Колишній захисник київського «Динамо» Зураб Очігава пояснив, чому вирішив завершити кар’єру у віці 29 років.
— Вам лише 29 років. Чи не рано вирішили перейти на тренерську роботу?
— Так, я розумію, що це напевно раннє завершення, і так само ранній початок для тренерського шляху. Але подивимося, як складатимуться обставини і куди це приведе. Звичайно, я обожнюю отримувати задоволення від гри на полі безпосередньо, але іноді доводиться ухвалювати складні рішення.
— З чого починався ваш американський період?
— Щойно я приїхав до США, то так все склалося, що я почав працювати тренером академії BridgeView, але зараз я вступив у партнерські стосунки з академією Metro Brooklyn Soccer, де відповідаю за футбольну частину проєкту, в якому ми плануємо розвиватися в найкращих проявах для місцевих дітей.
— Відновити кар’єру гравця у Сполучених Штатах Америки не хотілося б?
— Я б із радістю це зробив за наявності цікавого варіанту. Були телефонні дзвінки, пропонували різні варіанти, але це все було не дуже серйозно, або ж не зовсім амбітно. Також були переговори з місцевими командами (не з MLS), але не домовилися. Я підтримую форму, тримаю себе в тонусі, але це не той рівень, коли ти щодня з командою на полі.
— Когось із людей, хто раніше входив у футбольний осередок України, у США зустрічали?
— Так, зустрічав таких. Але не сказав би, що тут їх дуже багато.
— В Україні ви грали за п’ять клубів. Період у якому з них припав до душі найбільше?
— Звісно, кожен етап моєї кар’єри був гарним досвідом, але гра за «Динамо» була моєю мрією з дитинства — як і в усіх дітей, що виросли в Україні. Тому це було незабутньо.
— П’ять років тому ви вирішили спробувати легіонерського хліба, вирушивши спершу до Естонії, а потім до Азербайджану. Переходи в «Левадію» та «Сабах» як оцінюєте?
— Відтоді мені дуже не вистачало моїх рідних і друзів, але така доля багатьох, хто обирає футбольну кар’єру. Період у «Сабаху», безумовно, був найкращим у легіонерському житті. Цей клуб дав мені багато чого, за що я йому дуже вдячний. А ось про період, проведений у «Левадії», цього не скажеш. Він припав на «ковідні» часи, коли чемпіонати зупинялися, тренування були дистанційними.
— Із ким із тренерів і колишніх партнерів підтримуєте зв’язки досі?
— Практично всі мої друзі — з футболу. Найбільше спілкуюся з Микитою Кравченком, Шабановим, Бурдою, Коломойцем. І останній, бакинський досвід, подарував хороші стосунки з Кулачем і Нурієвим. Та й узагалі, моє футбольне життя дало мені багато хороших друзів.
— За Україною та рідним Києвом сумуєте?
— Звичайно. Київ для мене — є найкращим містом у світі. Тому навіть не підібрати слів, як я за ним сумую.
— Які плани на найближче майбутнє?
— На даному етапі хочеться розвиватися в тій справі, за яку я взявся. Зокрема, створити хорошу академію з Metro Brooklyn Soccer у Нью-Йорку, щоб дітям подобалося займатися футболом і досягати успіхів у спорті.
Андрій Писаренко
учетная запись этого пользователя была удалена