Колонка Олександра Липенка. Андрій Біба з третьої спроби відвіз Леоніда Буряка з Одеси до Києва

Леонід Буряк, один із найтитулованіших українських футболістів — шестиразовий чемпіон і семиразовий володар Кубка СРСР, вигравав Кубок кубків і Суперкубок УЄФА (1975), бронзовий призер Олімпійських ігор 1976 року в Монреалі.

А ще Леонід Йосипович — заслужений майстер спорту, заслужений тренер України.

У 1973 році 19-річного гравця «Чорноморця» запросили до київського «Динамо». На той час юного одесита хотіли бачити у себе московські команди «Спартак», «Динамо» і «Торпедо», ленінградський «Зеніт».

Динамівський гол провів у першій же зустрічі

Дебют Буряка у складі киян відбувся 20 серпня 1973 року в матчі чемпіонату Союзу.

Ось чим запам’ятався той поєдинок динамівському новачку:

— Це був матч у Києві проти єреванського «Арарату». Гості грали з піднесенням. Однак фаворитом у протистоянні вважалися ми, але програвали 0:1.

Я перебував на лавці запасних. І відчував, що якщо наш тренер Олександр Олександрович Севідов довірить мені зіграти, то обов’язково допоможу команді.

У гру я включився в другому таймі. Дуже хотілося довести, що мене не випадково запросили до прославленого клубу.

І спортивна доля була до мене прихильна: в один із моментів я побачив, що воротар єреванців Альоша Абрамян необачно висунувся вперед. У той момент я перебував на позиції, звідки можна було добре підкрутити м’яч. Так і зробив. М’яч описав дугу, облетів Абрамяна й опинився в сітці. Усі товариші по команді кинулися вітати мене.

Цей забитий мною м’яч немов розставив усе на свої місця. Ми заграли впевненіше і перемогли 3:1.

Але загалом сезон-1973 для київського «Динамо» виявився, на жаль, не найвдалішим...

«Срібло» в чемпіонаті та невдача в кубковому фіналі

— У тому чемпіонаті київську команду хитало, наче на морській хвилі: то зліт, то падіння, то удача, то поразка. Щоправда, перемог було значно більше — 20, але й поразок динамівці записали до свого пасиву чимало. Команда під час турніру поступилася московським «Динамо», «Спартаку», ЦСКА, а ще й «Дніпру», «Зеніту», СКА (Ростов-на-Дону).

Але ці невдачі не завадили нам, — продовжив свою розповідь Леонід Буряк, — посісти друге місце, поступившись чемпіонським титулом «Арарату». Ця команда, яку тренував Микита Павлович Симонян, випередила нас на три очки. А ми на стільки ж пунктів — московських динамівців — бронзових призерів.

Сезон 1973 року запам’ятався мені ще й нашим фіаско у фіналі Кубка країни, де суперником у нас був «Арарат».

Єреванці в тому сезоні мали чудовий ігровий ансамбль. Альоша Абрамян вважався одним із найкращих воротарів країни, в обороні надійно діяли Олександр Коваленко, Норік Месропян, півзахист взагалі був чудовим — Аркадій Андреасян (майстер передач, досвідчений диспетчер та ще й снайпер), Оганес Заназанян — м’який та технічний гравець із потужним ударом. Щодо нападу, то в атаці виділялися Левон Іштоян, швидкісний крайній форвард Микола Казарян і мудрий тактик Едуард Маркаров. Команда вірила в себе і була на підйомі.

Спершу удача посміхнулася нам: мене збили у штрафному майданчику, і Віктор Колотов упевнено реалізував пенальті. Але за кілька хвилин до закінчення матчу Севідов вирішив дати відпочити мені і Блохіну, нас замінили.

І єреванці зрівняли рахунок — відзначився Іштоян. А в другому таймі додаткового часу Левон оформив дубль, який приніс єреванцям перемогу...

Коли ми потягом поверталися додому, команду буквально лихоманило. Сварки спалахували то в одному, то в іншому купе.

Природно, ми були засмучені. У чому схибили? Чому віддали таку близьку перемогу, на яку так сподівалися, так очікували наші вболівальники? До речі, їх на матчі в Москві було багато...

Граючи в «Чорноморці», «Динамо», збірній, у єврокубкових та інших важливих турнірах, Буряк — природжений організатор атак із чудовим баченням поля, ювелірним пасом, високою технікою та потужним точним ударом, провів 612 офіційних матчів.

Не всі вони йому запам’яталися, як ті два в сезоні 1973 року, про які він нам розповів.

Вірою і правдою як гравець і тренер Леонід Буряк вірно служить київському «Динамо». Сьогодні він посол рідного клубу, як Майкл Оуен у «Ліверпулі», Роберто Карлос у «Реалі», Клаудіо Піссаро в «Баварії»...

У Леоніда і його дружини Жанни (чемпіонки світу з художньої гімнастики) чудова сім’я. Син Андрій (дипломат) і дочка Оксана (у минулому балерина, працює хореографом у Німеччині) подарували батькам п’ятьох онуків — двох дівчаток і трьох хлопців. Один із них восьмирічний тренується у футбольній школі мюнхенської «Баварії». Як і дід — півзахисник і теж грає під № 7. Кажуть, він успадкував дідівські футбольні гени, дуже здібний хлопчисько. Дай йому Бог...

Олександр ЛИПЕНКО для Dynamo.kiev.ua