Екснападник полтавської «Ворскли» Іван Шарій розповів, що думає про провальний сезон своєї колишньої команди, яка вибула з УПЛ у Першу лігу.
— Як відреагували, коли в другому поєдинку плей-оф за право виступати в УПЛ у серії післяматчевих пенальті «Ворскла» в Полтаві поступилася «Кудрівці» 3:4?
— Реакція була дуже і дуже гнітючою. І я вважаю, що «Ворскла» винна в цьому сама. Якщо ви вийшли грати, то потрібно забути всі негаразди і грати. Результат поєдинку полтавці повинні були вирішувати в основний час. І хоча пенальті називають лотереєю, все ж це більше виконавська майстерність і холоднокровність гравців.
От усе й далося взнаки в цьому надважливому матчі з «Кудрівкою». Удари з одинадцятиметрової позначки теж потрібно вміти бити, адже це елемент гри. Якщо ти невдало пробив — значить, погано виконав сам удар. Утім, таке буває у футболі. Буває, що і з одного метра в порожні ворота не забивають. Особисто я не вважаю, що це лотерея. Насамперед, це майстерність футболіста. Щоправда, у кар’єрі багатьох футбольних особистостей бували промахи в пробитті пенальті. На турнірах найвищого рівня — таких, як чемпіонат Європи, світу та Ліга чемпіонів — не забивали Мессі, Роналду, а також зірки минулих поколінь Баджо, Сократес, Барезі. Та й наші Бєланов і Шевченко теж. Таке траплялося і в мене. Щоправда, це було не у вирішальних матчах чемпіонату.
— Під час першого перебування Юрія Максимова у «Ворсклі» воротар Павло Ісенко чудово зарекомендував себе як майстер із відбиття пенальті...
— Так, було колись. Але так буває не завжди, раз на раз не виходить. У недільній серії пенальті він теж один удар відбив. А ось його кудрівський колега Роман Льопка відбив два. Молодець Ігор Шуховцев (він працює в «Кудрівці» тренером воротарів — прим. ред.) — натренував хлопця! Видно, що голкіпер кудрівської команди пройшов його школу.
— Після того, як у сезоні-1996/97 «Ворскла» дебютувала у вищій лізі України, вона жодного разу її не покидала. Як цю футбольну НП сприйняли в Полтаві?
— Правильно ви кажете — надзвичайна подія. Це справді так. Як могли відреагувати на неї вболівальники «Ворскли», які впродовж десятиліть залишаються вірними команді, відвідуючи домашні матчі в Полтаві? І хоча зараз, у період війни, їх небагато, але вони все одно є. Ці люди відчули шок. І не просто шок, а дуже великий шок! На жаль, на жаль...
— Тепер, напевно, буде вестися пошук крайніх у клубі?
— Насамперед, це керівництво клубу. Уся вина, як я думаю, лежить на ньому. Керівники були зобов’язані забезпечити футболістів усім необхідним — насамперед, я маю на увазі якісь грошові виплати. Хоча б частково. Адже люди грають по чотири місяці в кредит.
Чи можна звалити все на Юрія Максимова? Він у фінансовому питанні ні до чого, та й ні в чому не винен. Працювала собі людина, переживала за команду. Можливо, більше за інших. Але якби від нього все залежало...
Є керівники, які мають про це дбати. Шукайте щось, виходьте з цієї ситуації, забезпечуйте членів команди чесно заробленими грошима, допомагайте. Але вони займаються не тим: то стадіон будують, то ведуть суперечки з СК «Полтава», який претендує на стадіон. Ви займаєтеся головною командою міста, а не пишіть про «Полтаву», яка увійшла в еліту. І чому б замість якихось чвар не поділити стадіон? Усе можна зробити цивілізовано: скажімо, коли одна з полтавських команд грає на виїзді, то інша — вдома. І навпаки. Могли б вкласти в цю справу якісь копійки, та й «Полтава» якийсь внесок зробила б. У цьому клубі порядний, відданий і закоханий у футбол президент, тому все це могло б мати місце.
Упевнений, що обидва клуби з одного міста могли б знайти точки дотику, які пішли б на користь усьому полтавському футболу загалом і кожному з них зокрема. Спільними зусиллями могли б відремонтувати спортивну споруду — зокрема, бігову доріжку та манеж, де могли б тренуватися в негоду футболісти. А вони одразу ж — в окопи! Ось візьміть місто Мілан, де два клуби — «Мілан» та «Інтер» ділять один стадіон на двох. І роблять це десятиліттями, без будь-яких сварок.
— І як буде тепер у футбольній Полтаві?
— Не знаю. Усі полтавські вболівальники в шоці. І я в тому числі. Головній полтавській команді я віддав 18 років у ролі гравця і тренера. Але такої ситуації, як зараз, не було ніколи. Так, траплялися складні моменти, проте команда налаштовувалася і вирішувала завдання. Нехай же винні в цьому ганебному провалі наберуться сміливості й усю провину візьмуть на себе. І не треба звалювати на когось — то на футболістів, то на тренерів.
Андрій Писаренко