Колонка Олександра Липенка. Анатолій Дем’яненко: серце під емблемою «Динамо»

Про відомого, популярного українського футболіста, заслуженого майстра спорту Анатолія Дем’яненка поговоримо сьогодні з вами, друзі.

Народився він у Дніпропетровську (нині — Дніпрі) 19 лютого 1959 року. Вихованець футбольної школи «Дніпро-75», у якій почав займатися з 12 років. Ігрове амплуа — лівий захисник. Був фізично міцним, витривалим, чіпким. Відрізнявся якісним контролем м’яча, величезним обсягом роботи на своєму фланзі, лідерськими якостями.

Ігрова кар’єра

«Дніпро» (1977−1978), «Динамо» (1979−1990, 1992), «Магдебург» Німеччина (1991), «Відзев» Польща (1991−1992). П’ятиразовий чемпіон СРСР, чотириразовий володар Кубка країни, володар Кубка Кубків-1986, чемпіон України-1992/1993. У збірній СРСР провів 80 матчів (1981−1990), забив 6 м’ячів. Був капітаном збірної. Віце-чемпіон Європи-1988, учасник трьох фінальних турнірів чемпіонатів світу. Найкращий футболіст країни 1985 року, до списку «33-х найкращих» входив 9 разів, 7 разів — під першим номером.

Багаторічний капітан «Динамо», за яке провів 347 матчів у чемпіонаті СРСР, 50 ігор у Кубку країни, 43 — у єврокубках. А загалом у всіх турнірах зіграв за київський клуб 520 матчів, забив 43 м’ячі. Ось така прекрасна футбольна кар’єра в Анатолія Дем’яненка.

Деякі цифри та факти

18 травня 1978 року. У складі «Дніпра» дебютує у вищій союзній лізі в матчі проти «Кайрата» з Алма-Ати.

22 жовтня 1978 року. Свій перший і єдиний гол у складі «Дніпра» забив у домашньому матчі проти «Зеніту» (2:1). Але посівши останнє місце за підсумками сезону, дніпряни залишили елітний дивізіон. А Дем’яненко перейшов у «Динамо».

1 березня 1979 року. У кубковому матчі вперше виходить на поле у складі «Динамо», замінивши Віктора Колотова і взявши участь у перемозі над «Зенітом» (4:0).

12 вересня 1979 року. У першому своєму єврокубковому матчі відкриває рахунок голам на 55-й хвилині, забиваючи переможний м’яч у ворота болгарського клубу «ЦСКА Септемврійско Знаме» (2:1).

17 листопада 1980 року. Перемігши (2:0) московських одноклубників, кияни за тур до закінчення чемпіонату стають чемпіонами. Та золота медаль стала першою в динамівській кар’єрі Дем’яненка, після чого ще буде чотири тріумфи.

9 травня 1982 року. Обігравши у фіналі московське «Торпедо» (1:0), кияни стають володарями Кубка СРСР, першого з чотирьох, завойованих Дем’яненком.

23 червня 1985 року. Фінал Кубка СРСР, «Динамо» — «Шахтар». На 56-й хвилині потужним ударом метрів із 25-ти Дем’яненко відкриває рахунок. Кияни не лише вибороли кришталевий трофей, перемігши — 2:1, а й здобули путівку до розіграшу Кубка Кубків-1985/1986, який став тріумфальним для «біло-синіх».

2 травня 1986 року. З рахунком 3:0 «Динамо» в Ліоні перемогло мадридський «Атлетіко» і вдруге в історії виграло Кубок Кубків. Дем’яненко як капітан «Динамо» прийняв із рук президента УЄФА Жака Жоржа срібну амфору.

28 вересня 1990 року. Домашній матч із «Паміром» (3:1) став останнім для Дем’яна, так люблячи його називали київські вболівальники, у чемпіонаті колишнього СРСР.

Кар’єра тренера

Завершивши кар’єру гравця, Анатолій Дем’яненко ступив на тренерську стезю. Першим його клубом у новому статусі став ЦСК ЗСУ (травень-червень 1993-го), потім був «Борисфен» (з липня 1993-го), після чого повернувся в «Динамо» — спочатку асистентом (грудень 1993 — 2005), а потім і головним тренером (із серпня 2005-го).

У сезоні-2005/2006 він зі своїми підопічними завоював Кубок і став срібним призером чемпіонату країни. У сезоні-2006/2007 зробив із динамівцями «золотий дубль», ставши чемпіоном і володарем Кубка України, а також додавши до цих титулів і Суперкубок країни. А ось результат у Лізі чемпіонів виявився явно незадовільним — у груповому турнірі «біло-сині» зазнали чотирьох поразок і двічі зіграли внічию за різниці м’ячів 5:16 і припинили виступ у єврокубках.

Після відходу з «Динамо» Дем’яненко по одному року попрацював тренером у «Нефтчі» (Азербайджан, Баку), «Насафі» (Карші, Узбекистан) і луцькій «Волині».

Чотири запитання — чотири відповіді

— У фінальному матчі Кубка СРСР-1986 із донецьким «Шахтарем» ваша участь була під великим питанням. Але ви вийшли на поле і відкрили рахунок ударом зі штрафного.

— Це сталося за день до фіналу. О третій годині дня мене прихопило на базі, викликали швидку допомогу, відвезли в лікарню. Зробили уколи, поставили крапельницю. З лікарні, звісно, не відпускали. Я сказав собі: «Все одно поїду в Кончу-Заспу!» І о пів на десяту вечора знову був на базі. Нападів більше, слава Богу, не було. Мабуть, вилікували радісні емоції від завоювання Кубка.

— Валерій Васильович Лобановський у вашому житті?

— У Лобановського був великий авторитет. Він двічі вигравав Кубок Кубків, Суперкубок УЄФА, завоював «срібло» чемпіонату Європи і «бронзу» Олімпіади в Монреалі. А скільки досягнень у чемпіонатах СРСР, розіграшах Кубка. Валерій Васильович дуже багато зробив для футболу, який став сенсом його життя. Він хотів, щоб ми жили не тільки футболом, а й розвивали в собі інтелект, виховував у нас людські якості. Ніхто не зможе бути таким, як Лобановський. Я щасливий і пишаюся тим, що багато років був із ним поруч. Спочатку як гравець, потім уже як тренер.

— Робота тренера — це?

— Робота тренера — не висхідний шлях фунікулера з Подолу до Михайлівського собору. Це скоріше гойдалки, де гучні успіхи чергуються з гіркими поразками і провалами. Це я відчув на собі.

— Чи не прикро вам, що, будучи гравцем, який домігся блискучих успіхів із партнерами, отримували значно менше, ніж нинішнє покоління футболістів?

— Я не схильний міркувати про те, що високі зарплати розбещують гравців, які, за великим рахунком, ще нічого не досягли у футболі. Адже їх прийнято вважати професіоналами. Але професіоналізм кожен розуміє по-своєму. Багато хто з сьогоднішніх футболістів, напевно, покрутить пальцем біля скроні, слухаючи розповіді про те, до чого нас закликав Валерій Васильович Лобановський. А саме: «Грайте, а матеріальні блага нікуди не подінуться». Молодь прагне заробити побільше і швидше, при цьому іноді доводиться стикатися з явно завищеною самооцінкою.

В останні роки Анатолій Васильович працював в УАФ, опікувався збірною ветеранів України.

Олександр ЛИПЕНКО для Dynamo.kiev.ua