Польський спеціаліст Мацей Кендзьорек, який наприкінці серпня поповнив тренерський штаб київського «Динамо», в ефірі YouTube-каналу журналіста Томаша Цвякали розповів, як він сприймає життя в Києві в умовах війни.
— У Києві все так: під час обстрілів дуже часто люди укриваються в метро. І тоді станції практично повністю заповнені киянами. Навіть один з наших тренерів одного разу зі своєю дружиною та дитиною провели ніч у метро. Розповідав, що натовп був неймовірний. Вони намагалися поспати там близько двох годин, але не змогли. Він каже, що повернулися додому тільки через п’ять годин після відбою повітряної тривоги.
Також знаю історію від наших футболістів, які, коли спрацьовує сигнал повітряної тривоги, просто беруть дітей, біжать до своїх машин і сплять у них в підземному паркінгу.
Це ненормально, але зараз це звичайне життя в Києві. В таких умовах неможливо нормально функціонувати ні футболісту, ні тренеру. Неможливо підготуватися до роботи, неможливо відпочити, неможливо зберігати ясність розуму. Це просто неможливо. Розкажу детальніше.
У нас багато гравців, які родом з регіонів, котрі зараз окуповані росіянами, таких як Донецьк, Луганськ, інші регіони, і є ті, чиї родини залишилися там. Наприклад, батьки вже в віці і не хочуть переїжджати. Уявіть собі, що ви футболіст і знаєте, що ваші батьки знаходяться в тому місці, знаєте, що там або поблизу відбуваються бойові дії, знаєте, що постійно щось небезпечне відбувається, і все ж вам треба виходити на поле, треба тренуватися, і ви повинні бути повністю зосередженими, сконцентрованими. Але чи можуть футболісти насправді бути повністю зосередженими і сконцентрованими в цій ситуації? Під час тренувань видно, що це неможливо. Чого можна чекати від футболіста у момент, коли йдуть бойові дії поблизу будинку його батьків?
З іншого боку, це триває вже майже чотири роки, тож гравці трохи до ситуації адаптувалися. Але в будь-якому випадку, це не легко і не нормально.
Вдень ситуація більш-менш спокійна. Якщо вийти на вулиці Києва вдень, це звичайне життя. Люди живуть як зазвичай, ресторани повні, магазини повні, вулиці повні, на дорогах затори.
Все функціонує нормально, але вночі починається справжній пекло, тому що вночі відбуваються обстріли, літають дрони, балістичні ракети, реактивні снаряди.
— Як вам Київ?
— Я скажу вам чесно, місто прекрасне. Він дійсно прекрасний. Але, як я казав раніше, це гірко-солодке відчуття, бо, з одного боку, перед вами прекрасні пам’ятники, прекрасне місто, справді чудове місце, але, з іншого боку, на кожній площі ви бачите свічки, прапори, фотографії хлопців, загиблих на фронті, їхні біографії. Ви дивитесь на роки їхнього народження — 2001 рік, 2002 рік, і розумієте, що це дуже молоді люди. Ви бачите страждання, ви бачите біль, ви бачите так багато людей з протезами, ви бачите ветеранів війни, які втратили кінцівки на фронті.
З одного боку, є краса міста, а з іншого — страждання цього міста. І це дійсно знаходить відгук у вашій душі — з одного боку, краса, а з іншого — страждання. Це двоє настільки протилежних почуттів, що я ніколи раніше нічого подібного не зустрічав.
— Як це перебування змінило ваше життя загалом, ваше світогляд, вашу точку зору на життя? Тому що я припускаю, що тривале перебування в такому місці може змінити людину на 180 градусів.
— Я не хочу здаватися людиною, яка намагається мудро оцінити війну, бо я просто спостерігаю зі сторони. Проте мій перший висновок такий: я б не хотів, щоб подібне сталося в Польщі. Та й взагалі ні для кого в світі. Тому що я бачу, скільки страждань це приносить, як це змінює людей, як це впливає на людську психіку. Стрес, який тут відчувають як тренери, так і футболісти, — це теж не з чим порівняти. Це постійний стрес, постійна тривога за своїх близьких.
Ви бачите цих людей щодня, ви чуєте ці історії про те, що сталося, історії про те, як у ваших колег-тренерів є друзі на передовій. Я б дуже не хотів, щоб ми, поляки, це пережили.
— А чи змінилося ваше уявлення про Україну як про країну, наприклад?
— Так, тому що я не знав її так добре. Україну я знав на основі загальних переконань і думок, але, перебуваючи там, я багато побачив, познайомився з багатьма українцями і багато читав, і тепер моє сприйняття України і українців зовсім інше.
Українці дуже схожі на нас. У них теж є характер, це люди з характером. Якщо говорити про футболістів, то вони, як і наші футболісти, теж працелюбні, вольові, безстрашні, які, якщо вже взялися за щось, віддаються на повну силу. Багато таких чудових якостей можна відзначити як у поляків, так і в українців.
— А як українцями сприймаються поляки?
— Наведу найпростіший приклад. У нас був матч в Любліні. Коли я почав працювати в «Динамо», мені потрібно було владнати деякі питання, пов’язані з дозволом на роботу. Ми відвідали українського консула в Любліні.
Коли він дізнався, що я поляк, то відразу сказав, що вони неймовірно вдячні нам за те, що ми зробили для них на початку війни. Сказав, що якщо б не поляки, то він і не знає, що чекало б українців. Вони цінують те, як ми їх прийняли, як ми прийняли їх у нашій країні, як ми їм допомогли різними способами, будь то фінансова підтримка чи надання зброї. Так що, я думаю, саме таке сприйняття у українців: вони дуже вдячні нам за те, що ми для них зробили.
Переклад і стилістична адаптація — Dynamo.kiev.ua, при використанні матеріалу гіперпосилання обов’язкове!