Захисник одеського «Чорноморця» Богдан Бутко в інтерв’ю польському виданню «TVP SPORT» пригадав перші дні після нападу ро**її на Україну, розповів про життя в Одесі в ці дні, допомогу ЗСУ, а також про зведення рахунків зі своїм минулим у російській лізі.
— Ми говоримо про третю річницю повномасштабного вторгнення росії в Україну. Яким ви пам’ятаєте 24 лютого 2022 року?
— Це був дуже важкий день. Важко було зрозуміти, що відбувається навколо. Ми з сім’єю намагалися не панікувати і діяти спільно та розумно. На той час я перебував у Харкові і мені довелося терміново переїхати до Києва, де перебувала моя сім’я. Люди на вулицях панікували, бо не знали, що робити. Тепер позаду три роки війни. Знаєте, до труднощів звикаєш, але це все одно війна.
— Зараз ви футболіст «Чорноморця». Яке життя в Одесі зараз? Чи можна це якось описати?
— Ми переживаємо важкі часи. Щодня йдуть обстріли, щодня росія атакує регіон безпілотниками, лунають сигнали тривоги. Безсонні ночі — звичайна справа. А вранці потрібно вставати, бо в мене тренування, а діти йдуть до школи. Ви тримаєте все це в голові і просто слідкуєте за групами в соціальних мережах, де люди інформують одне одного про те, що і де відбувається.
Однак до цього можна звикнути. Іноді вдається проспати всю ніч, іноді ні. Якщо ні, можна поспати годинку-другу наступного дня. Але що вимотує ще більше, так це страх за близьких. Я боюся за них. Безсонна ніч — ніщо порівняно з цим. Така реальність.
— Ви коли-небудь думали про те, щоб відправити свою сім’ю за кордон?
— Я не хочу розлуки. Тим більше, мені 34 роки, і в моєму віці складно отримувати пропозиції з-за кордону. Я вибрав Україну. Мені надійшла пропозиція з Одеси, і я її прийняв.
— З початком повномасштабної війни чи були моменти, коли ви відчували, що перебуваєте в безпосередній небезпеці?
— На самому початку. Я провів дев’ять днів у селі Мощун. Це недалеко від Києва. Туди увійшли російські солдати під час облоги Києва. Після цього досвіду мене більше нічого не лякає. Тепер у мене все нормально, наскільки це може бути під час війни. Я живу в Одесі більш-менш комфортно.
— Пам’ятається, коли росіяни були успішно відбиті від Києва, виникла дискусія про те, як відновити змагання. Були побоювання, що якщо чемпіонат України почати проводити в умовах війни, то в ньому не буде жодного легіонера. А зараз їх в УПЛ багато. Зокрема дев’ять у «Чорноморці». Як вони справляються з життям в Одесі?
— Нервують. Це залежить від того, яка ситуація на даний момент. Може бути місяць відносного спокою. А може статися так, що 2−3 дні безперервні тривоги, і це важко. Хтось може психологічно впоратися з цим, а хтось — ні. Бувало, що іноземець приїжджає, але тут же їде. Тим, хто залишається, ми пояснюємо, що напади відбуваються точково, часто на військові об’єкти. (Розмова відбулася до того, як русня атакувала базу «Чорноморця» в Совіньоні, — прим. ред.) Це не так, як якби з неба впала бомба і від міста нічого не залишилося. Коли лунає сигнал тривоги, потрібно спуститися в який-небудь підвал, у сховище. Потім виходиш і продовжуєш жити далі.
— Як виглядають розмови про загрози всередині команди? Про що запитують іноземні гравці?
— Вони нічого не запитують. У них є свої агенти, свої сім’ї, і вони говорять із ними про такі речі. Ну, можливо, за винятком питань логістики — де безпечно, а де небезпечно. Клуб теж із цим допомагає.
— Іноземці можуть узяти й виїхати з України, незважаючи на контракт із клубом?
— Після початку повномасштабної війни, так, усі іноземці втекли, а їхні контракти було призупинено ФІФА. Особливо постраждали клуби «Шахтар» і «Динамо». Але зараз усе інакше: чинні контракти, укладені з легіонерами, складені таким чином, що їх неможливо просто розірвати. Якщо гравець наполягає, він просто піде, але контракт залишиться чинним.
— Розкажи про допомогу ЗСУ?
— Це допомога всебічна — як серед гравців, так і серед уболівальників. У нас у «Чорноморці» є «трибуна героїв». Це група солдатів, уболівальників нашого клубу, які загинули на війні. Ми організовуємо збір коштів, щоб допомогти сім’ям цих героїв. Кожен робить фінансовий внесок.
Ми також збираємо кошти індивідуально на безпілотники, автомобілі та все інше, що необхідно на передовій. Кожен також бере участь у наданні допомоги своєму рідному місту. Ця допомога буде надаватися доти, доки вона буде необхідна. Я родом із Костянтинівки. Це місто недалеко від Часового Яру і Бахмута, де йдуть запеклі бої. Російська армія знаходиться за 3−4 кілометри, і в одну мить це місто може зникнути з карти. А мій дідусь залишився там і не хоче їхати.
— Не можна заперечувати, що все, що відбувається, вимотує психологічно. Я прокидаюся вранці, і іноді перше, що бачу в соціальних мережах, — це фотографії трупів на вулиці. Як ви, як людина, психологічно справляєтеся з усім цим, перебуваючи в Україні в ці дні?
— Під час війни доводиться знаходити інші, більш позитивні емоції. Дуже важко думати про війну 24 години на добу. Я не солдат, я не воюю на фронті, тому мені доводиться пристосовуватися до реальності та вести нормальне життя. Ми маємо надати дітям усе необхідне, щоб вони могли вчитися. До того ж, у мене є певні амбіції. Зараз я професійний футболіст, але скоро завершу кар’єру. Мені потрібно буде щось робити після цього, розвиватися в якійсь галузі.
— Українська ліга відновилася в серпні 2022 року. Бачив тоді коментарі, які висловлювали обурення тим, що йде війна, а вони просто грають у м’яч. Що б ви відповіли на таке?
— Я не знаю, що відповісти. Я розумію це таким чином. Є війна, а поруч із нею — спорт. Олександр Усик став чемпіоном світу з боксу і послом України в пекельно важкий час. Аналогічно, донецький «Шахтар» їздить на матчі Ліги чемпіонів і є вітриною України. Вони показують, що ми живі. Це вже не те життя, яке було, але життя триває.
Спортсмени посилають світові сигнал про те, що росія напала на нас. Вони агресори, а ми — жертви. Через спорт ми висловлюємо свою боротьбу.
— Як ви оцінюєте нинішній рівень УПЛ?
— Щодо цієї теми багато запитань. Я вважаю, що рівень української ліги справді впав. Насамперед, через відсутність якісних легіонерів, які мають значення. Раніше в Україну приїжджали іноземці набагато вищого рівня. Зараз теж багато легіонерів, але вони приїжджають за мізерні гроші порівняно з Європою. Також складно вмовити іноземного футболіста грати в Україні.
Для мене хороша ліга — це хороші легіонери. Так у кожній країні. Свої вихованці дуже хороші, і здорово, що у них є можливість проявити себе, але з хорошими гравцями з інших країн все трохи по-іншому.
— Наскільки клуби УПЛ стабільні в нинішніх умовах?
— У багатьох українських клубах сьогодні немає стабільності. У деяких випадках затримки з виплати зарплати можуть становити до місяця, в інших — до двох місяців. Ми, футболісти, це розуміємо. Ми робимо свою роботу, у нас є контракт. Нинішня ситуація непроста і для клубів. Гроші потрібні всім, а фінансова допомога в захисті країни є пріоритетом і вона дуже затратна.
— А як із цим йдуть справи в «Чорноморці»?
— Клуб намагається розраховуватися. Затримки іноді становлять від двох до трьох місяців. Те ж саме було і в луганській «Зорі», де я грав раніше.
— Що можете сказати про виступ українських команд у єврокубках?
— Хороших результатів не було, але «Шахтар» у Лізі чемпіонів зіграв добре. «Динамо» не реалізувало свій потенціал у єврокубках. Проблема в тому, що у всіх у голові ця війна. Це пов’язано з психологічним напруженням. З кожним роком стає все важче. Футбол в Україні зупинився, тому що країна воює. Я впевнений, що коли війна закінчиться, Україна знову процвітатиме. Добре, що ми взагалі граємо в єврокубках, хоча цього літа всім українським клубам доведеться стартувати в кваліфікаційних раундах. Президенти клубів, уся спільнота мають об’єднатися, і тоді все буде добре.
— Як ви оцінюєте рівень організації української ліги в умовах війни? Є такі місця, як Кривий Ріг, де за кілька днів до прибуття донецького «Шахтаря» в готель, у якому він мав зупинитися на ніч, влучила ракета.
— Припустимо, за два дні до матчу в Кривому Розі думки були такі: а раптом обстріл? Але вся Україна перебуває в стані війни. Обстріл може бути де завгодно — в Одесі, у Дніпрі, у Києві, у Львові. Ракета може прилетіти просто зараз, коли ми говоримо. А може не прилетіти. Є робота, яку потрібно робити, і я її роблю. Такий мій підхід, тому що це моя робота. У «Чорноморці» діють заходи безпеки. Наприклад, щодо маршруту, яким ми їдемо автобусом на матч.
— Ви свого часу грали в російській лізі. У лютому 2015 року вас віддали в оренду в пермський «Амкар» і грали там до кінця сезону-2015/16. Як ви підходите до цієї теми у своїй кар’єрі сьогодні?
— Це було давно. Я думав про той період. У спортивному плані він був хорошим для мене. Після «Амкара» я повернувся в донецький «Шахтар» і почав грати в основному складі. Після 2022 року я поставив хрест на росіянах і сьогодні вже ні з ким звідти не спілкуюся. Я забув про виступи в Росії, як про страшний сон.
— Виступати в росії вже тоді було спірним питанням. Гравців російських клубів перестали викликати до збірної України.
— Це правда. Мене тоді не викликали, і це було для мене психологічним дискомфортом. Я намагався знайти вихід із цієї ситуації, тому що мені було важко, і я не хотів залишатися в росії надовго. У 2014 році, коли почалася війна, я грав у «Маріуполі». Потім шукав варіант з орендою, і мені надійшла пропозиція від «Амкара». Я підписав контракт, але сьогодні та історія вже не згадується. Коли я їхав, то сприймав усе трохи по-іншому. Пізніше, коли все проаналізував, зрозумів, що був не правий.
— А коли ви дивитеся сьогодні на таку фігуру, як «анатолій тимощук», що ви думаєте?
— Це його життя, життя його близьких, але так робити не можна. Якщо ваші батьки, ваші бабусі й дідусі живуть в Україні, якщо твої співвітчизники помирають за твою країну, а ви по той бік, то це дуже погано.
Переклад і стилістична адаптація — Dynamo.kiev.ua, при використанні матеріалу гіперпосилання обов’язкове!