Колишній півзахисник київського «Динамо» Дмитро Коркішко пригадав період своєї кар’єри в столичному клубі.
— Протягом всієї кар’єри у вас простежуються «американські гірки». Як не опустити руки в критичні моменти?
— Я у футболі з 8 років. Крім цього, в моєму житті більше нічого нема. За великим рахунком, це єдине, що я вмію в житті.
— Статус чемпіона Європи (U-19) 2009 року тиснув на вас?
— Я прагнув завжди, щоб люди запам’ятали мене не лише молодим та перспективнім Дімою Коркішком, який поклав Англії у фіналі Євро-2009. Ми дивились на зірок «Динамо», намагаючись їх наслідувати не тільки на полі, якщо ви розумієте. (Посміхається).
— Після Євро-2009 (U-19) були варіанти піти з «Динамо»?
— Єдина можливість піти була в «Севастополь». Мене дуже хотів бачити Олег Кононов. Він прилітав до Києва, говорив зі мною та президентом. Ігор Михайлович розповів, що «Севастополь» дає за мене гроші. Мене не відпустив президент. Я підписав новий контракт з «Динамо» і до 23-х років пробув в системі клубу, якщо не рахувати оренду в «Арсеналі».
— Президент «Динамо» знайшов правильні слова?
— Він завжди пояснював молодим речі, які ми усвідомлювали лише з часом, зловивши себе на тому, що Ігор Михайлович був правий. Він давав дуже дорослі поради. До всіх футболістів він ставився, як до власних дітей.
Він знав всіх футболістів юнацьких і молодіжних команд поіменно. Не знаю, як зараз, але його можна було помітити на матчах дубля, «Динамо-2», юнацьких команд. Це було свого роду додатковим стимулом для нас.
— Що стало переломним моментом?
— Після «Динамо» я переглянув своє ставлення до футболу. Почав більш професійно до нього підходити. Якщо не брати мій період в Білорусі, то я б сказав, що Сан Санич Бабич реанімував мене в «Чорноморці». Він вміє класно відчувати гравців, психологічно знайти підхід до футболіста.
Я підмітив дуже цікаву фішку: коли футболіст стає тренером, то він починає вимагати від футболіста те, чого не любив робити сам. Мені дуже підходив футбол, який тоді ставив «Чорноморець». Важко знайти свого тренера, щоб кожне тренування і гру ти чекав немов свято. А потім на мене звернули увагу в Туреччині і я продовжувати грати далі.
— В «Динамо» цього бракувало?
— Навпаки. В «Динамо» я дуже класно себе почував під керівництвом Юрія Калитвинцева. Нічого зайвого, все по ділу. В кожному матчі хотілося грати за Миколайовича, віддячивши за довіру.
— В «Динамо» ви пограли з далеко не останніми футболістами. Що вам завадило піти стопами Ярмоленка, Зозулі, Гармаша, Рибалки?
— Все в комплексі: травми, висока конкуренція. Ми всі разом були в першій команді, але стати гравцем основи у мене не вийшло, розумів, що досить складно потрапити. Там рівень наших футболістів просто зашкалював (в т. ч. хлопців 88, 89-го, 90-го року, більшість з яких до сьогоднішнього дня грають, або закінчують), не кажучи про рівень легіонерів, яких запрошували.
Зараз хлопець може раз правильно влучити по м’ячу і його заберуть в першу команду. В «Динамо» ти мав протягом року тримати високу планку, щоб тебе тільки взяли потренуватись з основою.
— Сьогоднішня УПЛ вам подобається?
— Я не буду порівнювати з тим, що ми мали 10−12 років тому. Дуже цікаво дивитись, як з’являються футбольні особистості і молоді тренери здорово себе показують. Ніхто не хоче грати в футбол заради результату.
— «Динамо» виграло чемпіонство переважно клубними вихованцями. Якою має бути політика клубу щодо лідерів, які можуть бути цікаві в Європі?
— Я думаю, що тренери і президент знайдуть правильні слова, як мотивувати гравця. Мені здається, Бражку і Ванату деякий час варто побути в «Динамо», а хороші пропозиції від них не втечуть, якщо триматимуть високу планку.
— Пригадуючи слова Андрія Ярмоленка, він говорив, що можливо треба було раніше поїхати в Європу, аби мати запас в часі. Як не перетримати гравця?
— Ніхто не дасть гарантій, що поїхавши в 19−20 років, ти станеш успішним на Заході. На мій погляд, потрібно зробити собі ім’я вдома і вже потім робити наступний крок. Європа може бути різною. Хтось мріє про топ-чемпіонат, а по факту це може бути Латвія, країни Центральної Європи. Зараз немає золотої клітки, коли можна фінансово втримати футболіста в Україні.
Якби українці не вважались легіонерами в ЄС, це не створювало б штучних перепон, щоб наші футболісти були затребуваними.
— Наскільки вдалося реалізувати себе в футболі?
— Відсотків 10−15, якщо брати відлік від чемпіонату Європи. Які перспективи нам малювали — і як все склалось. Якби міг повернутись в минуле, точно би підтягнув роботу над собою.
— Є розуміння, що робити після завершення виступів?
— Дуже хочу залишитись в футболі. Мені подобається тренерський напрямок, бути при команді. З дітьми, зізнаюсь, душа не лежить працювати, а передавати старшим хлопцям свій досвід футбольний та життєвий.
— Чия тренерська робота найбільше імпонує?
— Я б назвав Ротаня і Кравченка, Бабича, Калитвинцева, Лупашка. За підхід до команди, гравців, тренувальний процес.
Олександр Карпенко