Колишній головний тренер «Динамо» Олександр Хацкевич розкритикував спортсменів, які мовчать про війну Росії проти України.
— Олександре Миколайовичу, усі зараз підбивають підсумки 2023-го. Яким він видався для вас?
— Рік, напевно, як і для всіх, хто переживає за Україну, досить важкий.
Що стосується своїх особистих моментів, то по поверненню з Кіпру (Олександр Хацкевич тренував кіпрський клуб «Карміотісса» — прим.) ми з сім’єю залишилися в Європі. Тому що потрібно було вирішити питання легалізації.
Чому? На Кіпрі закінчилася шенгенська віза, я не міг повернутися назад у Європу. Близько чотирьох місяців чекав на візу, щоб повернутися. З нашим білоруським паспортом досить важко сьогодні це все зробити. Але в Польщі з’явилася така можливість. Нашою сім’єю було прийнято рішення зробити документи, щоб можна було спокійно повернутися в Україну. А з України можна було з нашим білоруським паспортом виїхати в Європу.
— Чим ви зараз займаєтеся? Остання інформація, яку вдалося знайти у відкритому доступі — тренер-консультант у польській аматорській команді «Скра».
— Хтось видав бажане за дійсне, що я консультант. Ні, весь цей час їжджу на благодійні матчі на підтримку українських дітей, які сьогодні покинули свої домівки і живуть в інших країнах. Займаюся цією великою благодійною акцією.
— У вас же ювілей 2023 року ще був — 50 років.
— Так, ми старшими стаємо. Але нічого страшного. Головне, що в голові в тебе і як ти себе почуваєш.
— Велика частина вашої кар’єри пройшла в Україні, яка вже два роки воює. Адже ви добре знаєте українців. У чому їхній головний секрет? Чому росія отримала таку потужну відсіч, вважай — поламала зуби об Україну?
— Поламає, коли буде перемога. Сьогодні вона ламає зуби об Україну. Чому? Спочатку я можу такий приклад навести. Перше — український народ незалежний і любить незалежність. Коли в 90-х роках у Біловезькій пущі було підписано договір, багато колишніх радянських республік зітхнули і відмовилися від цього комуністичного минулого. Усі хотіли незалежності.
Тому Україна любить незалежність, народ любить незалежність, вони йшли до цього весь час. І коли почалася війна, то спочатку потрібно було почитати і вивчити слова гімну України, що «душу і тіло ми покладемо за нашу свободу».
Що друге? Характер, який є в українців. Знаєте, чому ми все ще б’ємося? Тому що ми краще помремо, ніж будемо росією. Є таке гасло. І ось ця жага до свободи, жага до життя, яка була в Україні до вторгнення, люди її цінують і розуміють, що якщо, не дай Боже, росія там буде панувати, все закінчиться.
Тому що найголовніше — це свобода і вираження своїх думок, своєї думки. В Україні ти можеш спокійно критикувати президента, критикувати уряд. Я живу в Україні з 1996 року, розмовляю російською мовою. Жодних проблем немає.
— Відчуваєте себе трохи українцем?
— Знаєте, я все одно білорус, тому що мені не раз пропонували змінити громадянство, поміняти паспорт. Але я люблю свою країну. Так, я народився ще в БССР, за радянських часів. Але Білорусь — це країна, яка дала мені життя. Звичайно, я знаю дуже добре український менталітет, добре розумію їхню мову, можу розмовляти українською, але не так чисто, як хотілося б.
— Чи є різниця в менталітеті між українцями та білорусами?
— Звичайно. Якщо про футбол говорити, коли я приїхав, по всій Україні були такі плакати, що наша мета — Чемпіонат світу 1998. Однак не потрапляє українська збірна на цей форум. Потім з’являється знову: наша мета — чемпіонат Європи. Знову не потрапили. У підсумку українці потрапляють, тому що є в людей мета, є мрія, вони йдуть до цієї мрії, домагаються. Що стосується білорусів, ось ті самі слова гімну, які в нас: «Мы, белорусы — мирные люди», — і все.
— У ЗСУ зараз воюють багато людей, пов’язаних із футболом. Багато ваших знайомих на фронті?
— Сказати, що там хтось на нульовому рубежі, таких ось у мене знайомих хлопців немає. Є ті, які волонтерять і бувають там.
— Чи є люди зі світу футболу, з якими ви перестали спілкуватися після початку війни?
— Не можу сказати, що я перестав спілкуватися з кимось зі світу футболу. Зрозуміло, що були колись знайомі, коли грав ще в Радянському Союзі, були там контакти з тими ж футболістами московського «Спартака». Але на сьогоднішній момент їх просто для мене не існує.
— А хто-небудь із білоруських і російських колег зателефонував після початку війни й запитав: «Олександре, як ти там?»
— Жодного дзвінка не було.
— Після початку війни між білорусами й українцями іскрило, почалися звинувачення. Як зараз в Україні ставляться до білорусів?
— Знаєте, важлива позиція, і вона має бути чіткою і зрозумілою. Тут немає сьогодні напівзаходів таких: ти або на цьому боці, або ти на тому боці. Можеш говорити білоруською мовою, можеш говорити російською мовою, але потрібна чітка позиція. Тоді до тебе буде таке ж ставлення з боку України, українських людей.
— А наших хлопців-добровольців добре знають?
— Скажу за себе. У мене з ними є телефонний контакт, це ті люди, які заслуговують саме на мою повагу, тому що до мого дому прийшли, до України прийшли віроломно, прийшли вночі, як усі кажуть.
Про них потрібно говорити, тому що добровольці встали на захист мого дому. Якби в Білорусь прийшли, не дай Боже, як в Україну 2014 року «зелені чоловічки», а згодом увійшли б танки, а потім прийшов би українець чи грузин захищати Білорусь, я б теж їх поважав. Чому я не повинен поважати білорусів, які воюють і гинуть за те, щоб Україна була вільною?
— Стежите за тим, що відбувається в білоруському футболі сьогодні?
— Якісь матеріали трапляються. Але сказати, щоб я бачив ігри чемпіонату або бачив ігри збірної, то останніх два роки мені нецікавий узагалі цей чемпіонат і збірна, тому що я там точно нічого не побачу з професійного погляду.
— Який діагноз ви б могли поставити зараз білоруському футболу?
— Це криза. Сильна криза. Давайте подивимося на рейтинг національної збірної. Вона вже навіть у сотку, по-моєму, не потрапляє сьогодні. Потім подивимося клубні рейтинги як самої Білорусі, так і окремих клубів. На сьогоднішній момент для мене це ніяка не стагнація, білоруський футбол просто віддалився на дуже велику відстань від європейського.
— Ось теж такий показовий момент. Найкращим гравцем Білорусі цього року назвали Макса Ебонга, хоча Ілля Шкурін проводить просто приголомшливий сезон у польському клубі «Сталь». Про що може говорити такий вибір?
— Як то кажуть, вибори є, вибору немає. Ось ви говорите Ебонг. Я не можу сказати навіть, де цей футболіст грає.
— Грає в Казахстані, в «Астані». По-моєму, півзахисник.
— Якщо визнається гравцем року футболіст, який грає в Казахстані, а не визнається футболіст, який грає в європейському чемпіонаті, а про нього тут говорять, він має хорошу пресу, то, напевно, це такі самі вибори, як і президентські «вибори» 2020 року.
— А як вам узагалі Ілля Шкурін? У нього є потенціал? Чи може він заграти в якомусь топовому чемпіонаті?
— Він у Польщі непогано себе показує. Не можу сказати, що бачив усі ігри. Був тут на грі з варшавською «Легією», коли Ілля дуже результативно зіграв цей матч і команда обіграла одного з лідерів (Шкурін забив гол і віддав два гольові паси — прим.).
Плюс в оглядах дивлюся, що він досить ефективний у своїй команді. Але це перший рік тільки, Ілля за ці півроку, які він перебуває в Польщі, досить добре адаптувався. Тому в нього є можливість і перспектива потрапити в сильніший клуб у Польщі. Тому що нападники силового плану тут цінуються. У нього все попереду, він ще досить молодий.
— А чому в нього не вийшло заграти в тому ж київському «Динамо»?
— Знаєте, в «Динамо» інший футбол, футбол позиційний. І все-таки Ілля більш силовий гравець, десь більше на контратаках продавити... Тому не кожен нападник у київському «Динамо» зможе заграти.
Можливо, мало часу, довіри тренера не вистачило. Плюс він приїхав в інший чемпіонат, Київ грає в інший футбол. Може, хотіли, щоб він додав потужності десь «Динамо».
Однак Ілля отримав досвід гри в Лізі чемпіонів. Сьогодні який білоруський футболіст може похвалитися, що він грав у ЛЧ проти «Баварії», «Бенфіки»? Все одно цей період пішов у його скарбничку, у його досвід. І це теж, напевно, той момент, який допомагає йому сьогодні впевнено виглядати в чемпіонаті Польщі.
— Під час перебування тренером київського Динамо ви давали багато практики молодим гравцям. Той же Віктор Циганков, який зараз в іспанській «Жироні» себе приголомшливо показує, Віталій Миколенко в англійському «Евертоні». Чи можуть у Білорусі бути такі молоді таланти?
— Звичайно, з молодими цікаво працювати, але іноді дуже складно. У тих футболістів, яких ви назвали, є футбольна освіта, у них менталітет, повага до тренера дуже висока, вони досить інтелектуальні хлопці.
Другий момент — Миколенко, Циганков, вони не дивилися на Схід кудись, хлопці дивляться на Захід. Вітя добре англійську мову знає. Віталій Миколенко, граючи вже за першу команду «Динамо», теж. Знаю, що приходив учитель на базу і між тренуваннями він вивчав англійську мову. Тому що ставлять цілі перед собою хлопці виїхати в топ-чемпіонати. І рано чи пізно вони розуміли, що це станеться. Хтось раніше поїхав, хтось пізніше. Але найголовніше, що в них цілеспрямованість є.
Ви говорите про білоруських футболістів, але сьогодні білоруський футболіст дивиться тільки в бік цієї недокраїни росії. І що вони бачать? Яку перспективу в цьому? Не можу зрозуміти.
Якщо подивитися, я навіть не знаю, в яких командах грають футболісти, які виїжджають із Білорусі. Чомусь у бік Європи дивляться тільки одиниці.
Це говорить про те, що немає впевненості, тому що на Заході новий менталітет, нові вимоги, потрібно перебудовуватися. Якщо вони думають, що перейдуть у Росію і підвищать свій професійний рівень, — це шлях у нікуди.
І сьогодні ми бачимо росію: ні збірна, ні клуби не мають права міжнародних ігор. І дивитися сьогодні в бік росії — в моєму розумінні, як професіонала, професійного футболіста, це просто невпевненість у своїх силах.
— Виходить, що поява в Білорусі гравців рівня Валентина Белькевича, Олександра Гліба — це скоріше виняток із правил?
— Це виняток. Жоден білоруський футболіст сьогодні навіть поруч із Валиком не стоїть.
— Чи може бути в Білорусі футбол високого рівня? Чи ми просто нефутбольна країна? Може, варто зосередитися на інших видах спорту? Той же гандбол, де в нас є успіхи якісь.
— Ви говорите «нефутбольна країна». Хто футболом керує сьогодні?
— Міністр спорту — колишній охоронець Лукашенка.
— Ні, це міністр. Футбол — це АБФФ.
У мій час там був льотчик, потім велосипедист був, Румас. Був полковник Базанов. Сьогодні — сільськогосподарник (випускник Вітебської державної академії ветеринарної медицини за спеціальністю «Зоотехнія» Віктор Шерстнєв — прим.).
А де футбольні люди? Якщо хокеєм керує байдарочник, тенісом — гандболіст, то про який розвиток може йти мова? Чому ці люди, які саме профільні, які керують хокеєм, гандболом, тенісом, вони не у своїх федераціях з веслування, з гандболу? Мене постав сьогодні веслуванням керувати — я так нагребу, що будуть їхати в один бік двійки, вісімки, четвірки, а ми будемо в інший бік плисти.
— Виходить, що риба гниє з голови?
— Не може держава керувати всім. Спорт має бути професійним і приватним. Так, звісно, має бути Міністерство спорту, яке контролює олімпійські види спорту. Але все одно спортсмени мають бути в організації, у клубах, які фінансуються у приватний спосіб.
І коли в Білорусі кажуть: «Скільки можна годувати спорт?» Ви відпустіть, ви спробуйте, дайте людям, щоб вони вкладали свої гроші, щоб вони вимагали результат, щоб вони могли давати зарплати, які вони хочуть, щоб вони могли запросити легіонерів, завдяки яким можна підняти сьогодні будь-який вид спорту.
Але коли держава контролює, скільки ти маєш отримувати, встановлює стелю зарплат, коли є обмеження на виїзди, на збори, то про який розвиток може бути мова? А потім кажуть, що вони «проїдають державні гроші». Спорт має бути приватним.
— Ви, напевно, вже встигли подивитися футбольну інфраструктуру в Польщі. Якщо порівнювати з білоруською: на голову вище, на дві голови вище? Чи можна взагалі порівнювати?
— Можу сказати, що я був не тільки на іграх «Екстракласи» (вищий дивізіон футбольного чемпіонату Польщі — прим.). Тут є хлопці, які працюють і в другій лізі, і в першій. Сама інфраструктура — це не тільки картинка по телебаченню, яка показується, що там стадіони, збирається по 3000 — 5000 на цих іграх уболівальників. Це я говорю про другу лігу, першу, не про «Екстракласу».
Усе це настільки далеко від Білорусі. Здається, тут 500 кілометрів до міста Мінська, 200 кілометрів до кордону. Але ми настільки в плані футболу та інфраструктури відстали... Ці манежі, які побудували або надули, так вони в Польщі вже років 20 тому були.
— Ви не приховуєте своєї позиції щодо війни і того, що відбувається в Білорусі. Чому багато зірок спорту мовчать у наш час?
— Сьогодні це зручно, знаєте, сказати, що «спорт поза політикою». Але ви ж все одно представляєте державу, яка сьогодні допомагає тій країні, яка воює в Україні.
— Взяти ту ж Соболенко. Чому вона боїться висловити позицію? Бігає від журналістів. Начебто ж забезпечена й успішна людина.
— Це незалежні люди, вони мільйонери, переважно живуть в Америці. Так, у них батьки в Білорусі, але в мене теж батьки в Білорусі. Так, у мене з ними різні позиції. Але це все одно мої батьки, і я їх не можу побачити сьогодні. Вони не можуть мене побачити, а це найближчі люди.
Але я не можу мовчати в цій ситуації. Адже Україна і Білорусь поруч. Не дай Бог, щоб білоруси відчули війну на собі.
Зрозуміло, що нам, хто в тій же Україні чи за кордоном, говорити легше. Однак потрібно розуміти ситуацію. Те, що відбувається зараз в Україні, це справжнісінька війна. А люди все хочуть назвати «ситуацією». «Якась ситуація відбувається в Україні». Це слово — війна.
Не можна сказати слово «війна», що «в Україні йде війна», що «я проти війни»!?
Соболенко каже: «Будь-яка нормальна людина проти війни». Так ти скажи, що я проти війни в Україні. Це важко сказати!? Домрачевій важко сказати, що вона проти війни в Україні!?
— Ці люди мовчать. А ось, наприклад, Олександр Гліб фотографується з Азаренком, ходить на пропагандистські шоу. Як ви думаєте, він справді ідейний прихильник цього режиму?
— Якщо це усвідомлений вибір Гліба, то мені його дуже шкода. Можливо, це розплата за якісь його помилки, система тримає його за яйця (можливо, йдеться про ДТП зі смертельними наслідками, скоєну Глібом — прим.). Людина всю свою кар’єру грала в європейських чемпіонатах, завжди могла виїхати за кордон.
Тому він людина системи сьогодні. І те, що він ходить з Азаренком... Якщо це віщає з телебачення і така жовч летить з екранів, то мені дуже страшно за майбутнє покоління білорусів.
Завжди є дві сторони. Моя позиція — ці люди брешуть, і брешуть нахабно.
Розсудлива людина може завжди знайти привід, щоб не фотографуватися і не бути в компанії з такими нелюдями.
— Чи вірите ви в зміни в Білорусі? Коли і за яких умов вони можуть настати в нашій країні?
— Ви знаєте, усьому колись приходить кінець. І війна закінчиться. Мені один військовий сказав цікаву річ: війна не закінчиться на полі бою, все одно політики її закінчать. Військові — вони воюють. Те ж саме і в Білорусі, все колись закінчиться. Коли? Цього точно я сказати не можу.
На сьогодні потрібно набратися терпіння тим людям, які перебувають усередині Білорусі. Ви знаєте, коли 2020 або 2015 року були вибори, розмовляєш із людьми — ніхто не голосував за Лукашенка. Але він чомусь на посаді. Потрібно розуміти, що сьогодні цю владу виборами точно не поміняти.
— Чи прийняли б ви пропозицію попрацювати в Білорусі у сфері футболу, якби в країні відбулися зміни?
— За останні два роки, напевно, ті люди, які бачили війну, навчилися жити сьогоднішнім днем і радіти йому.
Тому сьогодні говорити, що прийняв би я пропозицію чи не прийняв... Сьогодні я дуже хочу повернутися в Україну. І щойно в мене і в моєї сім’ї з’явиться ця можливість, ми завершимо всі свої питання щодо документів, ми повернемося в Україну, незалежно від того, яка б там ситуація не була.
Це найголовніше. І ми живемо. Ми прокинулися сьогодні, прочитали новини, що в Україні був важкий день (інтерв’ю було записано після масштабної атаки росіян на Київ 29 грудня 2023 року, коли загинуло 30 осіб — прим.). Сьогодні легше, але легше відносно, все одно війна в країні.
Прийняв би, не прийняв, — це вже, знаєте, буде можливість — я завжди радий повернутися в Білорусь і працювати в Білорусі. Але сьогодні я навіть не можу повернутися і побачити своїх батьків.