Болельщикам киевского «Динамо» надо или критиковать Суркиса, или поблагодарить его

Говорити про київське «Динамо» окремо від усього українського футболу навряд чи доречно. Колись малими ми хотіли, щоб якнайшвидше настав обіцяний партією комунізм із безплатними цукерками й морозивом. На це наша перша вчителька казала, що неможливо побудувати комунізм в одному окремому колгоспі. Так само неможливо побудувати ідеальну футбольну команду в далеко неідеальному футбольному господарстві. Всі успішні чемпіонати щасливі однаково. Всі неуспішні — нещасні по-своєму, як написав би Лев Толстой, якби жив у наші часи.

Теперішня в українському футболі модель передбачає: в кожної команди, які в нас чомусь називають «клубами», має бути господар. Навіть там, де це заперечують, такий хазяїн є. І київське «Динамо» — не виняток. Його господарем є Ігор Суркіс. Тож розмірковувати про долю та перспективи команди, не враховуючи особливостей особи, яка має 99 відсотків «акцій клубу», було б нерозумно.

В останній день травня Ігор Суркіс подякував за роботу Сергію Реброву і завершив співпрацю із цим тренером. Чому так сталося? Не хочу колупатися у версіях. Для мене логіка цього рішення полягає у майже порожніх трибунах «Олімпійського» на останніх у сезоні матчах «Динамо». ­Команда може програти. Таких, що не програють, не існує. Але після одних поразок публіка ще охочіше йде на стадіон, аби підтримати свою команду, а після інших — стає байдужою до її долі та відвідує стадіон тільки коли приїжджає особливо іменитий суперник.

Нинішня весна була провальна для команди Сергія Реброва не лише за результатом. Траплялося й гірше. Гра команди не давала результату і не подобалась глядачам. Це був остаточний тупик «іспанського напрямку», який сповідував Ребров. Йому так і не вдалося зробити Хаві та Іньєсту з Рибалки й Сидорчука. Але був у цьому й позитивний момент. Футболісти і тренери «Динамо» за три роки роботи Реброва побачили, що є інший футбол. Інший не лише за тактикою гри, а й за стосунками в команді. Саме за Реброва вони стали виглядати цивілізовано.

То ж яка має бути логіка дій Ігоря Суркіса? Вибір у нього непростий. Часи, коли кілька українських багатіїв бавилися футболом, змагаючись між собою — хто купить у свою команду дорожчих іноземців, закінчилися. Водночас шляху до цивілізованого професійного футболу наявна «прем’єр-ліга» не запропонувала. Принцип керівництва нашим футболом залишився той самий, що був останні 20 років. Він вкладається у два слова: «Дайтє дєнєг!»

На це нині готові далеко не всі. Ігор Коломойський, який сам та через інших людей фінансував кілька футбольних команд, «давать дєнєг» не захотів. І «футбольний клуб» під назвою «Дніпро» як корова язиком злизала. Тому вболівальникам київського «Динамо» слід визначитися: або жорстко критикувати Ігоря Суркіса за «слабке «Динамо», підштовхуючи його взяти приклад із Коломойського, або дякувати за те, що продовжує фінансувати команду. Середини немає. Як на мене, залишається спостерігати за діями власника «Динамо» і сподіватися, що він не наробить багато дурниць.

«Динамо» зразка 2013 року, укомплектоване іноземцями з мільйонними зарплатами й не набагато біднішими українцями, найближчим часом не побачимо. Хіба що за кілька років наш футбол стане рентабельним і дозволятиме командам заробляти серйозні гроші не лише у Лізі чемпіонів. Услід за Ребровим і приведеними ним іспанськими тренерами з «Динамо» рано чи пізно підуть усі, хто приходив у «жирні роки». Чи призведе це до падіння рівня гри команди? А що, є ще куди падати?

Не володію остаточними цифрами, але знаю: утримання «Динамо» 1997 року, в якому не було жодного «справжнього» іноземця і за яким досі ностальгують уболівальники, коштувало Григорію Суркісу щонайменше в 10 разів менше того, що нині витрачає його молодший брат. А результати були кращі. Тож логічною є спроба Ігоря Суркіса повернутися до тодішньої практики й припинити викидати гроші на вітер.

Якби віддавати у топ-чемпіонат хоча б по одному гравцю на рік за великі гроші й заробляти мільйони, проходячи щонайменше у групу Ліги чемпіонів, «Динамо» вже тепер могло б не лише не витрачати гроші свого власника, а й навпаки. Але треба знайти тренерів і футболістів, здатних виконувати такі завдання. Чи можна це гарантовано зробити? Чи здатен на такий безпомилковий вибір Ігор Суркіс?

Тим, хто готовий дати рецепт успіху, раджу спочатку викупити у Суркіса київське «Динамо». Оскільки 20 років охочих не помітно, доведеться прийняти ситуацію такою, як вона є. І бажати Суркісу не помилитися. Пам’ятаючи слова моєї першої вчительки: на чудеса розраховувати не раджу. Проте причин для особливого песимізму теж не бачу. Бо є в київському «Динамо» щось таке, що дозволило команді проіснувати 90 років, залишаючись серед лідерів від часів Сталіна-­Хрущова-Брежнєва до часів Кравчука-Кучми-Ющенка-­Януковича-Порошенка.

І тепер вірю, що все буде добре. Тому що тренери, футболісти й президенти рано чи пізно йдуть. А «Динамо» залишається чемпіоном.

Микола НЕСЕНЮК