Заслужений тренер України Мирон Маркевич пригадав сезон-2014/15, коли він вивів «Дніпро» до фіналу Ліги Європи.
— По-перше, хотів би подякувати Хуанде Рамосу — він залишив після себе хорошу команду. Моїм основним завданням було продовжити все це. Звичайно, додав щось своє. І, в принципі, вийшло. Всі знають, які були матчі між «Металістом» та «Дніпром», тож я добре знав команду: вона була колюча, злюча, з багатьма хорошими футболістами. У тому плані мені пощастило.
— «Дніпро» став вашим наступним місцем роботи після «Металіста». Ненависть між вболівальниками, страшенні заруби на полі, ваша фраза про «Дніпро-Арену» як про «консервну банку»… Як на цьому тлі ви зважилися на прихід до «Дніпра»?
— Попередній чемпіонат я лише наполовину провів з «Металістом». Революція Гідності, події у Харкові та у клубі — і я вирішив піти. До кінця сезону не працював, але стежив за чемпіонатом, за командами і десь звертав увагу на «Дніпро», тому що було відчуття: мене можуть запросити.
Так воно і сталося. Рамос пішов — і за пару днів мені зателефонували. Тоді дивився чемпіонат, і хотілося, щоб «Дніпро» став чемпіоном. Але що роком раніше, коли ми з «Металістом» майже мали виграти чемпіонат, що з «Дніпром» відбулося те саме — чомусь так зробили, що ніхто з них не став чемпіоном. Але то є наш чемпіонат (посміхається): чомусь — і всі розуміють, чому.
Так, було непросто, але співпало так, що вболівальники якраз оголосили перемир’я, об’єдналися фани «Дніпра», «Металіста», «Карпат», «Динамо», Шахтаря, усіх команд. Багато з них пішли воювати, багато воюють досі. Фанатська сокира була зарита, скажімо так.
— Перед початком сезону ви стикнулися з кадровими труднощами: пішов Джуліано, ледь не пішов Ротань…
— То була проблема. Ми мали стартувати у Лізі чемпіонів, а провідні футболісти пішли. Щоправда, Ротань потім повернувся, хоч і після Ліги чемпіонів. Пізніше ще й Стрініч пішов, трохи травми нас зачепили. У матчах Ліги чемпіонів не змогли ми виставити оптимальний склад, ще й певні борги були вже.
Я так зрозумів, що Ротань повернувся через обіцянку, що всім все повернуть… Словом, повз Лігу чемпіонів ми пролетіли і почали, як кажуть, з нуля. Спочатку було дуже важко, але за ходом сезону команда знайшла себе.
— Буквально за два тижні до домашнього матчу з «Копенгагеном» був збитий малазійський «Боїнг», через що УЄФА заборонив грати у Дніпрі…
—…І довелось грати у Києві за порожнього стадіону, небагато глядачів прийшло. Зрозуміло, що в «Дніпрі» було б інакше. Для команди це і додаткові переїзди були, і поки ми звикли до стадіону, пройшов час. Якщо б грав повний склад, що був за Рамоса, плюс грали б у Дніпрі, шансів було б більше проти «Копенгагена».
— Вашу фразу щодо звикання до стадіону вболівальники можуть розцінити, як відмовку. Поясніть, наскільки дійсно на гравців впливає незнайома атмосфера, оточення?
— Це дійсно є дуже важливим. Тим більше, що «Дніпро-Арена» — суто футбольний стадіон, трибуни поруч, а вболівальники у Дніпрі завжди відрізнялись палкою підтримкою. Це все грає свою роль. В Києві ж все по-іншому: трибуни далеко від поля, на 70 тисяч місць приходило небагато людей.
Ось у півфіналі з «Наполі» за тієї атмосфери ноги самі несли, гравцям не треба було нічого говорити. А, наприклад, на домашній грі з «Карабахом» було більше азербайджанських вболівальників, ніж українців (за офіційними даними, відвідуваність домашніх матчів «Дніпра» того сезону була наступною: «Копенгаген» — 23410, «Гайдук» — 10320, «Інтер» — 25200, «Карабах» — 3120, «Сент-Етьєнн» — 2579, «Олімпіакос» — 5837, «Аякс» — 10581, «Брюгге» — 16234, «Наполі» — 62344, — прим. ред.).
— Переведення Матоса ліворуч дало більше можливостей грати на протилежному фланзі юному Лучкевичу?
— Лучкевичу було лише 19 років. Підкупляла в ньому здатність працювати на максимумі всі 90 хвилин. Можливо, йому десь не вистачало техніки, але він нам дуже серйозно допоміг у чвертьфіналі та, особливо, у півфіналі. Чесно кажучи, думав, що в нього все дуже добре піде далі.
— Очікували більш яскравої кар’єри Лучкевича?
— Він пішов до Бельгії, де не було довіри тренера. А коли таке трапляється, гравець починає дещо нервувати. Напевно, це і відбилося. Взагалі, вважаю, що для кожного футболіста важливо знайти свого тренера, який довіряв би.
— З Лучкевичем пов’язано і те, що, як ви зізнавалися, після фіналу не дає спокою.
— Так, я дійсно мав би його випустити у фіналі хоча б на заміну. Обирав між ним та Безусом. Рома якраз перед фіналом забив «Шахтарю», і я зробив вибір на його користь. Не скажу, що то була помилка — так склалось. Тоді дозволялось лише три заміни — зараз було б простіше.
— Відомо, що перший весняний раунд українським клубам дається дуже важко. Прохід «Олімпіакоса» став потужним поштовхом?
— Треба почати з того, що на зимових зборах ми програвали ледь не всім. Але я свідомо йшов на той крок: ми дали серйозні навантаження, готувалися. «Олімпіакос» — серйозна команда, і я розумів, що одразу після зборів буде дуже важко у плані самої гри, тому самовіддача та фізична готовність мають бути на максимумі. Десь ми вгадали, тому що перемогли 2:0 у першому матчі в Києві, зіграли 2:2 на виїзді — і пішло.
Був дуже важливий матч для нас у психологічному плані, і я радий, що футболісти це також розуміли. Ми перебігали «Олімпіакос» в обох матчах. А потім вже прийшов високий рівень майстерності. Я бачив, що команда додає, і ми дивилися вперед з оптимізмом.
— Запам’яталося, як після домашньої перемоги 1:0 над «Аяксом» ви емоційно дорікнули журналістам, що сиділи на пресконференції надто похмурим, попри позитивний результат.
— Ось ще один фактор нейтрального поля. Кореспондентів з самого «Дніпра» було дуже мало. Довелось щось говорити, і мені вдалося їх дещо розворушити. (Посміхається).
— До Амстердаму ви не полетіли через проблеми зі здоров’ям?
— Так, в мене був гіпертонічний криз — звична річ, на жаль, для тренерів. Якби гра була вдома, я б її не пропустив, а так лікарі заборонили літати. «Підремонтували» мене трохи. За справами у команді я стежив, дав стартовий склад, а потім вже добре спрацювали помічники. зробили правильні заміни в додатковий час, і ми досягли потрібного результату.
— Долю протистояння з «Брюгге» вирішив єдиний гол Євгена Шахова. Він став справжнім джокером: виходив на заміну та забивав переможні м’ячі «Гайдуку», «Брюгге».
— Я почав йому довіряти, тому що знав його, ще коли працював у «Металісті». Він завжди подобався мені як гравець. Світла голова. Намагався давати йому більше часу, і декілька ігор він для нас витягнув. Ну а той гол «Брюгге» — взагалі фантастичний! Його можна постійно крутити. Тож радію, що я його підтримав, а він — мене.
— До речі, часто передивляєтесь записи матчів, огляди?
— Так, досить часто. Онук мені багато показує. Він грає у футбол, все знає. Найчастіше показує мені півфінал з «Наполі» під дощем. Та й вболівальники часто надсилають мені фрагменти ігор і пресконференцій з часів «Дніпра» та «Металіста». З радістю все це переглядаю, адже є, що згадати.
— В чому була унікальність Коноплянки?
— Він був дуже легким. Коли ще у 2010 році я прийняв збірну, Володимир Безсонов, який тренував «Дніпро», рекомендував звернути увагу на Коноплянку. Він тоді у клубі більше на заміну виходив, але я одразу викликав його до збірної, і він в одному матчі заробив пенальті, в іншому забив. Євген вмів і підіграти, і забити.
Вважаю, що він один з кращих футболістів, які грали під моєю орудою за весь час роботи у «Металісті» та «Дніпрі». Я ж дуже просив Курченка купити його, коли продали Тайсона до «Шахтаря». Попросив отримані гроші віддати за Коноплянку, але зрозумів, що сказав щось не те (посміхається) — навіть мови про то не могло бути.
— Ви теж вважаєте, що Коноплянка міг досягти більшого?
— Звичайно. Може, якби його продали до «Ліверпулю», він досяг би серйозних висот. З іншого боку, тоді може б і «Дніпро» у фіналі не грав. На жаль, після «Дніпра»… Ще раз кажу, для кожного футболіста важливою є довіра тренера. Вважаю, йому не дали повністю розкритися як у «Севільї», так і у «Шальке».
— У вашому розпорядженні були Селезньов та Калініч. Як вирішували, коли кого випускати?
— Обидва були класними нападаючими. Плюс був Зозуля, якого я мусив переводити до півзахисту, тому що тримати такого гравця у запасі було б неправильно. З Аяксом поставили його правим хавом — гол забив і взагалі всю гру зробив. Селезньова потрібно було тренувати. Він, будемо відверті, не завжди дружив з режимом, тому я його, як кажуть, ганяв. А Калініч почав добре грати, і недаремно його потім «Фіорентина» купила, грав у «Мілані», «Атлетіко», «Ромі».
Коли на одне місце претендують два гравці, тренеру завжди треба замислюватись. Схоже було в мене і в «Металісті», де Гомес нервував, коли не грав, Марлос не завжди грав, Бланко.
— Голи Селезньова у ворота «Наполі» сталі вирішальними та навіть знаковими для історії.
— Можна сказати, що я витримав його у запасі, і у Неаполі він вийшов на заміну та забив. До речі, всі думали, що і у матчі-відповіді в основному складі буде грати Калініч. Але я довірив місце Селезньову, і він цю довіру виправдав.
— Як ви дійшли до такого рішення: побачили стан гравців на тренуваннях чи це було передчуття?
— Я завжди дуже уважно слідкую за футболістами у день гри: як вони снідають, як проводять ранкову розминку, хто бадьорий, хто кволий, хто в якому гуморі. Дослухався також до лікарів — чи не скаржився хтось з гравців на щось. Так було і того разу. І прізвище Селезньова я назвав в останній момент.
— У чому, на ваш погляд, феномен Євгена Чеберячка? Його, здається, недооцінювали як вболівальники, так і фахівці. А він грав постійно і у Рамоса, і у вас.
— Зізнаюсь, я сам спочатку стався до нього не дуже оптимістично, не дуже йому довіряв. А потім поставив — і він грав постійно. Він нічим абсолютно не виділявся. Але в нього була неймовірна чіпкість — абсолютно не давав зіграти суперникам. Проти нього нападаючим було дуже важко, він дуже добре читав гру, мав непогану передачу.
Що він, що Дуглас були спокійними на полі, і у захисті це відчувалося.
Плюс добре почував себе Бойко, якому я також дуже вдячний. У півфіналах, особливо, у Неаполі він нас серйозно виручив.
— Бойко тоді дійсно спіймав справжній кураж.
— Вважаю, то був його найкращий рік. Але теж, потім пішов у Бешикташ, де не склалося з тренером. Я знаю, що в" Дніпрі" він був одним з кращих.
— Не можна не поговорити окремо про Руслана Ротаня, який був справжнім лідером команди.
— Ротань взагалі мені дуже допоміг! Підтримав мене, хоча я прийшов з табору одвічного ворога. Він тримав єдність у команді, тож мені не потрібно навіть було занадто торкатися цих питань. Я щиро радий, що в нього зараз виходить все в тренерській діяльності. Повторюся, він мені тоді дуже допоміг і на полі, і поза ним.
— Вам доводилося його просити владнати якісь внутрішні питання чи поговорити з кимось з гравців?
— Ні, такої необхідності не було. Він сам відчував все. І за два роки в мене взагалі не було конфліктів у команді.
— Напевно, відомі фінансові проблеми одним з наслідків мали те, що команда згуртувалася?
— О! То є основне! Майже рік ми грали без грошей, але команда виходила та билася. Двічі поспіль ми вигравали бронзові нагороди. Особливо у цьому плані запам’ятав 2016 рік. Пацани виходили та казали: все буде добре. Забували про ті фінанси й просто грали. Я дуже вдячний команді, що витягнули той сезон.
Думаю, мої найцінніші медалі — перша бронза з «Металістом» і ось ця, друга з «Дніпром». Тим більше, що цю дніпровську медаль мені вручили вболівальники. Було дуже приємно.
— У вас були спроби відверто поговорити з Ігорем Коломойським про ситуацію у клубі, його плани?
— Ми намагалися. І я зі свого боку, і футболісти, знаю, йому телефонували. Але, думаю, він вже тоді прийняв для себе рішення, що не буде цим займатися. Вже був момент у 2016 році, коли ми погодилися, щоб нам віддали половину боргу, адже розуміли, що команди може просто не бути. Згодні були всі: і українці, і легіонери. Але і це не пройшло.
— Після перемоги над «Наполі» одним з найбільш яскравих кадрів на відео стали ваша радісна емоція, але вона тривала лише пару секунд. Ви здійняли руки вгору, а потім різко повернулися до спокійного вигляду. Свідомо не давали волі емоціям?
— Так, я це робив спеціально, щоб футболісти побачили: ми зробили велику справу, але це вже стало історією, і потрібно думати наперед. Тим більше, в нас були ще матчі з «Динамо», «Шахтарем», а найголовніше — фінал. Тому я одразу сам собі сказав — все, треба братися далі до роботи. Такого принципу дотримувався протягом всієї тренерської кар’єри. Щось виграли, але воно вже минуло, треба йти далі.
— Але футболістів, напевно, було важко утримати від святкувань? Чи були на тому тлі шанси за декілька днів зіграти вдало з «Динамо» (0:1)?
— Так, було важко, але з «Динамо» ми грали досить непогано. Гра була «фіфті-фіфті», могли й виграти. Трохи не дотягнули. Ми вже більше почали думати про півфінал Кубку України з «Шахтарем». Грали його у Львові, вигравали весь матч, але в кінці нам поставили пенальті (арбітр Анатолій Абдула чи то купився на артистичне падіння Гладкого, чи то угледів гру рукою Лучкевича, що сталося під час одного епізоду, і потім експерти вказували на хибність рішення, — прим. ред.). Ну як завжди, я вже нічому не дивувався. (Посміхається).
— Тоді в «Дніпрі» ціла низка здібних молодих гравців з’явилася. Яку бачили в них перспективу?
— Дійсно було багато талановитої молоді. Був нападник Баланюк — на жаль, десь він загубився. Кочергін тоді починав, зараз грає на хорошому рівні у чемпіонаті Польщі. Довбик вже був з нами. Блізніченко за майстерністю був тоді одним з кращих в Україні, міг бути дуже класним гравцем, але, на жаль, лінь скоріше за нього народилася.
— Багато хто вважає, що «Наполі» було сильніше за «Севілью». Згодні?
— Десь можу погодитись. Не набагато, але все ж класних футболістів в «Наполі» вистачало: Мертенс, Ігуаїн, Гамшик, багато інших. Альбіоль досі грає за «Вільяреал», і, до речі, мій онук вчиться разом з його сином. Коли був в Іспанії, забирав онука зі школи, а він якраз за сином приїхав — і впізнав мене. Пригадали ті матчі. Альбіоль зізнався, що вони довго не могли отямитися після поразки.
— «Дніпро» вже мав багатий досвід матчів проти серйозних суперників, але чи не відчувалося тиску від самого статусу фінального матчу? Може, це і спричинило помилки?
— Я б не сказав. Все вирішували нюанси, епізоди. Я не бачив, як ми можемо пропустити, вже припускав нічию. Треба було просто вибити м’яч, а вийшла свічка над штрафним майданчиком. (Зітхає). Хоча Матос загалом добре грав. Все вирішила помилка у простій ситуації.
— Форвард «Севільї» Карлос Бакка, який два голи забив, хорошим майстром був?
— Звичайно, він був провідним гравцем у «Севільї» тоді. І в чемпіонаті Іспанії багато забив, потім у Мілані грав. І був у них гравець, якого я хотів — Банега. Взимку після першого кола вже була домовленість про його перехід у «Дніпро». Там тренер вже з ним змучився, і футболіст міг йти безкоштовно. А мені він був потрібен, вже мав їхати, але тут не схвалили зарплатню, яку він просив. У фіналі він дуже багато зробив, щоб «Севілья» перемогла.
— Матч у Варшаві — найголовніший у вашому житті?
— У фіналі грати дуже приємно, і я бажаю усім тренерам відчути ту атмосферу. Це по-справжньому зачаровує. Багато матчів було — я нарахував за всю свою кар’єру більше ніж 1100. (Посміхається). Це разом з єврокубками, чемпіонатом України і ще з чемпіонатом Союзу, де провів близько 400 матчів.
Знаєте, для тренера головною є кожна наступна гра, але фінал дійсно не забудеш. Емоції надзвичайно зашкалювали. І я хотів би подякувати всім, з ким ми пройшли той шлях. Гравцям, тренерам, персоналу, працівникам клубу, вболівальникам, окремо Євгену Краснікову, який завжди мене підтримував та допомагав. Це було незабутнє.
Вадим Тахтерін
може ще міг би когось потренувати