Микола Несенюк: «І оцей весь сором ви пропонуєте святкувати як день українського футболу?»

Відомий журналіст Микола Несенюк висловився з приводу Дня футболу в Україні, який святкується 29 квітня.

«Останніми днями довелося почути чимало згадок про „День футболу“, яким у нас назване 29 квітня. У цей день 1992 року був нібито проведений перший матч національної футбольної збірної України з чого і почалася її історія. Мені від цієї дати якось ніяково. Ну чому ми так любимо самі себе обманювати? Чому невідомо навіщо повторюємо старі вигадки?

Почнемо з формального — перший офіційно зареєстрований футбольний матч національної команди України відбувся не 29 квітня 1992-го, а на понад два роки пізніше — 7 вересня 1994-го. Цього дня Україна стартувала у європейському відборі і програла команді Литви 0:2. І не треба мені показувати статистику, згідно до якої та той час наша збірна провела вже понад десяток ігор. Тому що всі ці ігри були неофіційними і ні до чого нікого не зобов’язували.

Та повернемось до квітня 1992-го. До тої самої гри в Ужгороді проти Угорщини, яка не викликає у мене нічого окрім жагучого сорому. І не тому що українці програли 1:3. І не тому що це не була насправді національна команда — чи не всі найкращі українські футболісти на ту гру не поїхали. І не тому що ця гра проходила не у Києві, а в Ужгороді бо у нашої федерації не було грошей аби оплатити гостям дорогу до Києва, разом із проживанням та харчуванням. І не тому що Україна вийшла на поле у футболках румунських кольорів — червоно-жовто-синіх. І не тому що деякі гравці нашої команди длубались у носі під час виконання національного гімну. Найбільшим соромом, найбільшою ганьбою було те, що троє учасників того „історичного“ матчу потім грали за збірну команду нашого ворога і за це їх тоді ніхто не те що не засудив, а навіть не присоромив! І оцей весь сором ви пропонуєте святкувати як день українського футболу?

Довго думав над тим, як справедливо оцінити вчинок гравців збірної України, які потім стали грати за ворога. По-перше, вони мали на це право. Гра з Угорщиною була неофіційною, і, на відміну від офіційної, що відбулася понад два роки по тому, ні до чого її учасників не зобов’язувала. Залишалися лише совість і сумління. Та невже українці, які фактично складали ворожу збірну 1994 року, де їх було аж семеро (Никифоров, Цимбалар, Саленко, Онопко, Канчельскіс, Тернавський, Юран), були насправді аж такими безсовісними зрадниками? Гадаю, що це не зовсім так. Бо у ті часи зрадниками у нинішньому розумінні цього слова були чи не всі громадяни нещодавно проголошеної незалежної України. Багато хто аж до недавніх часів вважали себе громадянами УССР, тобто України у складі імперії. Те ж саме стосувалося і футболістів та тренерів.

Мало хто нині пам’ятає, що збірна України з футболу існувала ще з тридцятих років минулого століття. Я цю збірну бачив на власні очі влітку 1979 року коли вона під проводом Лобановського виступала на всесоюзній Спартакіаді. Це була збірна УССР, республіки, яка входила до СССР. Тому цілком нормально було грати і за Україну і за СССР!

Думаю, що приблизно так відчували себе оті футболісти-„зрадники“, які вважали що виступ за Україну навесні 1992-го їх абсолютно ні до чого не зобов’язує, як не зобов’язував колись їхніх старших колег. Саме тому аргумент про те, що Україну можна зрадити заради виступу на Кубку світу 1994 року цілком нормально сприймався тоді переважною більшістю української футбольної спільноти. Яка, коли чесно, усі ці десятиліття була спільнотою не України, а УССР.

Це все закінчилось 24 лютого 2022 року. Ми не знаємо, що чекає нас далі. Але те, що Днем футболу у нас має бути не день 29 квітня, це точно. А який тоді, запитаєте? Відповідаю — днем футболу у нас має бути кожен день! Так само як кожен день має бути днем медика, шахтаря, металурга, хіміка, вчителя. Ну і головне — воїна, який захищає нас щодня!», — написав Несенюк на своїй сторінці в соціальній мережі Facebook.