«Боруссія» Д — «Реал» — 0:2. Право на фінал

Головна інтрига фінального матчу Ліги чемпіонів померла за кілька днів до його початку. Маю на увазі місце у воротах мадридського «Реала», яке, на що усі ми до останнього сподівалися, дістанеться Андрію Луніну. Але несподівана новина про грип, який підхопив український воротар, жодного іншого варіанту окрім Куртуа у воротах на «Вемблі», не залишила...

Грип, не грип? Буває, коли для того, щоб якимось чином виправдати відсутність на полі будь-кого з ключових гравців, говорять про хворобу, часто про застуду або про вірус. Це неможливо перевірити з боку. Пам’ятаю, як Валерій Лобановський, розсерджений невдалою грою Ріната Дасаєва на ЧС-1990 проти збірної Румунії, прийняв рішення не ставити його на Аргентину. Але, щоб прибрати резонанс, оголосив у Дасаєва застуду. Потім, читаючи багато спогадів учасників тих подій, упевнився що таки так: застуда була саме оголошеною. Щось подібне, як мені здається, сталося і з Луніним.

Рішення Карло Анчелотті поставити Куртуа у ворота виявилося правильним. Як би не хотілося після такого матчу позловтішатися, мовляв ну що тато Карло, з’їв? Не вийшло. У Куртуа не було багато роботи в цій грі, але в головному і ключовому епізоді цієї зустрічі він зіграв чудово.

Йдеться про вихід сам на сам Адейємі. Нападник «Боруссії» мав долю секунди на ухвалення одного з двох рішень: бити чи обігравати голкіпера. І Куртуа змусив його обігравати, причому встиг завадити в такий спосіб, що футболіст змістився в бік і не зміг одразу вразити порожні ворота. Я не знаю, як би в цій ситуації діяв Лунін, важливо, як зіграв Куртуа — а він виграв ключове єдиноборство цієї зустрічі.

«Боруссія» грала більш-менш на рівних, поки в неї були сили. У цього «Реала» головна стратегія — вичікування поки суперник дасть слабину, втомиться. Індивідуально сильні гравці «вершкових» здатні підтримувати високий темп гри за рахунок переміщення м’яча. Ніхто зайвих рухів не робить і просто так не бігає. Навіть Вінісіус здійснює ривки точково, відпочиваючи після кожної швидкісної дії.

«Реалу» стає особливо важко, коли він по ходу матчу програє (це ми спостерігали у чвертьфіналі та півфіналі розіграшу), але, якщо триває звичайний обмін атаками та спокійна нічия, то мадридцям потрібен лише час. Власне кажучи, більшість команд Анчелотті грали саме в такий неквапливий футбол, без зайвої метушні та біганини. Згадайте «Мілан» — переможець Ліги чемпіонів 2003 року.

У «Боруссії» сили передбачувано закінчилися в другій половині другого тайму. Крім того мадридці пристосувалися до гри головного конструктора німецьких атак — Юліана Брандта. Те, що в нього виходило в першому таймі категорично перестало виходити в другому.

Дійсно видатну гру продемонстрував Едуардо Камавінга, який, здавалося, був усюди. Він ніби показував Тоні Кроосу, який проводив останній матч і за «вершкових», і взагалі на клубному рівні, в які руки той передає свою спадщину. Хто залишається, так би мовити, «орати». Камавінга розірвав усі ті ігрові зв’язки, які, здавалося, були налагоджені Дортмундом у дебюті гри.

А можливо, це тільки так здавалося, що вони налагоджені, адже по-справжньому гострих моментів, окрім уже згаданого виходу один на один біля воріт Куртуа, і не було. Удар Нікласа Фюллкруга в штангу трапився з офсайду, а кілька щільних пострілів з-за меж штрафного майданчика повинні братися будь-яким кіпером. Так, напевно, можна згадати ще удар головою того ж Фюллкруга в середині другого тайму, якраз перед самим пропущеним м’ячем, але я знову-таки впевнений, що з таким ударом зобов’язаний справлятися будь-який пристойний воротар. Звичайно, Куртуа відбив цей м’яч чудово технічно, убік, погасивши будь-який натяк на добивання.

І тут трапився переможний гол, який, як прийнято говорити, прийшов нізвідки. Це хибне кліше, яке покликане не пояснити ситуацію, а вивести з-під удару команду, яка пропустила гол, уявивши становище так, ніби вона цей м’яч пропустити не заслуговувала. Насправді все було не так. Подібно до борців армрестлінгу «Реал» з початку другого тайму почав методично укладати руку суперника на стіл. І щойно суперник фізично втомився, це одразу втілилося в гол. Цей гол Даніеля Карвахаля точно не був випадковим, оскільки в самому дебюті другої половини, так само було подано кутовий, але удару захисника «Реала» забракло зовсім трохи. І в тому, і в іншому випадку Карвахаля у своєму штрафному опікав Ніклас Фюллкруг, на мою думку, головний невдаха фіналу.

Що тут важливо відзначити. Гра сучасного нападника це і гра під час захисту власних воріт на «другому поверсі». Тепер форвард, котрий з якихось причин це не робить або робить неякісно, стає слабкою ланкою команди. Нікласу Фюллкругу 31 рік. Це його перший сезон у «Боруссії», до цього був «Вердер», який бовтається незрозуміло де. Фюллкруг хоч і викликається до збірної Німеччини, грати головою у своєму штрафному не те, щоб не навчений, він це робить на своєму умовно вердерівському рівні. У 31 рік заново навчити нападника вибору позиції у штрафному, та ще й до всього натренувати йому стрибок — неможливо. Він вже такий як є. Грає так, як уміє. Так, що його перестрибує Карвахаль, який на десять сантиметрів нижчий.

Це була катастрофа, оскільки пропущений гол знищив «Боруссію». Після цього м’яча її на полі вже не було, а судомні заміни наставника дортмундців Едіна Терзича, ніби підкреслили його капітуляцію. До речі і вихід до голу Марко Ройса, що, як і його співвітчизник Кроос, прощається з клубом, команду одразу послабив. Саме Ройс не підібрав м’яч, вибитий зі штрафного, після чого був заблокований удар і гольовий кутовий, поданий Кроосом. Такі ось різні прощання. Два гравці, обидва німці, один у своєму клубі виграв усе, інший у своєму — нічого, або майже нічого.

І ось тут якраз саме час сказати про те, хто має право грати у фіналі Ліги чемпіонів, а хто повинен поступитися своїм місцем, інакше виходять такі ось конфузи. Так, Фюллкруг заслужив це місце в складі. Ну і що з того? Заслужив, отримав і провалив. Так, звісно Ройс мав зіграти в цьому матчі. Але, можливо, у старті якраз замість Фюллкруга (звичайно, зі зміною тактичного малюнка попереду) або взагалі не виходити і не ганьбитися...

Так, і Лунін заслужив право зіграти у фіналі. Але... Це фінал, лише один матч, у якому виправити чиюсь помилку може не вистачити часу. Усім була надана можливість у цьому переконатися. І мені чомусь здається, що для послужного списку Луніна якраз ось той варіант, який у нього вийшов, і став найкращим.

Артем ЖОЛКОВСЬКИЙ для Dynamo.kiev.ua