Колишній захисник італійського «Мілана», а згодом — представник тренерського штабу збірної України Мауро Тассотті розповів про те, як на шляху своєї кар’єри він працював разом із легендарним українським нападником, колишнім головним тренером збірної України, а нині — президентом УАФ Андрієм Шевченком.
— Коли Андрій прийшов до «Мілана», я ще не працював із першою командою. Ми познайомилися, коли я почав працювати помічником Карло Анчелотті.
Хоча за часів кар’єри гравця я був захисником, мені подобалося працювати й із нападниками. У роки нашого з Шевченком перебування в «Мілані» ми часто залишалися після тренувань, щоб попрацювати разом, — саме так і почалися наші стосунки.
Тоді нас також об’єднувала пристрасть до гольфу. З часом він по-справжньому захопився цим видом спорту і став чудовим гравцем. Ми часто обговорювали гольф, а інколи навіть вибиралися пограти разом.
— Ви бачили чимало видатних нападників і знаєте, як важко знайти правильне застосування природному таланту. Не намагаючись скласти остаточний рейтинг, як ви оцінюєте місце Шевченка в історії «Мілана»?
— На мій погляд, він, безумовно, входить до четвірки або п’ятірки найкращих нападників за всю історію «Мілана».
— Сила Шеви гартувалася в ході щоденної кропіткої праці, завдяки його рішучості вимагати від себе максимуму. А в день матчу часом вистачало лише однієї миті, щоб залишити свій слід у грі, чи не так?
— Бувало, він на якийсь час випадав із гри — Шевченко не належав до тих футболістів, які зберігають повну концентрацію всі дев’яносто хвилин. І все ж, на відміну від багатьох інших, він точно знав, коли потрібно проявити свій клас і міць та вирішити долю матчу.
— Його пенальті у фіналі Ліги чемпіонів проти «Ювентуса» — яким був той момент?
— Відповідальність, яку він узяв на себе, виконуючи той вирішальний удар у Манчестері, і холоднокровність, з якою він його реалізував, — це було неймовірно.
— У 2004 році Шевченко отримав «Золотий м’яч» — визнання таланту, що досяг свого піку; чи стало це вершиною його кар’єри в «Мілані»?
— Йому нічого не діставалося просто так. Він був великим гравцем і по-справжньому золотою людиною. Усього він досяг своєю працею.
— Коли Шевченко завершив кар’єру гравця, він вирішив запросити вас до свого тренерського штабу в збірній України. Як це було?
— Він зателефонував мені й запитав, чи готовий я з ним працювати. Він знав, що я тоді перебував у досить незвичній ситуації. Він запропонував мені приєднатися до нього в збірній.
Найбільше мені дорогі найпростіші моменти нашого спілкування з Шевою. Під час роботи в збірній України ми проводили багато чудових вечорів — таких, коли тренери сидять, розмовляють про футбол, але також обговорюють завдання, що стоять перед ними. І все це — за келихом вина.
Це були особливі моменти, які зміцнили наш зв’язок — не лише професійний, а й особистий. Навіть зараз, коли наші шляхи розійшлися, Андрій залишається моїм близьким другом, і ми часто спілкуємося.
— Як оцінюєте Шевченка як тренера?
— Він віддавав перевагу живому спілкуванню з гравцями, підтримував із ними стосунки й намагався мотивувати команду завжди викладатися на максимум.
На мій погляд, за своїм складом він більше пасував для керівної посади. Зараз він очолює Українську асоціацію футболу й наполегливо працює заради успіхів своєї країни. Я вважаю, що ця роль — і сама посада, і характер діяльності — підходить йому набагато більше, ніж робота тренера.
Шевченко завжди любив кидати собі виклик, він був неймовірно азартним гравцем у футболі й зберіг цей дух суперництва навіть після завершення кар’єри.
— Чого б ви зараз побажали Андрієві?
— Думаю, єдине, чого можна побажати Шеві, — це щоб його країна повернулася до нормального життя, а родина стала для нього не джерелом тривог, а джерелом радості й душевного спокою. Звісно, я бажаю цього не лише Шеві, а й усьому українському народові.
Переклад та стилістична адаптація — Dynamo.kiev.ua, при використанні матеріалу гіперпосилання є обов'язковим!