії. Хоча, як я тепер розумію, «стукачів» у тих наших компаніях вистачало і без очільників шкільних піонерів та комсомольців. Це не було добре і не було погано — просто є такий тип людей, які намагаються першими підтримати щось таке, від чого можна потім отримати якусь користь для себе.

Тому я не дуже здивувався, побачивши серед «націонал-патріотів» початку дев’яностих років минулого століття купу колишніх голів комуністичних та комсомольських організацій, які піднімали синьо-жовті прапори та портрети Шевченка із таким самим завзяттям, як за рік до того піднімали червоні прапори та портрети Лєніна. Нічого дивного: змінилося життя — змінилися активісти! Знав лише, що довіряти їм не можна. Бо людина із принципами, із життєвою позицією, якою б вона не була, не може за такий короткий час розвернутися у протилежну сторону. Точніше може, але цей розворот буде таким самим нещирим та оманливим, як і попередній.

Футбол — дзеркало життя, про що я ніколи не втомлююсь нагадувати. Згадаймо Толіка Тимощука, який першим із наших футболістів загортався у національний прапор, малював собі його ледь не на лобі, і навіть заплітав у коси синьо-жовті стрічки, а також голосніше за всіх співав «Ще не вмерла…».

Згадаймо тепер Ярика Ракицького, який був повною протилежністю Тимощуку — ніколи не співав національний гімн і під час його публічного виконання тримав руку не на серці, а на печінці. Тепер ми знаємо, хто із них був тоді щирим перед усіма і перед самим собою, а хто — спритним пристосуванцем. Бо ж коли б Ракицький поводився подібно до Тимощука, він не був би самим собою — простим пацаном із російськомовного регіону, який добре грав у футбол і не був національно-свідомим у звичному для нас тоді розумінні.

Коли ж аби бути свідомим стало не досить лише співати гімн, Ракицький зробив свій вибір на користь України, не дуже це афішуючи. Ну а Тимощук став мерзенним зрадником, яким, як тепер зрозуміло, він був завжди. Тепер він обрав інший прапор і натхненно бреше вже не нам, а нашим ворогам.

Так і ми всі нині вільно чи невільно розділилися на тимощуків та ракицьких. Хтось готовий першим співати гімн і бігти у «волонтери», ніби не здогадуючись, що можна піти воювати. А хтось того гімну не співає взагалі, але коли треба робить правильний вибір!

Микола Несенюк