Ярина Кравець, дружина захисника харківського «Металіста 1925» Василя Кравця, розповіла про страшну ДТП, у яку потрапила їхня сім’я дорогою додому. Нагадаємо, машину Кравців на швидкості змела фура і притисла до іншої вантажівки.
— Як ви почуваєтеся зараз після аварії — і фізично, й емоційно?
— Почуваюся дуже важко… Дякувати Богові, наша донечка отримала лише забої ноги та кілька саден. Вона в нас справжній герой — уже бігає й радує мене, поки я фактично прикута до ліжка. У мене — гематоми, зашита нога, численні забої…Чоловік приховує, що йому боляче, але по саднах і синцях я бачу, наскільки йому важко. Він дуже мужній.
Прийти до тями ми досі не можемо. Ці моменти постійно прокручуються в голові… Дуже складно усвідомити, що з нами могло таке трапитися. Ми просто їхали додому у відпустку — спокійні, щасливі, з планами, з надіями… Цей рік і так був дуже важким для нашої сім’ї…
Я пам’ятаю все — від початку до кінця. Чоловік зупинився, як і всі машини попереду. Я не одразу зрозуміла, чому ми стоїмо — дивилася в телефон. І раптом — мить… Чоловік кричить: «Блін, він зараз в’їде в нас! Тримайся!». Я повертаю голову — секунда — і удар…
— Яким був для вас момент самої аварії? Що ви пам’ятаєте з перших секунд?
— Темрява. Звуки тріску, удару. Потім тиша. Я відкрила очі в тому самому положенні, в якому повернула голову. Була затиснута, нерухома. Бачу, як чоловік самостійно відкриває двері й починає виривати крісло, щоб витягти донечку…
Люди кричали… Донечка просила про допомогу, дуже плакала, сильно злякалася. Увесь час питала, чи я жива, просила мене не заплющувати очі, казала, що в мене тече кров…
До приїзду рятувальних служб чоловік намагався дістати доньку — виривав крісло, різав, але це було дуже важко.
ДСНС приїхала надзвичайно швидко. На iPhone спрацював аварійний сигнал — рятувальники одразу передзвонили чоловікові, запитали, чи справді сталася аварія і де ми перебуваємо. Ми чекали допомогу всього близько п’яти хвилин. Усі служби зреагували миттєво.
— У якому фізичному положенні ви опинилися після удару? Наскільки складною була ситуація всередині авто?
— Напевно, мені пощастило, що в момент удару мої ноги були на кріслі… Навіть не уявляю, чим це могло закінчитися. Мене затисло з усіх боків — ноги притисло до грудей. Я намагалася відштовхнутися, але розуміла, що мені стає погано…
Донечку затисло між кріслами. Вона плакала. Я трималася, бо знала: якщо знепритомнію — зроблю тільки гірше для неї. Рухомою була лише ліва рука. Нею я взяла доньку за руку, заспокоювала її, постійно з нею говорила…
Потім почали вирізати мене. Спочатку нічого не боліло — поки не витягли донечку. А тоді я відчула все… Я була при свідомості, все бачила й розуміла. Пам’ятаю кабіну червоної фури… Але до кінця не усвідомлювала, наскільки все могло закінчитися трагічно.
Як кажуть усі — ми народилися в сорочках. Або ж у нас дуже сильні ангели-охоронці. Я до кінця життя буду вдячна Богові та ангелам-охоронцям за те, що захистили нашу сім’ю.
— Як спрацювали служби порятунку та медики? Яким був шлях від деблокації до лікарні?
— Я безмежно вдячна всім працівникам поліції, які діставали мою донечку, зі всіх сил намагалися вирвати ці крісла. Лише за допомогою ДСНС вдалося деблокувати Емілі.
Швидка доправила нас до міста Дубно. Я щиро вдячна всім лікарям Дубенської міської лікарні. Таких добрих, чуйних лікарів і санітарок я ще не зустрічала. Від усього серця пам’ятатиму, як вони переживали за нас…
Зараз ми вже вдома. Через сильні забої, шви та гематоми мені дуже важко рухатися й вставати. Чоловік допомагає мені навіть перевернутися в ліжку. Потрібен час, щоб усе загоїлося і рани зажили…
— Чи була підтримка від клубу та футбольних людей?
— Я знаю, що до чоловіка телефонував президент клубу — подробиць не знаю. Інші керівники писали. Наші футбольні друзі дуже чуйні й добрі. Ми відчували величезну підтримку. Каплієнки, Пасічі, Піхальонки — вони щохвилини писали мені… Дуже багато людей із футбольної спільноти переживали за нас, надсилали повідомлення.
Знаю, що хлопці телефонували чоловікові, пропонували допомогу. Не хочу нікого образити, але наша історія торкнула всіх… Кожен був чуйним. На щастя, ми не потребуємо матеріальної допомоги — нам потрібен лише час, щоб відновитися.
Я безмежно рада, що в нас так багато людей, які підтримують одне одного. Навіть від зовсім незнайомих людей ми отримували слова підтримки.
Катерина Бондаренко