Микола Павлов: «Цю посаду «Динамо» досі для мене тримає»

Заслужений тренер України Микола Павлов пригадав період своєї кар’єри, пов’язаний із київським «Динамо».

— Суркіс пообіцяв вам роботу в «Динамо» в обмін на сприяння в переході п’ятьох футболістів «Дніпра» — Михайленко, Беженара, Максимова, Похлєбаєва та Коновалова?

— Перемовини про мій перехід у «Динамо» велися ще задовго до того. Я ж не претендував на роль головного тренера. Ми домовлялися про посаду начальника команди. Я ж розумів, що є Лобановський, що він повинен повернутися, що я молодий тренер і робота в «Динамо» стане для мене великим досвідом. Мені було цікаво, як функціонує такий клуб, як працює команда. Ми відразу домовилися з Сабо, що буду йому допомагати. А вже потім пішли футболісти, в послугах яких був зацікавлений Йожеф Йожефович.

— Але в підсумку Сабо тоді залишив посаду, її прийняв Володимир Онищенко, а після нетривалого часу Володимира Івановича замінили ви…

— Щось не виходило і мене поставили перед фактом: «Треба, цих футболістів ви знаєте». Я погодився, але з умовою, що одначе повернуся на роль начальника команди. Сабо був у мене радником. Ми стали чемпіонами, я поїхав відпочити на Кіпр. Футболісти почали атакувати мою дружину. Хотіли, щоб погодився залишитися головним. Лужний і компанія це підтвердять. Коли повернувся з відпустки, мав розмову з Григорієм Михайловичем. «У нас є кандидати, але ти став чемпіоном. Як дивишся, щоб залишитися на посаді?» — питає. Я відмовився, висловив побажання, щоб команду знову очолив Сабо. «Він не захоче», — каже Суркіс. Але минає п’ять хвилин і заходить Йожеф Йожефович. Ми випили по 100 грамів коньячку і Сабо погодився знову стати головним.

— За нетривалий період вашого тренерства в «Динамо» трапилася непересічна подія: в команді за рекомендацією Лобановського дебютував молодий кувейтський футболіст Насер Аль-Сюги. Для того часу це була велика екзотика. Розкажіть, як він опинився в команді.

— Випустив цього юнака на поле в матчі проти «Миколаєва» за рахунку 4:0. Мініатюрний хлопець, але розумний, зі світлою головою. Річ у тім, що тоді Лобановський вже приїжджав у Київ, зустрічався з Григорієм Михайловичем. Потім Валерій Васильович захотів зустрітися зі мною і з Сабо. З Йожефом Йожефовичем вони розмовляли десь годину. Я був у Лобановського у межах п’ять годин. У нього вдома. До того ми спілкувалися лише по телефону. А Аль-Сюги з’явився незадовго до цієї зустрічі. Подзвонив Суркіс і сказав, що Валерій Васильович рекомендує футболіста. «Питань немає, — відповідаю. — Подивимося». Почалося все з того, що у вихідний день Насер грав зі мною, Сабо і Дем’яненком у квадрат. До слова, саме після того матчу з «Миколаєвом» ми достроково стали чемпіонами.

— Чому Аль-Сюги більше за «Динамо» не грав?

— Не пригадаю. Приїхав і поїхав. Керівництво домовлялося. Чому вони не домовилися — не знаю. Тим паче, потім я знову став начальником команди і це питання мене цікавило меншою мірою.

— Одна з найтемніших історій тогочасного «Динамо» — ситуація з Євгеном Похлєбаєвим, який ледь не помер, підхопивши рідкісну хворобу — герпетичний енцефаліт. Євгена ви знали задовго до того, як він опинився в Києві. Маєте якесь пояснення, чому з ним сталася така біда?

— Мене тоді в команді вже не було, тому всіх деталей не знаю. За моєю інформацією, проблеми почалися на тлі навантажень. Не уявляєте, як сильно я тоді хвилювався. Женю покинула дружина з дитиною. А мама, яка доглядала сина, через роки, приїхавши з Євгеном на якусь подію в Дніпро, сказала мені, що після того, як сталося це лихо, взяла на себе гріх і проклинала мене. За те, що це з моєю допомогою Женя перейшов у «Динамо».

Але через сім років потому ця надзвичайно віруюча жінка змінила думку і вибачилася переді мною. «Якби це трапилося в „Дніпрі“, Жені, мабуть, вже не було б, — сказала вона. — А Григорій Михайлович нам досі платить ті ж гроші, які Євген отримував, коли грав у футбол. І допомагає з усім необхідним». Власне, скільки ми з Суркісом спілкуємося, я йому постійно дякую за Похлєбаєва. З Женею, до слова, ми теж час від часу спілкуємося. Мама дає синові трубку. Євген пам’ятає, що я наполягав на контролі ваги. «У мене нормальна вага», — каже він.

Справді, навіть страшно уявити, що було б, якби Євген захворів, будучи гравцем «Дніпра». Згадую приклад Олексія Саська, який загинув в автокатастрофі разом з футболістом «Динамо» Степаном Бецою. Поки я був тренером «Дніпра», ми возили мамі Льоші продукти і все необхідне. Вона ж залишилася з молодшим сином, батько помер. Потім, коли переїхав до Києва, просив, щоб навідувалися до жінки Дірявка чи Полунін, передавав гроші. А з часом, коли ці хлопці покинули Дніпро, до Саськової мами не їздив вже ніхто.

— Покидаючи посаду начальника команди в київському «Динамо» у 1996-му, ви сказали, що її треба ліквідувати.

— Я сказав, але кияни досі її для мене тримають. (Сміється).

Іван Вербицький