Сьогодні, 29-го вересня 2024 року, виповнюється 35 років одному з найкращих гравців в історії українського футболу — Євгену Коноплянці. Найбільшого розквіту Євген досягнув у «Дніпрі», після чого встиг пограти в Європі — за «Севілью», «Шальке» та інші клуби. «Коно» вигравав Лігу Європи, ставав чемпіоном України та провів за збірну України цілих 87 матчів (при цьому забив 21 гол, що є третім результатом в історії незалежної України). Sport.ua поспілкувався з екс-партнером та близьким другом Євгена, з яким він провів більшість кар’єри разом: спочатку у молодіжній збірній, потім у «Дніпрі» та дорослій збірній України — Романом Зозулею.
— Романе, ви пам’ятаєте вашу першу зустріч з Євгеном Коноплянкою та про що була ваша перша розмова?
— Перша зустріч була, коли нас разом викликали в молодіжну збірну, але тоді ми мало спілкувалися, бо він з Дніпра, а я з Києва. «Динамівські» більше між собою спілкувалися. Можу відзначити, що одразу було помітно те, що Коноплянка — топфутболіст. В молодіжці ми не спілкувалися, але потім почали спілкуватися, коли я перейшов до «Дніпра».
— Яка він людина?
— Всі ми знаємо, всі ми бачили його інтерв’ю. Дуже веселий, дуже позитивний, я не пам’ятаю за весь час, скільки я був з ним знайомий, щоб в нього не було настрою. Класний друг, ніколи не підставить і не вставить ніж у спину. Порядна людина, так можу його охарактеризувати.
— Який у вас найяскравіший футбольний спогад, пов’язаний з ним?
— В принципі, всі роки, коли ми з ним грали у «Дніпрі», кожну гру з ним було грати класно. Напевно, це був найкращий гравець з яким я коли-небудь грав. Йому дай пас — він побіжить у штрафний і тебе знайде. Мені пощастило бути у тому «Дніпрі» та грати пліч-о-пліч із гравцем такого високого рівня.
— Було таке, що коли гра в атаці не виходить, команда віддає м’яч Євгену і він хай щось придумає?
— Ніколи таких установок від тренера не було, але воно так часто виходило. Зрозуміло, бо він креативний гравець. Ми більше грали через лівий фланг, ніж через правий, бо там був Коноплянка. Коли були проблеми пройти оборону, то іноді було таке, що грали через Женю. Він завжди знайде свій момент і допоможе команді.
В оборону він не любив повертатись, постійно мені кричав: «Зюзя, вернись за мене!», а сам завжди був попереду. Коноплянці було важко було давати повний обсяг роботи, тож ми допомагали один одному. У «Дніпрі» кожен був один за одного і кожен допомагав один одному.
— Ви декілька матчів грали тоді правого захисника, грали проти Коноплянки на тренуваннях?
— Коли я прийшов до «Дніпра» на перше тренування, то Хуанде Рамос не знав мене та відправив у дубль, мовляв: «Хлопчик, ти хто?» Потім йому сказали, що я не з дубля прийшов, а мене купили з «Динамо», він і запропонував грати правим захисником. Уявіть, я грав за «Динамо», в єврокубках, в молодіжній збірній — і завжди нападником, а тут правий захисник. Тому десь пів року я грав справа у захисті та грав проти Коноплянки на тренуваннях, то я його так бив по ногах, що він навіть жалівся Рамосу. Завершилось все тим, що Коноплянка сказав тренеру, що Зозуля — нападник, не ставте його в захист. Женя тоді дуже злився, просив не бити по ногах, а я йому відповідав: «Жека, а як тебе зупинити? Тільки так». В результаті це йому дуже допомогло в офіційних матчах (сміється, — прим. Sport.ua).
— Відчувався якийсь особливий взаємозв’язок між вами на полі?
— Коли я прийшов до «Дніпра», багатьох гравців вже там знав: того ж Мандзюка, Кравченка. З Коноплянкою були знайомі по молодіжній збірній, але не особливо спілкувалися. З часом стали найліпшими друзями, нас з ним називали «Льолек і Болек», тобто ми були такі нерозлийвода.
Ми дуже близько дружили з ним і, напевно, так і з’являється цей взаємозв’язок на полі. Мені треба було відкритися, і він одразу відчував мої рухи. Я його дії лише за поглядом міг зрозуміти. Це, звісно, була не зв’язка Шевченко-Ребров, але особливий взаємозв’язок точно був. Так само перед грою, він мені давав різні інструкції, тому знав, куди він буде давати пас.
— А як щодо нефутбольних історій? Можливо, десь гуляли разом і у вас є якась історія?
— Послухайте, такі історії напевно не для преси. Бо всі гуляли. Те, що відбувалося за базою — того не можна розповідати ні дітям, ні іншим людям. Нічого прямо такого не було, звісно, але все одно це не для широкої аудиторії.
— Який був найкращий гол Коноплянки, на вашу думку?
— Женя багато красивих голів забивав, але мені запам’яталась гра проти Англії на Вемблі, бо для мене це була моя перша офіційна гра за збірну, ми тоді були молодими хлопцями, нам дали шанс. Ми дуже старалися в тому матчі й хтось із партнерів викотив Євгену під шедевральний удар. Дуже нервували тоді й гол сильно допоміг увійти в гру проти сильного суперника з зірковими іменами у складі.
Не пам’ятаю, щоб в нього були якісь негарні голи, усі вишукані: «Аяксу», «Чорноморцю», «Динамо», коли я ще за них грав. Не було майже такого, що Женя у порожні забивав.
— На вашу думку, чи реалізував Коноплянка свій потенціал, якщо ні, то чому?
— Знаєте, хай хоча б 1% наших гравців реалізує свій потенціал так само, як реалізував його Євген. Він пограв у таких серйозних командах, як «Шальке», «Севілья». Відіграв багато матчів і за збірну — аж 87. Хто не реалізовує свій потенціал — у таких командах не грають. Можливо, він міг краще, але це вже його справа. Для мене Коноплянка — найкращий лівий вінгер в історії України. Вважаю, що в нього була дуже сильна та чудова кар’єра, мало хто з українських футболістів може похизуватися такою кар’єрою.
— Зараз ви продовжуєте тісно спілкуватись, дружити з ним?
— Так, була невеличка перерва у нашому спілкуванні, бо у нього й у мене сім’я, я в Іспанії, Коноплянка — в Німеччині, тому зв’язок трохи втрачався. Зараз знову дуже близько спілкуємося, кожен день.
— Ви з Коноплянкою створили спільну агентську компанію, це правда?
— Так, це правда. Ми з Женею створили агентську компанію, бо бачимо, які недоліки були і є зараз у цій сфері в Україні. Не так давно закінчили кар’єри футболістів та багато разів стикалися з проблемами з агентами, тому вирішили допомогти діючим футболістам та змінити ситуацію у цій сфері.
— Що побажаєте Євгену на день народження?
— Найголовніше — терпіння, бо в цій праці потрібно терпіння, і всім нам миру.
Ігор ЛИСЕНКО