Знаменитий український тренер Віталій Кварцяний поділився своєю думкою стосовно того, кто має отримати «Золотий м’яч» 2026 року.
— Кейн — фаворит букмекерів, але якби вирішальним був ваш голос, кому б ви віддали «Золотий м’яч»-2026 і чому?
— Я б віддав Кейну. До його рівня багатьом ще рости й рости. Це робоча машина! Скільки років він на божевільному рівні виручав Тоттенгем. Коли травмувався, команда взагалі сипалася. Відновлювався — і знову тягнув її.
Зараз у «Баварії» грає прекрасно: найвищий рівень, стабільність у кожному матчі. За збірну на чемпіонаті світу забиває найважливіші голи. Мессі вже всього досяг, Мбаппе був чемпіоном світу. А Кейну довго не щастило з командними трофеями. Добре, що в Баварії нарешті став чемпіоном.
І через тренерські помилки він страждав. Якби не німець Тухель з його неправильними рішеннями, то Кейн міг би і чемпіоном світу стати! Якщо хочеш бути чемпіоном, грай у футбол! Правильно обороняйся, правильно атакуй. Не можна забирати у футболу одну з його функцій. А коли тренер переляканий і думає лише про оборону, Кейн бігає по всьому полю. Він же на Мундіалі міг забивати ще більше.
Треба враховувати не тільки кількість голів, а й можливості клубу, збірної, умови, в яких футболіст грає. Для мене Кейн заслужив цю нагороду найбільше.
— Кого з цьогорічних номінантів на «Золотий м’яч» найбільше переоцінюють і чому?
— Нікого не назву переоціненим. Це все футболісти дуже високого рівня й великого таланту. Але для мене найвищий показник — чемпіонат світу. Кажуть: найкращий у світі Мессі, Роналду, Марадона. Але тільки Пеле тричі ставав чемпіоном світу! Це найвище досягнення. Клубні титули, перемоги в Лізі чемпіонів — усе це важливо, але чемпіонат світу стоїть окремо.
Мессі вже на 77-му диханні, а ледь знову не став чемпіоном світу. Ямаль — сильний футболіст, унікальний. Але він ще не Пеле. Побачимо, скільки чемпіонатів світу виграє далі.
— Якби Шевченко на піку кар’єри грав сьогодні, він виграв би «Золотий м’яч» у Кейна, Ямаля та Мбаппе?
— Думаю, шанси були б. Він потрапив би до числа тих футболістів, яких ти назвав, а далі вже рішення за комісією. У нього були прекрасні матчі, унікальні голи «Барселоні», «Реалу» — найсильнішим суперникам. Саме такі ігри характеризували його як нападника найвищого рівня.
Шевченко ще в київському «Динамо» був нестандартним футболістом і людиною, з харизмою. А люди з харизмою завжди можуть чогось досягнути. Тому я не виключаю, що він міг би виграти й сьогодні.
— Чому українські футболісти зараз так далеко від боротьби за «Золотий м’яч» — у нас поменшало талантів чи ми не вміємо розвивати їх до найвищого рівня?
— Таланти в Україні завжди були, є і будуть. Питання в тому, як із ними працюють. Багато клубів УПЛ нормальної школи не мають. У «Динамо» й «Шахтаря» хороші школи, але своїм футболістам теж приділяють недостатньо уваги. Немає індивідуальної і диференційованої роботи. Деякі тренери взагалі не знають, що це таке.
Треба бачити недоліки конкретного футболіста, давати завдання, виправляти й вимагати: «Чому ти цього не зробив? Ти ж талановитий. Ось над цим працюй!». Одному потрібне плавання, іншому — удари по воротах, подачі, обіграш чи відбір. Так і розвивають майбутніх зірок.
А в нас як? Провів тренер двогодинне заняття — і пішов додому. Над футболістом треба працювати постійно, думати, чого йому бракує. Самого загального тренування недостатньо.
Подивіться на Іспанію: немає кого особливо виділити — ні воротаря, ні захисника, ні півзахисника, ні нападника. А вони стали чемпіонами світу без зірок у складі! Бо там у футбол грають цілий рік, клімат дозволяє. А в нас вулиці немає: пройдися подвір’ями — де діти грають? Побудували багато штучних полів, а хто на них займається? Податківці, різні структури — усе за розкладом. Дітям залишається дев’ята вечора і п’ята ранку. Нормального часу для підготовки немає.
Додай коронавірус, війну — усе це сильно вдарило по нас і психологічно тисне. Футболісти їдуть шукати щастя за кордон. А я знаю хлопців, які там хочуть додатково тренуватися, а їм не дають: потрібен лікар, експерт, ще якийсь консультант. Людина хоче працювати — а де? Доводиться їхати на край міста, шукати поле, домовлятися зі сторожем.
У клубах наплодили купу посад. Один по плечу плескає, другий обіймає, третій бутси зашнуровує, четвертий укол робить. А тренувати ніхто не хоче, бо це складна справа! Футболістові треба вказати на помилки, іноді й прочухана дати, допомогти стати зіркою. А не шукати причини, чому він не так грає.
І тактика відповідна. У нас розташування гравців на полі на 70% підпорядковане обороні. Усі йдуть на свою половину поля. Якого чорта? Нападник має відкриватися, отримувати м’яч, бути активним попереду. А його змушують бігти назад і робити підкати біля своєї штрафної. Ось і маємо цілий комплекс недопрацювань.
— Хто із українських футболістів у перспективі найближчий до «Золотого м’яча»?
— Можна я промовчу? Ще якась зірка на мене образиться. (Сміється).
Є один футболіст, але прізвище називати не буду. Ні в клубі, ні в збірних не бачать його потенціалу. Тренери не розуміють, що з ним робити, як його використовувати на полі, як враховувати фізичні можливості. А він уже багато втрачає через це.
Я зустрічався з людьми, пояснював, що для нього треба зробити. Це як в армії: якщо солдат двометровий, йому дають подвійну порцію. А цьому футболістові дають одну порцію тренування — і він залишається голодним.
Йому потрібні дві порції навантаження, а відповідно — більше відпочинку, масажу, відновлення. Він має працювати набагато більше. А грає 20 хвилин, тайм — і все. Так він не розвиватиметься.
У нього є габарити, координація, рух, швидкість, техніка, стартовий ривок. Але цього не використовують. У футбол же грають не тільки внизу, а й у повітрі. Хто вміє все це поєднати, той і отримує сильного нападника, як Голанд.
Андрій Піскун