Впродовж не одного десятиліття любителі футболу, як і будь-хто із наших співвітчизників — як колишніх, так і теперішніх, і гадки не мали про те, свідками якого епізоду стали глядачі під час півфінального матчу НДР — СРСР.
На 81-й хвилині гри, коли рахунок був 2:0 на користь німців, на поле несподівано вибіг вболівальник у білій вишиванці, джинсах-кльош і синьо-жовтим прапором, який до потрапляння у руки поліції встиг продемонструвати кілька елементів гопака. Цією людиною, як виявилось через багато років завдяки відомому львівському журналісту Любомиру Кузьмяку, був один із представників української діаспори у Канаді Данило Мигаль. У ті часи подібний вчинок розцінювався як виклик радянській системі, тож кремлівські чиновники передбачливо подбали, щоб телетрансляція цього матчу була показана в СРСР у запису. Ясна річ, що момент із синьо-жовтим українським прапором було вирізано.
Про той епізод, як і про цікаві події з тієї Олімпіади, кореспонденту UA-Футбол розповів її учасник, футболіст київського «Динамо» і збірної СРСР Леонід Буряк.
— На тому футбольному турнірі, де поляки стали олімпійськими чемпіонами, півфінал з НДР запам’ятався величезною кількістю ударів по воротах та дуже вагомою перевагою над суперником, — сказав він. — В одному з епізодів дали м’яч Віктору Звягінцеву, який один стояв біля воріт і у нього м’яч проскочив під ногою. Після цього гравець збірної НДР вискочив віч-на-віч з нашим голкіпером і забив. І щоб ми після цього не робили, змінити результат на позитивний для нас так і не вдалося. Потім у матчі за третє місце ми грали з Бразилією, яку вдалося перемогти.
— Незадовго до завершення матчу з німцями на газон Олімпійського стадіону у Монреалі вибіг молодий чоловік з синьо-жовтим прапором. Той епізод чим вам запам’ятався?
— Після вибігання із знаменом він став навприсядки танцювати гопака. Ми з цією людиною не були знайомі, тому деякий час були в шоці. Арбітр зупинив гру, після чого на поле вийшло троє правоохоронців і вивели його за межі майданчика. У Канаді дуже багато українців живе, тож можливо його і пропустили.
Я думаю, що це було зроблено спеціально нашою діаспорою. Це були такі маленькі вчинки, яких тоді ще ніхто не розумів, але які підштовхували до серйозних речей. У Канаді люди з української діаспори дуже патріотичні. Коли з ними спілкуєшся, то для них це була справжня віддушина. Їх було багато на наших тренуваннях, вони фотографувались, брали автографи.
— Чим ще запам’яталось перебування збірної СРСР у Канаді?
— Там була така обстановка, що коли ми їхали на тренування, нас, футболістів, хапали за руки, аби ми підписували контракти. Казали: «Ви будете тут мільйонерами!». То ж Канада, у якій на відміну від СРСР були зовсім інші принципи. Країна ця фантастична, а в ній наша величезна діаспора. Тому різних особливих моментів, коли нас провокували і хапали за руки для укладання того чи іншого договору, було багато.
Все це я добре пам’ятаю. Як і пам’ятаю, як вже по завершенні Олімпіади ми з Олегом Блохіним поїхали з олімпійського селища в місто, де він збирався було придбати шкіряний піджак. Коли прийшли у торгівельний центр, то там зустріли Володимира Висоцького і Марину Владі.
— Нічого собі зустріч!
— Висоцького, до речі, я знав ще задовго до Олімпійських Ігор — якось після матчу у Москві, коли збірна СРСР грала на стадіоні в Лужниках з Італією (тоді ми виграли у цієї легендарної команди із Дзоффом, Факетті, Антоніоні та Джентіле у складі — 1:0), він заглянув у роздягальню нашої команди. Нас тоді попередили, що він зайде — і попросили обгорнутись рушниками. Висоцький підійшов до Валерія Лобановського і каже: «Покажіть, де Буряк?». Підійшов до мене і промовив: «Ти такий худий, а як ти так з м’ячем можеш?». Тоді ми і познайомились.
А вже в Канаді він нам і каже: «Ну все, закінчили покупки». Ми взяли поїсти — і усі четверо поїхали до якоїсь поп-зірки, у якої Висоцький з Владі зупинились. Разом з Блохіним сиділи в компанії цих зірок до двох годин ночі. Спілкувались. А в цей час все Олімпійське селище на вухах стояло — як всі комітетчики, так і міністр спорту СРСР Сергій Павлов! Тоді ми ще не розуміли серйозність усієї ситуації, усвідомлення прийшло потім. Ми приїхали на таксі, а нас усі комітетчики, які були на Іграх разом з Лобановським, сиділи і очікували. Це був жах!
— Що, крім бронзових медалей, привезли тоді в Україну?
— Коли ми відлітали з Канади, то кожному з нас давали розсаду клену — такий собі невеличкий гарний росток у землі. Приїхавши додому, один з них я взяв у Блохіна, а інший ще у когось — і посадили на динамівській базі у Конча-Заспі. Там була господарка Ольга Трохимівна (Царство їй небесне!), якій я це і запропонував. Вона охоче погодилася — і ці канадські клени у нас росли.
В'ячеслав Кульчицький