Євген Коноплянка: «У Блохіна запитували напряму: «Коли подаєте у відставку?» — це не журналістика, це провокація»

Колишній футболіст збірної України, а нині представник футбольного агентства Євген Коноплянка розповів, яким він бачить сучасний футбол очима агента, як адаптується до нового амплуа, кого мріє представляти, а також — чи не тягне його знову на поле.

— Євгене, ще кілька років тому ми бачили вас на полі — емоційного, зарядженого, з блиском в очах. А тепер — інше амплуа: агент, засновник власного проєкту, людина, що допомагає іншим будувати кар’єру. Як це — дивитись на футбол уже не з газону, а з-за переговорного столу?

— У футбол я вже два роки не бігаю — і не буду. (Сміється). Просто запитання прозвучало так, ніби ви ще чекаєте, що я повернуся. Якщо чесно, фізично почуваюся непогано. Але має бути за кого хотіти грати. Якби в Україні був відповідний клуб — грав би. Але не бачу сенсу виходити просто так, щоб знову стерти коліна чи щоб спина ще більше «скрипіла» вранці.

Якби був тренер, який мені близький за філософією і стилем, то, повірте, я б пішов. Це не питання грошей. Просто шкода, що через війну не все так просто реалізувати.

Щодо зміни діяльності — так, я працюю в агентстві. Ми з Ромою Зозулею розвиваємо цей напрям, бо самі пройшли багато моментів у футболі. І хочеться, щоб гравці, які сьогодні починають свій шлях, не стикалися з тим, що пережили ми.

— Ви згадували про тренерів, під керівництвом яких вам було б цікаво попрацювати — і це, певною мірою, впливає на те, як ви зараз, як агент, обираєте команди для своїх гравців. Хто з тренерів вам імпонує найбільше — як з українських, так і з європейських?

— Як я вже казав, я б ще побіг за свого тренера і за свій рідний клуб — за «Дніпро». Але, на жаль, зараз бачимо, яка ситуація з клубом. Якщо говорити про тренерів в Україні — то тут, без сумніву, номер один для мене Руслан Петрович Ротань. Навіть думати не треба.

У минулому сезоні гарно себе показав Шовковський, як би там не було зараз. Мені також імпонує Лупашко — подобається його стиль, побудова гри від воротаря, коли команда не виносить той м’яч. Це такий певний іспанський стиль, який мені близький.

Якщо говорити про Європу, то мені дуже подобається Унаї Емері. Між ним і Лупашком навіть можна провести певну паралель. Я був на зборах і дивився наживо, своїми очима, як вони грають — мені сподобалось. Гарна гра, цікавий футбол. І проти «Шахтаря», і проти «Динамо» «Карпати» показали себе дуже добре — глядачі кайфують від такого футболу.

Я пам’ятаю, як сам грав з Емері. Він любить систему, багато руху, щоб усі були близько один до одного, не брали великої дистанції між гравцями. Короткий пас, контроль, компактність — ось що для нього головне. Де в тебе більшість — там твоя перевага.

За кого дійсно можна ще сказати — це Де Дзербі. Де б він не працював, завжди видно його почерк. Я бачив, як у «Шахтарі» він ставив свій тактичний план. Гарний коуч, у якого хочеться вчитись. Чудовий стиль.

— Коли ви дивитеся матчі збірної України чи виступи своїх гравців, які зараз грають на високому рівні, наскільки це викликає у вас емоції? Ви більше хвилюєтеся, ніж колись, коли самі виходили на поле?

— Коли дивлюся збірну України, коли бачу, як грають мої футболісти — нервую в п’ять разів більше, ніж тоді, коли грав сам. Я сам у це не вірю. За всю кар’єру в мене не було жодної сивої волосини. А зараз — стільки, що навіть улітку ходжу в шапці. (Сміється).

Серйозно, коли бачу, як грають наші, особливо коли, наприклад, команда Михайленка виступала на чемпіонаті світу, — я не міг спокійно дивитися. Дуже переживав. Та й коли грає національна збірна під керівництвом Реброва — так само. Іноді жартую: краще б я грав до сімдесяти — тоді, може, й сивого волосся було б менше. (Усміхається).

— Як ви оцінюєте результати команди в цій групі, з огляду на невдалий старт? На вашу думку, у збірної все ще залишаються шанси?

— Шанси є завжди, навіть коли, здається, усе дуже погано. Бо життя — як футбол: сьогодні чорна смуга, завтра вже біла. Якщо впасти в депресію, сказати собі: «Я нефартовий, усе пропало» — то можна хоч із п’ятого поверху стрибати сальто. Але це не вихід. Це лише один маленький шматочок життя — просто у футбольній формі.

Так, є критика, є вболівальники, які хочуть, щоб ми вигравали кожну гру. І це нормально. Але давайте чесно — у кожного на роботі бувають невдалі дні. Так само й тут. Умовно кажучи, матч із Азербайджаном — просто невдалий день. З Францією навіть не рахуємо — вони фаворити. Але треба думати про завтра, бо завтра може бути вже «біла» смуга. І я щиро вірю, що все піде на краще.

Я налаштований позитивно і хочу дати команді імпульс — навіть зі своєї позиції зараз. Бо я теж проходив через подібне. У «Дніпрі», у «Шальке» були періоди, коли нам не платили ні бонусів, ні зарплат, але ми залишалися командою. Ми збиралися разом перед грою, після гри — неважливо коли. Ми були як родина. І завжди казали собі: забудь, що було вчора. Неважливо, заплатили чи ні, який був результат. Головне — вийти, подивитися одне одному в очі й сказати: «Ми можемо».

Усе залежить від єдності. Незалежно від тренера — добрий він чи поганий, від президента клубу чи умов. Якщо це збірна — там топові гравці. Вони можуть грати хоч у кедах, головне — щоб було бажання, мотивація, коли ти один за одного, як брат за брата. Бо якщо кинеш товариша, його «поб’ють за рогом» — і це твоя відповідальність.

У матчі з Азербайджаном я вже бачив, що з’явилося це відчуття команди. Так, гра була непроста, але видно — хлопці борються, є хімія, є колектив. І мені це дуже сподобалось.

На тренера завжди буде тиск. Він може виграти десять матчів поспіль, а потім програти Сан-Марино — і вже почнеться хейт, «виганяйте його». Так завжди. Як із Шовковським: у минулому сезоні був на коні, а тепер уже критикують. Це футбол. Найважливіше — правильно впоратись із тиском. Якщо тренер зможе тримати команду поряд із собою, у тонусі, заряджену, але холоднокровну — ми переможемо Ісландію. І все буде гаразд.

— Ви колись сказали, що у футболі головне не лише ноги, а й голова — і зараз це фактично стало вашою професією. З огляду на досвід, принципи й цінності, які ви вже перелічили, що для вас є ключовим у роботі з футболістами? Це стратегія, тактика чи радше емоційна довіра?

— Звісно, хотілося б працювати лише з «Мессі». (Сміється). Нам би вистачило шести таких — і я б уже сидів із сигарою, інколи лише підказуючи. Але це було б нецікаво. Найцінніше — передавати власний досвід і бачити, як хлопці зростають.

Ми працюємо не тільки з професіоналами, а й зі старшими підлітками — від 14−15 років і до вже дорослих гравців. Нині маємо близько сорока професіоналів і приблизно стільки ж молодших. Це достатньо, щоб приділити кожному увагу: побачити, де він може додати, у чому помиляється, що саме треба підправити.

Іноді над кимось бере гору лінь або неправильні уявлення про гру — тоді ми підключаємося й пояснюємо. Чесно, я ніколи в житті не дивився стільки футболу, як зараз: навіть якщо чемпіонат здається «не мій», усе одно мушу уважно стежити — там грають наші. Потрібно знати, розуміти, аналізувати.

У кожного свій «ключ»: одному потрібна підвищена увага, іншому — три точні слова, і він уже робить ривок. Зазвичай я на зв’язку з хлопцями перед матчем і після нього. Наприклад, Велетень: коли ми почали з ним працювати, багато тренерів відзначали, як швидко він прогресує. Хотілося б думати, що в цьому є й частка нашої роботи. Не претендую на всю заслугу — ні. Але якщо футболіст відчуває підтримку й справді вірить у спільну справу, отже ми робимо все правильно.

Найчастіше підказую тим, хто грає на моїй позиції: намагаюся бути поруч, як із власним сином — похвалити, але й вчасно поправити. Якщо бачу десять епізодів, де можна було зіграти краще, — розберемо кожен. Хочеться, щоб наступного матчу він врахував ці деталі, а опісля сказав: «Вау, це працює». Помилки — це нормально. Важливо, щоб гравець хотів їх виправляти. І от тут відповідь на ваше запитання: стратегія й тактика важливі, але без довіри, без правильної «голови» все це не злітає. Довіра — фундамент, на якому будується і план на гру, і розвиток кар’єри.

— Знаєте, у контексті Велетня раніше часто казали, що для потрапляння до збірної України є, так би мовити, лише два трампліни — «Динамо» та «Шахтар». А зараз можна сказати, що таким трампліном стало «Полісся». І якраз співпало, що Велетень перейшов у цей клуб, зіграв кілька матчів — і вже отримав виклик до національної команди.

— Так, це дуже показовий приклад. Безперечно, «Динамо» і «Шахтар» — це як «Барселона» і «Реал» у нашому масштабі. Але давайте пригадаємо «Атлетіко» у найкращі роки — коли вони стабільно були другими. Чому в Україні не може бути схожа історія? Колись «Олександрія» також була у верхній частині таблиці, здобула срібло. Просто потрібен час. Якщо, скажімо, пан Ротань зумів за один рік зробити з «Олександрії» конкурентоспроможну команду, то уявіть, що було би за п’ять років його системної роботи.

Через кілька сезонів у збірній можуть бути не лише представники «Динамо» й «Шахтаря», а й гравці з інших клубів — «Полісся», «Карпат», можливо, навіть ЛНЗ, якщо вони гратимуть стабільно та якісно. Виклик Велетня не випадковий: «Полісся» зараз показує дуже змістовний футбол — забивають багато, діють натхненно, з ідеєю. Команда має потужних вінгерів — Велетень, Назаренко, Гуцуляк — усі вони заслуговують на увагу.

Тренери збірної дивляться не лише на гучні імена, а й на зміст гри — на атакувальний футбол, динаміку, хімію. Це цінується. Ми просто звикли думати, що все обмежується «Динамо» та «Шахтарем», але це вже давно не так.

Якщо команда грає якісно, має результат, внутрішній настрій і працює, як єдиний механізм — вона обов’язково буде помітна. Це питання злагодженості, атмосфери й віри у спільну справу. Якщо тренер може це передати футболістам — результат неминучий.

Усе реально. Колись у збірній Іспанії грали не лише представники «Реала» і «Барселони», а й «Атлетіко», «Валенсії», «Севільї». Те саме може бути й у нас. Чому б не викликати гравців навіть з ЛНЗ, якщо вони демонструватимуть якісний футбол і входитимуть до топ-5 чемпіонату?

— Ми часто бачимо, що в українських клубах тренерів змінюють надто швидко — іноді після двох-трьох невдалих матчів. Як ви до цього ставитеся і, на вашу думку, скільки часу тренеру потрібно, щоб реально проявити себе та довести свою спроможність?

— Як гравець, я вважаю, що це не завжди правильно. Треба розуміти контекст: наскільки досвідчений тренер, які в нього умови, який бюджет у клубу. Якщо це проєкт, який фактично починається з нуля, — очевидно, що процес потребує часу.

Візьмімо для прикладу «Полісся». У них є чітка мета — потрапити до трійки. Якщо команда посідає четверте місце, це зовсім не провал. І говорити про зміну тренера тут немає сенсу. Але якщо клуб має великий бюджет, гучні амбіції, а опускається до середини таблиці, — тоді, звісно, виникають закономірні запитання.

Те саме і з іншими командами. Якщо це умовно «середняк» ліги, який іноді виграє, іноді програє — ніхто не очікує від нього постійної стабільності. Усе залежить від амбіцій — президента, керівництва, самого тренера.

Я згадав «Металіст 1925», бо добре знаю, як і цей клуб, і «Полісся» прагнуть бути у верхній частині таблиці. Це команди з потенціалом і бажанням боротися за високі місця. Вони схожі філософією — не хочуть миритися з посередністю.

Але навіть великі бренди, як «Динамо» чи «Шахтар», які завжди на вершині, теж потребують оновлення. Статус бренду зберігається лише тоді, коли всередині клубу все працює — від менеджменту до гравців і тренерського штабу. Це має бути чітка система, де кожен виконує свою функцію, як годинниковий механізм.

Тому, на мою думку, не можна звільняти тренера після двох-трьох невдалих ігор. Якщо ти підібрав правильних людей — тих, хто мислить однаково, прагне перемагати, рухатись уперед, — результат обов’язково прийде. У футболі, як і в житті, немає нереальних речей. Є просто ті, хто вірить у процес, і ті, хто здається зарано.

Найважливіше — як ти реагуєш, коли щось іде не так. Якщо правильно й вчасно зробити поправки — усе буде. Топ-клуби саме цим і відрізняються: вони вміють аналізувати, адаптуватися, тримати ритм. Бо якщо клуб перестає творити, не оновлюється, не дивує — він просто засихає. Недарма Сімеоне постійно оновлює склад: він відчуває, коли треба «додати вогню», щоб команда не згасла.

Так само зробив Ротань. В «Олександрії» тоді мало хто вірив, що він зможе змінити ситуацію, але він зумів. І зараз у «Поліссі» — подібна історія. На початку сезону було багато нових гравців, усі чекали миттєвого результату. Але Руслан Петрович одразу казав: «Це процес. Треба час». І він бачив, де потрібні зміни.

Він підписав кількох ключових гравців — і ось результат: команда бореться за чемпіонство. А ще п’ять-сім турів тому могли б говорити про кризу чи відставку.

Будь-якому тренеру потрібен час. Навіть якщо я прийду в нове місце — мені також потрібно кілька днів, щоб відчути людей, зрозуміти, як вони працюють, знайти підхід. І лише після цього можна говорити про результат.

Ротань це довів: йому вистачило небагато часу, щоб розвернути команду в правильному напрямку. І, чесно, мені подобається, коли президенти клубів живуть футболом. Це відчувається. Подивіться на Шахтар: чому вони завжди на рівні? Бо президент любить футбол, живе ним. І коли зверху йде така енергія — вона передається всім.

— Наскільки, на вашу думку, зараз важливо, щоб гравці були відкритими до спілкування зі ЗМІ? Бо складається враження, що це стає дедалі більшою проблемою.

— Ви знаєте, я вам скажу прямо — проблема не лише у футболістах. Вона в тому, що деякі журналісти просто зруйнували довіру. І я не боюся це сказати відкрито. Є один із журналістів, який любить говорити багато дурниць. Він не шанує футболістів, дозволяє собі відповідно висловлюватись. От саме такі люди, на жаль, зробили так, що гравці стали закритішими.

Це як у команді: буває один гравець, який руйнує атмосферу — і все сиплеться. У медіа те саме: кілька людей зіпсували репутацію цілому середовищу. Бо коли спортсмен відкривається, говорить чесно, а потім бачить, як його слова перекручують заради клікбейту чи переглядів — він просто більше не хоче спілкуватися.

Я сам це проходив. Говориш від душі, щиро, а потім читаєш і не впізнаєш власних слів: усе перевернуто з ніг на голову. Для чого? Щоб було яскравіше у заголовку, щоб «зайшло». Але це боляче. Бо ти хочеш бути чесним, а тебе виставляють у невигідному світлі.

Он нещодавно витягнули старе відео з Кварцяним. Йому Роман Бебех, якщо я не помиляюсь, поставив провокативне запитання — і було видно, що тренера просто спеціально зачепили. А потім подали це як сенсацію: мовляв, Кварцяний накричав. Ну звісно накричав, бо запитання було сплановане, щоб вивести його з рівноваги. Або коли в Блохіна запитували напряму: «Коли подаєте у відставку?» — це не журналістика, це провокація. Так не можна.

Тому я чудово розумію футболістів. Вони бояться, що їхні слова виріжуть з контексту або подадуть перекручено. А потім — проблеми: клуб читає, робить висновки, що ти «нагавкав», — і починається. Людина, яка хотіла бути щирою, у результаті страждає.

Через це хлопці закриваються. Ми часто обговорюємо це між собою — я пояснюю їм, що треба бути відкритими, але водночас обережними. Якби я був упевнений, що всі журналісти коректні, щирі, доброзичливі, я б сказав гравцям: «Говоріть усе, що думаєте». Але, на жаль, не всі такі. Тому тепер кожен десять разів подумає, кому дає інтерв’ю і що говорить.

А футболістам і так непросто. Коли немає результату, коли тиск з усіх боків — останнє, чого хочеться, це ще й читати про себе перекручені цитати. Бо буває, журналіст запитує просто в лоб: «А ти що, своїх грошей вартий? Чого ти взагалі граєш?» — ну й як ти хочеш, щоб футболіст відповів? Звісно, емоційно. Бо це вже не питання, а образа.

Але я завжди кажу: треба залишатися чоловіком. Якщо вже щось зробив або сказав — відповідай, поясни, не тікай. Це теж частина професіоналізму. Просто без оцих дешевих провокацій, які псують усе довкола.

— Наскільки зараз складно вам просувати українських футболістів за кордон? І чи є у вас стратегія — як продавати українські таланти у Європу в умовах війни? Які основні складнощі?

— Дивіться, усе можливо. І приклад Судакова це чудово показує. Усі топові футбольні країни — Іспанія, Португалія, Франція, Німеччина — цікавляться нашими хлопцями. Залишилося тільки, щоб вони самі зрозуміли: потрібно працювати на максимум. Бо все в житті реально.

Навіть якщо згадати трансфер Мудрика за сто мільйонів — хто б у це повірив п’ять років тому? Ніхто. Але він довів: якщо добре граєш, неважливо, у якій країні чи лізі — тебе помітять. Головне — ставити мету і йти до неї, не лінуватись, жити футболом і отримувати задоволення від роботи.

Ми, агенти, також працюємо на це. Нам легше, коли бачимо справжній талант. Ми стараємось відправляти таких хлопців у Європу, найчастіше — в Іспанію. Мені цей чемпіонат дуже близький: там технічний футбол, акцент на інтелекті й контролі м’яча. Якщо ти себе проявив, далі не потрібно «стрибати» — просто рухаєшся по Ла Лізі, змінюєш клуби, ростеш, удосконалюєшся.

Але все залежить від самої людини. Якщо ти розслабився, приходиш без настрою, без віддачі — не чекай прогресу. Конкуренція величезна. Щойно ти втратив мотивацію — одразу знайдеться хтось, хто працює більше.

Коли ми говоримо про молодих, завжди оцінюємо кілька речей: вік, фізичні дані, техніку, психологію. Якщо бачимо, що хлопець готовий і ментально, і професійно, тоді працюємо далі — обговорюємо все з батьками, пояснюємо реалії. Бо не має бути ситуації, коли через тиждень гравець каже: «Я хочу додому». Ми повинні бути впевнені, що всі готові до цього виклику.

У нас багато прикладів. Хтось їде — і за кілька місяців показує стрибок. Як от Попов у «Емполі» — видно, як він росте. А хтось, навпаки, думає, що вже «переріс» рівень, але реальний прогрес — мінімальний. Ми завжди чесно це проговорюємо.

Багато що залежить і від характеру. Я, наприклад, маю хлопця в Дюссельдорфі. Він постійно надсилає свої матчі, я їх переглядаю, роблю скріни, малюю стрілки, показую, де потрібно було зіграти інакше, щоб справити враження на скаутів. Це вже не просто агентська робота, це менторство.

Бо футбол — це не лише техніка. Це ще й людські якості. Гравець може бути сильним, але закритим, некомунікабельним. А в Європі це велика проблема. Там люблять відкритих, життєрадісних, командних людей. В Іспанії, наприклад, якщо ти просто прийшов, сів у кутку і мовчиш — тебе ніхто не помітить. Там треба спілкуватись, усміхатись, бути частиною колективу.

Тому ми завжди пояснюємо хлопцям: вчіть мову. Я сам через це пройшов. Коли потрапив у «Севілью», не знав жодного слова. Але через пів року вже говорив без перекладача. Це важливо — не втрачати час.

Коли клуб бачить, що ти готовий, приходиш із настроєм, з бажанням, віддаєшся — тебе цінують. Навіть якщо десь помилився, скажуть: «Нічого, усе добре». А якщо байдужий, без вогню — забудуть.

Тому для мене головне — не продати футболіста, а допомогти йому реалізуватись. Бо коли бачиш, що хлопець прогресує, забиває, росте — це найбільше задоволення.

— Ви казали, що працюєте з Романом Зозулею. Але у вашій команді також є екс-гравець «Динамо»?

— Так, це наш юрист — Олег. На ньому ліцензія, він, як ми сміємося, «виконує всю брудну роботу»: юридичні питання, деталі контрактів — те, що ми не дуже любимо. А ми вже більше часу приділяємо саме футболу, роботі з гравцями, переговорам, розвитку.

— Якщо коротко, то сьогодні ідеальний агент в Україні — це хижак на ринку чи партнер, який будує стратегію на роки вперед?

— Тут треба знайти золоту середину. І одне, й інше — добре. Треба відштовхуватись від ситуації. Кожен гравець — окрема історія. І найважливіше — не поспішати. Бо поспіх не завжди на користь. Гравець має бути готовим на сто відсотків, має «переспати» не одну ніч із рішенням, обдумати його, порадитися з людьми, яким довіряє.

Ми завжди прораховуємо всі варіанти: де більше плюсів — туди й рухаємося. Не можна робити все надто швидко, але й сидіти до останнього — теж помилка. Бо коли сезон уже починається, це лише ускладнює життя гравцеві.

— А якщо говорити про агентську мрію — кого хотілося б колись представляти: уже сформовану зірку світового рівня, чи виростити свого гравця з нуля?

— Якщо про мрію — то виростити свого. Вести хлопця з першого кроку до світового рівня — це найкрутіше. У нашій справі головне — довіра. Гравець має знати, хто поруч, кому можна відкритися. Коли агент для футболіста — як батько, коли ви разом проходите всі етапи — це безцінно. Хочу, щоб хлопці могли покладатися на нас і були певні: поряд людина, яка не зрадить. Бо справжніх друзів і партнерів у цьому світі небагато — і якщо вони є, це велике щастя.

Катерина Бондаренко