Колишній півзахисник київського «Динамо» Олександр Хацкевич поділився спогадами про свого співвітчизника й одноклубника Валентина Белькевича, якому сьогодні міг виповнитися 51 рік.
— Олександре Миколайовичу, 27 січня 2024 року могло б виповнитися 51 вашому другові, легенді «Динамо» і збірної Білорусі Валентину Белькевичу. Уболівальники пам’ятають Валентина Миколайовича, як майстра виконання стандартів і фантастичного плеймейкера, але закритим від уваги преси поза футбольним полем. Якою він був людиною?
— Насамперед, для мене — це справжній друг, з яким ми з семи років займалися футболом, грали в збірній і київському «Динамо». Для сторонніх Валик створив імідж закритої людини і не багатьох пускав у своє життя. Робота футболіста передбачає спілкування з пресою, але він у цьому питанні був досить консервативний, і я розумію чому.
— Чому?
— Була така історія, коли він ще грав за мінське «Динамо» і потрапив на допінг. Журналісти дуже багато люблять додумувати і висловлювати свої якісь гіпотези, версії. Він дуже сильно переживав дискваліфікацію (у вересні 1994 року Белькевич був підданий УЄФА річній дискваліфікації за вживання допінгу — проба після матчу на Кубок УЄФА показала застосування стероїдів, — прим. ред.) і той негатив, який тоді був у білоруській пресі, дуже сильно вплинув на його спілкування з пресою.
— Як минув останній рік його життя?
— Досить продуктивно в плані роботи. Ми працювали з ним у дублі «Динамо», потім з’явилася команда U-19, яку він очолив і виграв із нею чемпіонат. Професійно тут у нього все склалося. Були перспективи і подальшого зростання.
— Валентина Миколайовича щось турбувало в цей час у плані здоров’я чи стосунків у родині?
— Ні, у Валіка все було добре і в плані здоров’я, і стосунків із Лесею. За здоров’ям він міг дати фору будь-кому з нас.
— Тобто, жодних передумов до такої трагедії не було?
— Це більше в нього був емоційно-психологічний зрив.
— Пам’ятаєте останні слова, які один одному говорили?
— Домовилися зіграти з ним у теніс і обговорити подальші плани щодо його роботи. Це було 28 чи 29 липня. Того дня, коли ми збиралися зустрітися, я набрав Валіка — він не відповів. Потім я зателефонував Лесі, і вона сказала, що він сьогодні не у формі. А 31-го вже сталася ця трагедія.
— Ви разом грали з дитинства, почали виступати в мінському «Динамо» 1992 року, потім у київському. Одразу здружилися чи відчували якусь конкуренцію на полі?
— Так, ми з семи років почали разом займатися футболом. Здружилися одразу чомусь. Я в листопаді прийшов і коли ми почали ігри в залі (4 на 4), наш перший тренер Михайло Степанович Братченя почав ставити нас у першу четвірку на ці міні-ігри, то швидко зігралися.
А конкуренції в нас ніколи не було. Валик завжди грав фантазиста, плеймейкера, а я — опорного півзахисника.
— У 1996 році ви разом потрапили до київського «Динамо». Белькевич потрапив у команду на тиждень раніше за вас, а ви приїхали просто на передсезонну підготовку у Швеції. Валентин знав, що ви станете його одноклубником і в Україні?
— Так, він знав, що ведуться переговори. Коли він поїхав, то я сказав, що в мене теж є контракт, а він сказав: «Швидше б це сталося і ми знову зустрілися разом».
— В одному з інтерв’ю Белькевич говорив, що Йожеф Сабо спочатку давав йому мало шансів. Ви згодні з цим твердженням?
— Валік був незадоволений тим періодом своєї кар’єри, коли він прийшов у київське «Динамо» і мало грав. Це нормальний стан будь-якого гравця, коли він незадоволений тим, що отримує мало ігрової практики.
Але можна зрозуміти і Йожефа Йожефовича, адже на той час у центрі поля київського «Динамо» виступав Юра Калитвинцев, який був лідером і досить упевнено виглядав на цій позиції.
Конкуренція в майбутньому і допомогла Валику стати тим футболістом, яким він зрештою і став в Україні.
— Белькевич був максималістом по життю і ставив перед собою тільки найвищі цілі?
— Валик був такий прагматичний фантазист. Тому що був вплив батька, який мав ступінь із математики, здається, професором був, і тому Белькевич і прораховував усі ходи. Ну, а максималізму в ньому також було достатньо.
— Валентин Миколайович в інтерв’ю розповідав, що батьки його підтримували в пристрасті до футболу, але батько хотів, щоб він був військовим.
— Мамі б хотілося, щоб він грав на гітарі, а татові, щоб став військовим. Але, як то кажуть, від долі не втечеш. Не знаю, яким би він був військовим чи музикантом, але тоді б футбол втратив дуже багато, якби така людина не відбулася.
— Коли ви 2004 року залишали «Динамо», то Валентин не намагався вас відмовити? Як він сприйняв цю новину?
— Ми дорослі люди. Мені 30 років, Валик — капітан «Динамо», і в мене закінчувався контракт, а на мою позицію прийшли хлопці, Єрко Леко і Тіберіу Гіоане, які були молодшими, перспективнішими і мали сильніший за мене вигляд. Тому просто так сидіти в команді я не хотів. Ми з Валіком спілкувалися про це і, знаєте, в чому його сила була? Він казав: «Кожен вирішує свою долю сам». Звичайно, можна було ще спробувати конкурувати, створити видимість боротьби за місце в основі, але я розумів, що вже сам не зможу за колишні заслуги залишатися в київському «Динамо».
— Белькевич був дуже яскравим гравцем, а «Динамо» в ті роки гриміло в Лізі чемпіонів. Без сумніву, ним цікавилися закордонні клуби. Цікаво, а які саме?
— Кінець 1999 року — це розквіт команди і Валіка. Упевнений, що були пропозиції щодо нього, але той період часу і не був настільки інформативним для футболіста і він міг просто не знати, що хтось ним цікавиться. Тому, що в той час агентів не було. Ми могли й не знати, що когось запрошують в іншу команду. Але розумію і Суркіса, що він хотів зберегти його в київському «Динамо».
— Сам Белькевич не знав, що ним цікавляться і вам нічого не говорив?
— Може, і знав, але мені точно не говорив.
— Його дружина Олеся розповідала в інтерв’ю, що Рінат Ахметов просив її переконати Валентина перейти в «Шахтар». Чули цю історію?
— Не знаю, як саме Лесю просив Рінат Леонідович переконати Валіка перейти в «Шахтар», але знаю, що був інтерес. Він говорив саме про цей інтерес і на той час була дуже серйозна сума особистого контракту.
Але Валику дуже подобався Київ, йому подобалося «Динамо», його і він поважав уболівальників клубу і говорив, що ні за які гроші цього не купиш. А перейти тоді з «Динамо» в «Шахтар»... На той час таких випадків не було.
— Раз згадали за Олесю, то які у вас склалися стосунки з нею? Белькевич був із нею по-справжньому щасливий?
— Ми досі з нею підтримуємо стосунки, зідзвонюємося і спілкуємося. Лесин син і мій старший росли разом, вони все ще дружать. У нас досить теплі стосунки і залишилися після смерті Валіка.
І так, він дійсно був із нею щасливий.
— Але історія Валентина з іншою дружиною Анною Сєдоковою склалася сумно.
— Сумно склалося його життя, а стосунки... Люди сходяться, розходяться — це нормально. А ось те, що Сєдокова ще взяла участь у долі не однієї сім’ї, значить у неї покликання таке.
— У соціальних мережах Сєдокова згадувала вас. Вона заявляла, цитую: «І ось найкращий друг Валентина, Хацкевич, який сидів у мене на кухні, який тримав на руках мою маленьку доньку, приходить до суду і дає свідчення, що в цей час Валентин отримував зарплату всього 200−300 доларів на місяць». Розкажіть про цю історію.
— Скільки він отримував, я не знав насправді. Другий момент — те, що я був у суді. Я жодного разу не був ні в якому суді. Третє — я ніколи не тримав Аліну на руках сидячи в них удома. Я три моменти вам навів, де звучить брехня і лицемірство. Тому, що вона мала на увазі і що вона ці сказати, я не знаю. Мені нічого додати.
— Вболівальники в коментарях поспішають із висновками, що Сєдокова ніколи й не мала теплих почуттів до Белькевича, а цікавили її тільки гроші, а випади на ваш бік — можливість попіаритися в соціальних мережах.
— Адже якась іскра була між ними. Вони і весілля зіграли, народилася донька. Вони просто дуже різні. Згадалися слова з фільму «Іван Васильович змінює професію», коли героїня прийшла до свого чоловіка і каже: «Я вся в кіно, я вся в мистецтві, а твоя машина тебе погубить». Так ось, напевно, у Валіка з Сєдоковою були такі стосунки, що вона вся була в музиці.
Плюс проєкт «ВІА Гра» зароджувався в Україні, але потім потрібно було переїжджати до Москви, а Валік не був до цього готовий. Тоді він був на піку своєї кар’єри і не хотів іти з «Динамо». Так, заради сім’ї можна було б це зробити, але значить не такі міцні у них були стосунки. Я можу про це тільки судити, тому що Валик натякав мені, що Сєдокова переїжджає до Москви, і тут потрібно приймати рішення з «Динамо» і з усім. Але щось зупинило його. Напевно, не настільки вони були близькі, щоб міняти свою кар’єру на кар’єру дружини.
— Давайте про більш приємне. У вас із Валентином було спільне хобі — риболовля. Розкажіть, де любили ловити і які у вас із Белькевичем трофейні рекорди.
— Риболовля — це з дитинства. Пам’ятаю, як ми їздили в спортивний табір і в будь-який вихідний сиділи на озері й ловили окуня, карасиків.
Коли стали старшими, то вже більш професійно стали підходити до цієї справи. У районі ста кілометрів біля Києва ми з Валиком знали всі озера, платні і безкоштовні. На будь-якому відпочинку, куди б ми не виїжджали, завжди в нас у плані була риболовля. У цьому збіглося наше хобі.
Валик останнім часом купив собі на тисячі доларів вудок і спорядження для коропового лову і багато читав в інтернеті про це. Навіть міг виїхати на 2−3 дні, «закормитися» і посидіти на самоті.
Щодо трофеїв різне траплялося. Як в анекдоті, коли рибалці поставили те саме запитання, якого розміру здобич упіймав, а він розводить руки і відповідає: «Ось таку». Йому зв’язали руки, а він розводить долоні й каже: «Ось такі очі в неї були». Для когось і кілограмовий короп трофей, а комусь і 20 кілограм — не досягнення.
Риболовля потрібна для того, щоб переключити свою свідомість і відпочити душею.
— Найбільше запам’яталася ваша спільна рибалка в Белькевичі.
— На Маврикії. Ми зняли катер і ось ці перший тунець, барракуда — це все-таки залишилося в пам’яті. Океанська риболовля дає нові емоції і заряджає позитивними моментами для життя.
— Що ще подобалося Валентину? Улюблений фільм? Книжка? Музика?
— Валик дуже добре грав на більярді. Це його друге хобі нарівні з риболовлею. За фільмами? Він часто ставив фільм за трьома новелами Зощенка «Не може бути!». Він знав усі фрази напам’ять і часто цитував.
Не скажу, що він сильно читав, але Акуніна ми якийсь період усі перечитали про пригоди Фандоріна. У машині в нього постійно грав Михайло Круг і одна з улюблених пісень була, де співається «Приходьте в мой дом, мои двери открыты. Буду пісні вам співати і вином пригощати». Пісень не співав, але вином міг пригостити.
— Хочеться закінчити нашу розмову на позитивній ноті. Розкажіть якусь веселу історію, пов’язану з вами і Белькевичем. Про те, як ви телефонували Лобановському, ми вже знаємо.
— (Сміється). Історія все одно буде пов’язана з Валерієм Васильовичем. Він якось змінив бонусну систему за виграш у чемпіонаті. Валик відіграв перше коло, забив багато голів, але потім отримав травму. Повернувся десь наприкінці весни.
Ніхто не знав, кому і скільки дадуть. Одні отримували 10 тисяч, інші більше. Валик дивиться у відомість, а там 300 доларів. Як так? Пішов до Лобановського розбиратися, а коли повернувся, то сказав, що Васильович був переконливішим, ніж він.
Заходжу я до Лобановського. Він запитав про претензії до суми призових, я сказав, що їх немає. Потім Васильович каже, що друг у мене інтелігент і подякував йому за благодійність.
Тобто, після роз’яснення Лобановського, Валик залишився ще й щасливий, що хоч щось дали. (Сміється).
Це потрібно було бачити, коли він ішов упевнений і заряджений на розбирання, а потім спокійно вийшов.
Євген Чепур
учетная запись этого пользователя была удалена