Шевченко — це ми!

До вибору тренерів національної футбольної збірної були питання із першого ж її дня. Майже ніколи нашу команду не очолював насправді найкращий український тренер, не кажучи вже про іноземців. Але усі вони працювали тренерами до запрошення в національну команду. І лише нинішній керівник ФФУ додумався призначити тренером збірної людину, яка до цього взагалі не мала тренерського досвіду.

Результат цього вибору був очевидний одразу. Але жоден український футбольний фахівець не виступив проти. А преса і взагалі захлинулася від захвату перед вибором, який зробив Андрій Павелко. Чому так сталося? Чому усі мовчали і в основному мовчать досі, хоча після завершення відбірного турніру все стало зрозумілим навіть не спеціалістам?

Причина проста — ми не звикли відповідати за свій вибір. Не кажучи вже про чужий. У моєму рідному місті Рівному на двох останніх виборах до Верховної Ради перемогла людина, яку у місті ніхто не знав і не знає. Проголосували так, як сказала «партія». І ще раз проголосують не сумнівайтеся. І не будуть при цьому звинувачувати себе за те, що життя не покращується.

Скажете, що потрібен результат? А ви впевнені? Труднощі більшості виборців, які виживають із останні сил, якось не заважають нашим депутатам насолоджуватися своїм статусом. То чому тоді поразки футбольної збірної України мають заважати керівникам Федерації футболу та тим, кого вона призначає на тренерські посади, отримувати задоволення від свого становища?

Упевнений: якби Андрій Павелко запропонував призначити тренером збірної свого водія, ніхто б не висловився проти. Казали б, що «молодому наставнику треба дати шанс». А що? І тренерам, і журналістам тут жити. І тому критикувати керівників ФФУ і тих, кого вони призначили собі дорожче! Все одно нічого не зміниш, а ворогом — назвуть.

Тому звинувачувати у поразках нашої збірної, ми маємо насамперед себе. У час, вільний від розхвалювання Андрія Шевченка.

Микола НЕСЕНЮК,
журнал «Країна»