Тарас Михавко: «Розумію, що над моїми автоголами десь жартують. Але для мене це уроки, через які краще пройти зараз»

Захисник київського «Динамо» Тарас Михавко розповів про поточний сезон своєї команди, власні труднощі, свої автогол та потенціал юнацької збірної України.

«Бущан міг на нас пригримнути, але було відчуття спокою, що за тобою є лідер»

— Тарасе, поточний зимовий антракт досить нестандартний для українського футболу. Зокрема, для клубів, які виступають у єврокубках: ви сходили у відпустку, вийшли на збори, провели два офіційних матчі і знову повернулися до зборів. Як ви почуваєте себе в такому режимі?

— У цьому плані дійсно це нестандартно. У нас були вихідні, ми підготувалися за індивідуальною програмою до першої частини зборів. Потім були два офіційні матчі, після них мали вихідні і зараз готуємося до другого кола чемпіонату. Загалом, проблем немає, гадаю, все буде добре.

— Цього сезону у вас були як хороші матчі, так і не дуже. Чи був такий матч, після якого вам хотілося закритися в кімнаті і щоб вас ніхто не чіпав?

— Є завжди такі моменти, коли хочеться кращого. Траплялося й так, що не все виходило, були помилки і різні моменти. Але так, щоб закритися самому в кімнаті, — то ні. Зіграли гру, відпочили, а на другий день вже аналізуєш і вчишся на своїх помилках, щоб не повторити їх в наступних матчах.

— Цього сезону «Динамо» залишив Георгій Бущан. Втрата — величезна. Так чи інакше, захисники під час матчу слухаються воротарів і не лише на стандартних положеннях. Чи сумуєте за його вказівками? І що сказали йому на прощання?

— Звичайно, коли ми дізналися, що Жора переходить в інший клуб, нам було сумно. Сумно, бо він був одним з лідерів команди, як в роздягальні, так і на полі. А коли прощалися, то побажали йому удачі і всього найкращого. Головне, щоб кар’єра проходила без травм. Такі моменти теж бувають у футболі.

— У своєму першому ж матчі у Саудівській Аравії Бущан накричав на захисників і його в соцмережах ледь не віддали під суд. Як ви сприймаєте, коли воротар десь дає занадто велику експресію в комунікації із захисниками? Це нормально чи додає адреналіну?

— Те, що підказують, це ж навпаки, добре. Були моменти, що Жора і на нас міг пригримнути. Але ми ставилися до того, як до підказки. Іноді бували занадто прості помилки. Тому з такими підказками і наша гра поліпшується. Відчуваєш, що у тебе за спиною дійсно є лідер. І якось повторювати такі помилки вже не хочеться, в тому числі, щоб не підводити довіру до тебе.

— А Руслан Нещерет такий само емоційний, як Бущан, чи спокійніший?

— Я б не сказав, що спокійніший. У них різні характери, як і у кожної людини. Просто Жора досвідченіший, авторитетніший — тож частіше міг підвищити голос і щось сказати, в грі чи на тренуваннях. Водночас й Русик теж не відмовляє собі у цьому. Відтак, з цим проблем немає.

«Гра Ярмоленка — це чиназес»

— Зараз молоде покоління любить вживати сленгові слова на кшталт чиназес, сігма, імба, найк-про. До кого б з партнерів по «Динамо» ти міг би їх застосувати?

— Я думаю, що імба — це Бражко. Якщо я правильно розумію сенс цього слова, то це потужність. 

— Щось на кшталт того.

— Так, ну тоді Бражко. Якщо чиназес, то це гра Ярмоленка. А найк-про… Ну це до дівчат же більше застосовують. А так, якщо брати суто фізично, хто виглядає найбільш спортивним, атлетичним у команді, то це Попов і Нещерет. 

— Зимова перерва — це період, коли в інформ-просторі постійно крутяться якісь трансферні чутки. В тому числі цього разу не обійшли вони і вас. Я читав про інтерес до вас з боку «Порту» та «Марселя». До пропозиції справа дійшла чи це лише чутки?

— Я не лізу в це. Для мене, як і для вас, це чутки. Чи було щось між керівництвом клубів, я не знаю. Я граю за «Динамо» і наразі повністю сконцентрований на грі тут.

— Якщо гіпотетично подивитися в майбутнє, в якому чемпіонаті ви б хотіли себе спробувати через кілька років?

— Звичайно, хочеться попробувати свої сили в таких чемпіонатах, як Ла Ліга, АПЛ… Можливо, Ліга 1 та Бундесліга. Хочеться не те щоб зіграти там пару ігор, а провести якомога більшу кількість матчів та відчути топ-рівень.

— Можна сказати, що приклад Іллі Забарного — найкращого футболіста та легіонера України 2024 року за результатами референдуму «УФ» — це історія успіху, яку хочеться повторити?

— Так, звичайно, це для багатьох приклад. Якщо ми говоримо про теперішнє покоління, то наприклад я не можу сказати, що сильно рівняюся на Іллю. Але я пишаюся ним та беру з нього приклад як з професіонала. Ілля — дійсно хороший футболіст і заслуговує грати на такому рівні.

— Мушу спитати про автоголи. Чому з вами це так часто трапляється?

— Це таке питання…

— Філософське.

— Так. Я не сприймаю це серйозно, розумію, що десь над цим жартують. Але для мене це уроки, які я хочу виправити. Сподіваюся, що у мене це вийде. З автоголами була така неприємна серія. Дай Бог, я її вже закінчу. Старші футболісти та тренери кажуть мені, що й таке трапляється і через це треба пройти. Краще пройти через ці уроки зараз, ніж пізніше і шкодувати ще більше. Звичайно, це неприємні моменти, але я роблю все, щоб такого не траплялося.

— Існує ж навіть антирекорд Сватка та Хачеріді за кількістю автоголів. Як ви загалом сприймаєте критику на свій рахунок?

— Буду чесним: критику не дуже люблю, сприймаю близько до серця. Вона завжди буде і треба розуміти це вже зараз. Яким би ти футболістом не був, критика завжди існуватиме. Десь вона і допоможе в подальшій кар’єрі і в розвитку. До цього я ставлюся з повагою. З психологічної точки зору вона не дуже б’є по мені, а десь навіть додає мотивації. Звісно, хочеться, щоб її було менше.

— Експерти люблять звертати увагу на те, що центр захисту зараз — найслабша ланка у «Динамо». Що ви можете їм відповісти?

— Не знаю, як для них. Це ж їхня точка зору. Якщо вони так вважають, це їхнє право. 

— Ви переїжджали до «Динамо» разом із Владиславом Геричем зі «Львова». Як це сталося взагалі? Хто вас переглядав у «Львові» і що пропонували, коли прийшла пропозиція від «Динамо»?

— Ми грали у «Львові» у чемпіонаті U-19. І навесні сезону-2022/23, коли «Львів» був на останньому місці і точилися розмови, що клуб може припинити своє існування, то всі готувалися шукати нове місце роботи. А ми просто грали і після закінчення сезону нам запропонували такий варіант. Одразу ж поїхали на медогляд, успішно пройшли його та підписали контракт.

«Бувало, що м’ячі топили в річці»

— Ви родом з села Доброгостів. Що це за місце? Як ви там починали грати у футбол?

— Село у Дрогобицькому районі, причому, одне з найбільших. Кількість жителів точно не знаю, але воно немаленьке. В масштабах всієї України таке, середнє село. У футбол починали грати у своєму подвір’ї, біля дому або ж у садочку. Потім, коли ми підросли, десь в другому або третьому класі, у нас з’явився тренер. Батьки відвели до нього на тренування, кілька хлопців з села. І ми тренувалися вже у нього.

У нас було таке поле, де ми проводили з друзями час. А потім потрапили в село на тренування і навіть брали участь в сільських змаганнях. Десь до 11−12 років я грав в селі.

— Скільки м’ячів на дах позаганяли?

— О-о-о, не знаю. Багато. Бували моменти, що пробивали м’ячі. Бувало таке, що й в річку вилітали.

— У «Динамо» був один легендарний центральний захисник з Львівської області — Андрій Гусін, який починав форвардом, у Лобановського розкрився опорником, а під кінець виступів проявив себе й на вашій позиції. Як ви його сприймаєте для себе? Це теж історія успіху для вас?

— На жаль, я не застав часи, коли він грав. Але я знаю про нього і багато історій чув. В ті часи потрапити в «Динамо» було складніше потрапити для будь-якого футболіста. Я знаю, як він грав, але багато хорошого чув про цю людину. Дуже приємно, що Гусін з нашого регіону і досягнув таких вершин. Є на кого рівнятися.

— Ви граєте під 32-м номером. Чому саме цей? 

— Я грав за U-19 і після якоїсь гри мені сказали, що я переходжу в першу команду. Я вже тренувався із нею 2−3 рази на тиждень і от мені сказали, що я буду в заявці у першій команді. В U-19 я виступав під другим номером, а в першій команді він зайнятий. 22-й також був зайнятий, тому я обрав номер 32.

— Наскільки для вас взагалі номер має значення?

— Ні, не має. По номеру я не обираю, зазвичай. 

— Ви народилися у 2005 році. Про які футбольні події цього року вам відомо?

— Ну, я знаю про фінал Ліги чемпіонів між Ліверпулем та «Міланом». Тоді Шевченко не забив вирішальний пенальті. А так і не знаю…

«Ребров дивиться наші матчі, але я з ним поки лише вітався»

— У складі юнацької збірної на минулорічному чемпіонаті Європи у Північній Ірландії ви стали бронзовим призером. Хто з ваших партнерів по тій збірній може стати топ-гравцем? Як вам здається?

— Багато хороших футболістів у нас було на цьому чемпіонаті Європи. Я думаю, як і більшість тих, хто стежив за іграми нашої збірної, що Геннадій Синчук має хороший потенціал. Дійсно, це талановитий футболіст. Я би виділив і моїх партнерів по «Динамо», Матвія Пономаренка та Олексія Гусєва. 

Але загалом, там вся команда має чудову перспективу. Все залежить від нас самих. У кожного є шанси показати себе, тим більше, що буде чемпіонат світу. Кого викликатиме на ці змагання тренерський штаб, той і матиме змогу показати свої найкращі якості, в тому числі, і для європейських клубів.

— Ясна річ, що кожен футболіст мріє зіграти за національну збірну. У вас вже були якісь контакти із Сергієм Ребровим? Він вже знає вас в обличчя?

— Звичайно, це також мрія для мене, потрапити до лав національної збірної України. Збірна — це найкращі гравці України. Грати за таку команду — це вже великий успіх. Із Сергієм Станіславовичем ми бачилися, він буває на наших іграх, спостерігає за командою. Ми віталися із ним, але довгих розмов у нас не було.

Даниіл Вереітін