В українському футболі існує цілий пласт футбольних історій, на яких побудована наша футбольна ідеологія. Можете ображатися, але вкотре зауважу, вся ця наша ідеологія побудована на суцільному лукавстві. Причому сумнівної якості байки через роки сприймаються ледь як не істина, хоча насправді усе навпаки. Не далі як сьогодні мій колега витягнув із скрині одну із протухлих футбольних легенд і вклав її в уста відомого тренера.
Мова про матч плей-офф Кубку світу між Україною та Хорватією восени 1997 року, коли арбітр «убіл» нашу збірну, не зарахувавши на початку гри чисто забитий українцями мяч. Це справді так. І у цю легенду можна було би повірити, якби у цьому ж інтервю не згадали інший матч тої ж осені 1997 року, коли «Динамо» обіграло в гостях «Барселону» з рахунком 4:0. Мене дивує, чому двадцятий рік ми згадуємо той памятний матч і щораз забуваємо, що у тій грі арбітр теж «убіл» нашу команду, не зарахувавши на початку гри абсолютно чистий мяч, забитий Андрієм Гусіним. Про цей випадок усі забули із простої причини — «Динамо» після помилки арбітра забило ще чотири мячі. Звідси запитання — хто заважав збірній України забити хорватам ще після помилки арбітра? Нагадаю, що після цього наші не забили, а навпаки — пропустили. І тому результат гри був цілком справедливий. Але нам зручно звинувачувати в усьому арбітра і нести цю брехливу «легенду» через десятиліття.
Гадаєте це все? Можу згадати ще купу подібних легенд, але обмежуся лише однією. Восени 1999 року Україна програла плей-офф до Євро-2000 команді Словенії — 1:2 на виїзді та 1:1 вдома. За «легендою» в усьому винен бідолашний Шовковський, який невдало вибив мяча у першому матчі, після чого словенці зрівняли рахунок. У той же час жодна «легенда» не згадує, що у матчі-відповіді арбітр вигадав одинадцятиметровий на нашу користь (відео доступне — можете переконатись). І якби словенці не зрівняли рахунок, Україна поїхала би після цього на чемпіонат Європи. То чому ніхто (!!!) із наших журналістів, тренерів, гравців жодного разу не згадав про цю помилку арбітра? Чому немає легенд про те, як арбітр ледь на «убіл» тоді збірну Словенії?
Продовжувати не буду. Гадаю, що і без цього все зрозуміло. Якби ми після поразок не шукали «крайніх» в особі зловредних арбітрів, чи окремих футболістів, а чесно визнавали, що програли заслужено, то може і футбол наш розвивався інакше? Тому що після останнього Євро не було жодної «легенди» — програли без варіантів. Хоча, чому? Здається в усьому Тимощук винний, чи не так?
Микола НЕСЕНЮК