Почну із застереження — все написане нижче є результатом вражень та емоцій, отриманих безпосередньо на стадіоні у Скоп’є під час вчорашнього матчу Македонія — Україна, що стало можливим завдяки Федерації футболу України, яка відрядила до Македонії разом із командою групу журналістів.
Фото: ffu.org.ua Мої враження та емоції не підкріплені ані статистикою, ані аналізом суми тактико-тактичних дій, ані усім іншим, що допомагає нині максимально об’єктивно сприймати футбол. Чи будуть чогось варті мої враження без усіх названих компонентів, враховуючи, що із верхотури стадіону не все було добре видно, не кажучи вже про відеоповтори, яких я теж не бачив?
Гадаю, що будуть варті. Тому що у футбол на стадіонах у присутності глядачів грають саме заради емоцій цих самих глядачів, які саме за цими емоціями ходять на футбол. Або не ходять, як було вчора на тому самому стадіоні у столиці Македонії.
Але про все по порядку. Українцям вчора конче була потрібна перемога. Це ми усі так думали і про це нам говорили самі футболісти перед грою. Коли ж розпочалася власне гра у футбол, склалося враження, ну склалося, куди ти його подінеш, що нам ця перемога не дуже то й потрібна. Це вже згодом я збагнув глибокий задум нашого тренера Михайла Фоменка. Задум полягав у тому, аби виключити у грі найменший ризик аби раптом не пропустити.
Саме тому українці практично не проводили швидкісних атак, коли для цього була нагода, а натомість катали м’яча між собою аж поки суперники, які нас відверто боялися, не вишиковували перед своїми воротами оборону у три ряди. Лише тоді ми йшли вперед, але знову якось несміливо, оглядаючись назад. Навіть окремі вдалі фінти Коноплянки та Ярмоленка, окремі гострі передачі Рибалки та Ротаня, окремі проходи Сидорчука, Шевчука та Федецького майже ніколи не вели до загострення, а пропадали дарма. Наша команда просто не бігла!
Так ось у цьому і був задум — під кінець гри суперники мали би втомитися від постійного захисту без м’яча і почати припускатися помилок, які і дозволили би українським футболістам використати свою більш високу майстерність і забити потрібний м’яч. Власне так воно і було — після перших десяти хвилин другої половини гри македонці справді почали помилятися. А потім стався вирішальний одинадцятиметровий. А якби не стався? А якби господарі дотерпіли ще тридцять хвилин? Ви упевнені що ми би їм точно забили? Я теж не впевнений.
Та й не у цьому, власне, проблема. Наша команда таки виграла у македонців. І цілком може виграти у іспанців. Але як? Так само — граючи надійно і без ризику у розрахунку, що м’яч якось залетить у ворота опонентів. Або не залетить. І згадати про цю гру не буде чого. Навіть коли виграємо.
До Фоменка претензій жодних — він здобуває результат. Цим він займався коли був футболістом. Це він робить тепер як тренер. Так само здобували результат усі його попередники. Частіше не здобували. А коли і виходило щось — то це було збігом щасливих для нас обставин, звісно ж помножених на зусилля наших найкращих футболістів. Коли ж удача не приходила — нічого не було. Ну нема на це ради! І ніхто ніколи не запитав у тренерів збірної України — а ви у футбол грати пробували? Не мучити себе, суперників та глядачів, здобуваючи чи не здобуваючи результат, а грати у футбол, де окрім обережності та підстраховки є ще й вміння переграти суперника за рахунок швидкості, техніки, тактики, сміливості, нарешті!
Так, інколи нам вдається вимучити результат у сильного супротивника. Один раз. Коли пощастить. Але потім той самий суперник, розізлившись, зажене нас за ворота граючи у швидкий, сучасний футбол. Так само, як це було два роки тому під час плей-офф у Франції. Ви що, справді подумали, що ми тоді обіграли французів у першому матчі? Нам тоді просто пощастило. А за чотири дні усе стало на свої місця.
Чому я про це? Тому що ми можемо у понеділок обіграти Іспанію, якій вже нічого не треба. Це буде зробити у чомусь навіть легше, ніж з Македонією — Україна хронічно не вміє грати із рівними чи трохи слабшими суперниками. Із сильнішими легше — ті грають самі і дають грати суперникам. Ну, виграємо ми у Іспанії, попадемо на Євро-2016, засиплемо за це усіх орденами та медалями. А потім? Пам’ятаєте 2005-й, коли збірній Олега Блохіна ледь не кінні монументи ставили за вихід у фінальний турнір Кубка світу? А там у першій же грі Іспанія дала нам 4:0. А потім італійці добавили — 3:0. Нічого, ми і після цього усіх орденами обвішали. Ви гадаєте цього разу щось зміниться? Ви бачите для цього передумови?
Запитаєте, а де ж аналіз гри Македонія — Україна? А я попереджав — будуть лише враження і емоції, які, гадаю, співпадають із вашими. І не слухайте тих, хто каже, що гра забувається, а залишається результат. Вони вам не договорюють. Залишається не лише результат, залишаються порожні трибуни. Люди хочуть дивитися футбол, а не боротьбу за результат.
І на матч у понеділок більшість глядачів, якщо не усі, прийдуть аби подивитись на іспанців. Тому що вони грають у футбол, а ми здобуваємо результат. І навіть якщо ми його здобудемо нічого не зміниться — іспанці повернуться до себе грати у футбол на переповнених трибунах, а ми залишимося із своїм результатом при трибунах порожніх. Аж поки знову до нас не приїдуть ті, хто грає у футбол.
Можна, звісно, помріяти. Хоча би про те, що наші футболісти вийдуть на поле проти іспанців і зіграють розкуто, швидко і натхненно. Усі дев’яносто хвилин йдучи в атаку і не оглядаючись щосекунди на власні ворота. Наші хлопці це можуть, не сумніваюсь! І тоді це буде справжній футбол! Хотілося щоби був... А що, помріяти не можна?
Микола Несенюк
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Читать все комментарии (16)