Напередодні один із головних дійових осіб зіркового складу київського «Динамо» другої половини 80-х років Ігор Бєланов відзначив ювілей. Йому виповнилося 65 років. Наводимо 10 маловідомих фактів із життя та біографії володаря «Золотого м’яча» 1986 року.
Коли юний Ігор Бєланов займався у футбольній школі «Чорноморця», усі фахівці насамперед відзначали його високу швидкість. Ця важлива якість разом із володінням м’ячем, умінням оцінити ситуацію та потужним ударом розвивалася у нього з кожним роком: спершу в іграх на юнацькому рівні, потім у першій лізі чемпіонату СРСР у складі одеського СКА, а пізніше у вищолігових командах — «Чорноморці» та «Динамо».
Однак саме на початку професійної кар’єри за швидкісні дані Бєланова охрестили «Скіппі» — прізвиськом, що було запозичене з популярного на той час однойменного австралійського серіалу про кенгуру. Саме з цією швидконогою твариною і порівнювали молодого нападника. А вже пізніше, у середині 80-х, журналісти дали йому інше визначення — «Ракета».
На навчально-тренувальній базі одеського «Чорноморця», що розміщувалася на 11-й станції Чорноморської дороги, для футболістів головної команди міста були створені всі умови для тренувань, відновлення та відпочинку. Вони могли не лише тренуватися, проводити теоретичні заняття, а й харчуватися, паритися в сауні та переглядати нові фільми у власному кінозалі.
А для Ігоря Бєланова святая святих «Чорноморця» стала ще й місцем проведення... власного весілля. Відбувалося воно в залі їдальні, де розмістилися всі запрошені на святкування. Серед них були не лише одноклубники, а й гості з боку нареченого та нареченої. До цього подібних прецедентів на базі не було.
У професійній кар’єрі Ігоря Бєланова було багато визначних матчів — як у складі київського «Динамо» в єврокубкових турнірах, так і в складі збірної СРСР. Чого вартий хоча б поєдинок 1/8 фіналу чемпіонату світу СРСР — Бельгія (3:4), у якому він забив усі три м’ячі у ворота Жан-Марі Пфаффа. Однак є одна гра, яку Бєланов згадує з особливою ностальгією. Це поєдинок 13-го туру чемпіонату СРСР 1985 року «Динамо» (Київ) — «Спартак» (Москва).
До кінця травня того сезону команда Валерія Лобановського посідала перше місце в турнірній таблиці, а «червоно-білі» йшли четвертими, маючи на два пункти менше. Дуель двох непримиренних суперників викликала величезний інтерес у вболівальників, на трибунах Республіканського стадіону столиці України зібралося 100 тисяч! Ажіотаж навколо центрального матчу туру і принциповість гри були такими, що налаштовувати футболістів не було потреби. Ігор Бєланов, який на той момент мав у своєму активі 5 голів, грав з особливим піднесенням. На початку кожного з обох таймів йому вдалося забити по м’ячу у ворота Ріната Дасаєва, забезпечивши перемогу 2:0.
— Давно шукаю відеозапис цього матчу або хоча б його фрагменти, — сказав Бєланов. — До кого тільки я не звертався в пошуках, але марно. На жаль, відео одного з найбільш пам’ятних поєдинків «Динамо» тих років зберегти в архівах не зуміли. Шкода, що у нас не вміють цінувати історію.
Коли навесні 1985 року Ігор Бєланов проводив перші місяці у складі київського «Динамо», в СРСР почалася чергова антиалкогольна кампанія. Відновлений радянською владою «Сухий закон» передбачав значне зменшення вживання алкогольних напоїв серед населення. Зрозуміло, це поширювалося і на спортсменів. Зрозуміло, що до категорії абсолютних непитущих у «Динамо» мало хто належав. Футболісти досить часто любили зняти стрес після матчу або виснажливих тренувань пляшкою пива чи вина.
— Ми з Василем Рацом любили випити пляшку італійського «К’янті» — сухого червоного вина, — згадує Бєланов. — Цього було достатньо, щоб після насичених триразових занять добре спати. Червоне вино корисне. Воно розслабляло, а сон був більш повноцінним.
Відігравши з 1979-го по 1984-й у рідній Одесі на професійному рівні шість сезонів (два — у складі СКА і чотири — у «Чорноморці») Ігор Бєланов вирушив до Києва, де став гравцем «Динамо». Саме в цьому клубі він здобув стільки звань і титулів, що йому міг би позаздрити будь-який гравець великої країни. Уже через три роки, маючи «Золотий м’яч», динамівець Бєланов знову грав у... складі «Чорноморця».
Про цей факт мало хто знає, але таке було в грудні 1987-го. Тоді «Динамо» і «Чорноморець» вирушили у спільний круїз Дунаєм і Середземномор’ям на теплоході з Ізмаїла. Футбольна делегація відвідала Болгарію, Чехословаччину, Угорщину та Італію, проводячи там товариські матчі. У них у формі «моряків» і грав Ігор Бєланов, якого вболівальники впізнавали всюди. До речі, у цьому турне він відзначився двома голами «Чорноморця»: спершу у ворота болгарського «Спартака» з Плевена, а потім у ворота італійської «Дженоа» з Генуї. Що й казати: загадковим вийшов футбольний вояж динамівців.
Наприкінці 80-х років, коли багато наших футболістів один за одним стали вирушати грати за кордон, слідом за Олександром Заваровим в Італії мав опинитися й Ігор Бєланов. Щоправда, на відміну від свого колишнього одноклубника по «Динамо» і збірній СРСР, який опинився в легендарному туринському «Ювентусі», Бєланов мав стати гравцем скромнішого клубу — «Аталанти» з Бергамо. Усе вже було готове до переходу до його лав, але в один момент обставини різко змінилися.
— Знаєте, я вже навіть бачив свій контракт з «Аталантою». Ба більше, фотографувався у футболці бергамського клубу, яка досі збереглася в мене, — згадує Бєланов. — Тоді всі трансфери оформлялися у відповідних кабінетах у москві, і я не став винятком. Але коли майже всі папери були підписані, раптом втрутилися деякі люди, які мали стосунок до «Динамо». Не знаю, що там вони намутили, але замість «Аталанти» я поїхав у німецьку «Боруссію» (Менхенгладбах).
Коли Ігорю Бєланову було за тридцять, і він був гравцем німецького «Айнтрахта» з Брауншвейга, то намагався використати будь-яку можливість приїхати до рідної Одеси. Під час одного з таких візитів він не став сидіти без діла, а продовжував виходити на футбольне поле. Ба більше, робив це Бєланов одразу на двох фронтах, граючи за аматорський колектив «Благо» із села Благоєве Одеської області та за команду ветеранів «Рішельє». Чим приємно радував шанувальників футболу, які спеціально приходили подивитися на легендарного земляка і володаря «Золотого м’яча».
— Грати за рідний «Чорноморець» у період відпустки я не міг за умовами контракту. Саме тому і виступав за аматорів та ветеранів, — пояснив це Ігор Бєланов.
Найцінніший приз у футбольній колекції Ігоря Бєланова — звісно ж, «Золотий м’яч». За майже сорок років він із ним об’їздив майже півсвіту, даруючи чудову можливість людям доторкнутися до історії футболу. Одного разу до нього звернулися представники ФК «Чорноморець», які запропонували зробити копію цінного трофея. І не просто зробити, а виставити його на загальний огляд у клубному музеї. Бєланов не міг відмовити клубу, якому він присвятив не один рік своєї кар’єри.
— Копія у мого «Золотого м’яча» тільки одна, — сказав він. — Саме та, яка була виготовлена для Музею «Чорноморця». А оригінал, у якого є спеціальний чохол, зберігаю в супернадійному місці. Якщо кудись із ним подорожую, то приз супроводжує спецохорона.
Для кожного футболіста, який грав у 70−90-х роках, одним із головних «джентльменських» атрибутів, звісно ж, був автомобіль. Автопарк Ігоря Бєланова змінювався паралельно з епохою і його фінансовим станом. Усе йшло по наростаючій: першою машиною був «Москвич», потім була «шістка» — «Жигулі-ВАЗ-2106», далі «Волга-ГАЗ-24». Після від’їзду в німецьку «Боруссію» з Менхенгладбаха у використанні був спочатку «Mercedes», потім BMW. Останніми роками Бєланов їздить на BMW-6.
— Для мене автомобіль — це всього лише засіб пересування, — уточнює він. — Я не є гонщиком.
Якщо справжній день народження у Ігоря Бєланова 25 вересня, другий він відзначає ось уже десять років у грудні. В один із зимових днів він потрапив у серйозну ДТП, проте дивом залишився живим.
— Було це наприкінці 2014 року в Кіровоградській області, — згадує Бєланов. — Повертаючись до Одеси від моїх друзів, сталася аварія. Водій автівки, в якій їхав я і двоє моїх товаришів, через високу швидкість на обледенілій дорозі не впорався з керуванням. У той момент автомобіль понесло, він кілька разів перекинувся і опинився в кюветі. Нас врятувало те, що вилетіли з салону через скло. На щастя, я відбувся лише незначними травмами. Можна сказати, що я тоді в сорочці народився.
В’ячеслав Кульчицький