Воротар Гліб Бушняк розповів про дивну практику в своєму колишньому клубі — «Ужгороді», який в минулому сезоні виступав у Другій лізі, а цього літа оголосив про тимчасове призупинення своєї діяльності.
— Що відбувалося в «Ужгороді» вже по ходу сезону? Наскільки усе було стабільно в плані фінансів, забезпечення та організації?
— Коли я приїхав, то в пацанів вже була затримка по зарплаті у два місяці. Потім повністю усе виплатили. Може якісь премії не віддали.
Далі сезон почався, і першу зарплату ми отримали на десять чи може 15 днів пізніше. За квітень нам теж заплатили, а перші дві премії ми отримали нормально. На цьому все. Більше нічого не дали.
Було таке: якщо ти президента клубу (Рудольфа Балажинця, — прим. ред.) особисто попросиш, то він тобі може зарплату видати. Типу це мені люди з клубу казали: «Іди попроси в нього зарплату, і він дасть». Відповів: «Я не буду підходити й не збираюся ні в кого просити свої гроші. Мають усім платити, а не так, що підійшов — дали, не підійшов — не дали».
— Якісь питання з цього приводу намагалися ставити?
— Казали: «Зараз-зараз. У наступному місяці заплатимо вам за два». Потім вже й премію почали нам не платити.
Коли вдруге виграли в «Буковини-2» (4:2), а потім перемогли «Ниву-Самбір» (3:1), у групу написали повідомлення, що премія кросівками буде з гуманітарки, яку відправляють з Америки. Ну, ми типу посміялися. Думали, жарт. А виявилося, що ні. Нам реально премію кросівками вирішили дати. Може, тижні через півтора-два.
У президента є свій благодійний фонд. Туди йому з Америки надсилають усе на склад, і він премії роздає. Він брав деяких пацанів, щоб вони допомагали йому на складі з гуманітаркою. Вони йшли туди не з власної волі, а з надією, що за це дадуть з/п, бо так він казав. У підсумку отримували МакДональдз замість грошей.
— По парі кросівок дали, чи як?
— Так-так. Не смійтеся. Дали по парі кросівок. У когось є дружина, дитина. Мені також гроші потрібні. Я ж не буду за кросівки їсти. Президент каже: «Не подобається? Продавайте». А кому вони потрібні? Зараз усі виставлять на OLX по 12−15 однакових пар.
— Ще щось цікаве відбувалося?
— Так, звичайно, було. Президент нам з повною серйозністю казав, що футболісти мають писати коментарі, робити репости у сторіс й піарити ФК «Ужгород» у соцмережах. Типу, якщо такого не робити, то клубу буде погано й усі спонсори підуть. Тільки гравці цим мають займатися.
Посеред тижневого циклу перед Вільхівцями у середу або четвер була зйомка о 6:00 в центрі міста, щось із сакурами пов’язане. І ми просто три години у дощ знімали.
— У який момент стало зрозуміло, що майбутнє команди на новий сезон під загрозою?
— Дзвіночком стало, коли нам ось це дали кросівки з гуманітарки. Потім ситуація з Дмитром Антошиним, коли його ТЦК забрало в місті й ніхто не «відмазував» (на початку червня 2026 року, за інформацією ЗМІ, 28-річний футболіст, повертаючись додому, потрапив до представників ТЦК та був мобілізований, — прим. ред.).
Після останнього туру я підійшов до президента поспілкуватися. Чи все в силі? Які в нас завдання? Чи треба шукати варіанти? А варіанти були. Спитав: «За скільки ви мене продасте?». Він заявив: «За 25 тисяч євро». Я сказав: «Я у вас побув чотири місяці, ви мені заплатили півтори зарплати й ще дві винні, і як після цього можна просити 25 тисяч євро?». У відповідь почув: «Ну, ти розумієш, ми — твій перший клуб й маємо щось заробити на тобі». Подумав: «Ну, ок, тоді буду в Ужгороді».
Потім влітку почали говорити про Першу лігу, завдання, підсилення і казали, що все буде... Буквально через два дні мені особисто сказав агент, що клуб розпадається й можна шукати варіанти. А йому сказав Білан.
— Як оголосили, що команда на новий сезон все ж не вийде?
— Написали повідомлення в групу. Президент записав нам кружечок у телеграмі, сказав: «Дякую усім, шукайте варіанти. Щодо сум ваших відкріпних пишіть в ЛС спортивному директору».
— І як проходили пошуки?
— Достатньо важко. Наскільки я знаю, за всю історію тільки у випадку з Волинню, коли клуб припинив існування, просили «відкріпні». Ми почали шукати варіанти, бо, коли клуб припиняє існування, ти стаєш вільним й просто переходиш в іншу команду. Якщо зарплати їм пробачив, то все. А тут президент мені сказав: «Тільки за 300 тисяч гривень тебе відпускаємо». Вони мені ні зарплати не дали, нічого. Наприкінці останнього матчу сезону я отримав травму й лікувався повністю за свої гроші.
Я повідомив, що не буду підписувати ніяке розірвання контракту й мені має капати зарплата. Вони типу почали шантажувати й казати: «Нумо, треба-треба це все зробити, треба підписати на розірвання».
Спочатку вони говорили: «Ми тобі кинемо документ на „Нову Пошту“ й буде нормальне розірвання, гроші потім тобі виплатять». На це я був згоден. Проте надіслали папери, де в мене немає жодних фінансових претензій. І за відпустку я маю пробачити зарплату, і за все. Сказав: «Я це підписувати не буду».
— Як далі розгорталися події?
— Ця ситуація тривала десь, я не знаю, може, місяць. Щоб подати апеляцію в суд, треба було чекати вересня. А без футболу трошки так, важкувато. А коли ти професійно вже не можеш грати… Бо я не дуже хотів, щоб вони від когось отримали за мене гроші. Взагалі не хотів.
З’явився варіант з Колосом. Я думав, що можна грати в аматорах без розриву контракту з попереднім клубом, якщо той припинив існування. З’ясувалося, що так не можна. Я мав розірвати контракт, аби грати за іншу команду. У цих обставинах треба було розірвати угоду.
Потім уже ніхто не відповідав ні на дзвінки, ні на СМС. Дуже багато усього… І це типу не тільки в мене. Там за пацанів дуже багато просять. Дехто сам виплачує «відкріпні».
— То як у підсумку усе вирішилося чи вирішується?
— Розірвав контракт. Бо вони вже почали так шантажувати й казати… Треба було це зробити, аби просто грати у футбол. Вони мені винні, але за документами вже — ні. А щоб грати професійно, я маю віддати їм 300 тисяч.
— Гарно ви в «Ужгород» заїхали.
— Так. Ті, хто з президентом були у нормальних відносинах, нормально вирішили. А ті, хто з ним не дружив, умовно кажучи, не підлизував, мають проблеми.
Дмитро Вєнков