Нашему футболу зрители не нужны

Навіть «Шахтар» і «Динамо» нездатні зібрати на своїх матчах пристойну аудиторію

Уболівальники — велика сила. Кілька десятків тисяч людей, які регулярно приходять на стадіон, можуть диктувати свою волю не лише тренерам, гравцям і футбольним бюрократам. Війна за незалежність Хорватії, коли хто забув, розпочалася на трибунах стадіону в Загребі під час футбольного матчу між хорватською та сербською коман­дами. Звісно, це — крайнощі.

У цивілізованих країнах давно навчилися вигідно продавати глядачам футбольне видовище й заробляти на цьому шалені гроші. А в нецивілізованих? В Україні футбольні вболівальники залишаються проблемою. Її в кожній країні намагаються долати по-­своєму. У нас обрали найрадикальніший шлях — поставили за мету ліквідувати їх. Щоб не заважали футбольній владі вирішувати свої питання. Як казали колись у високих кабінетах — не плутайтеся під ногами. Буде треба — тоді покличемо. Приблизно так уже третій десяток років діє Федерація футболу України разом зі своїми партнерами в особі «професійних футбольних ліг».

Задача не була складною із самого початку. На матчі перших чемпіонатів незалежної України народ ходив лише в містах, де раніше ніколи не бачили великого футболу. У перші два сезони стадіони Луцька, Вінниці, Тернополя, Івано-Франківська, Чернівців, Рівного, Полтави, Житомира, Шепетівки, Кременчука буквально ломилися від глядачів, коли приїжджали «Динамо», «Дніпро», «Шахтар», «Металіст», «Чорноморець». Натомість у Києві, Харкові, Донецьку, Одесі трибуни були порожні. У наступні роки ситуація вирівнялася. За винятком одного-двох матчів, середня аудиторія українського футбольного матчу не перевищувала кількох тисяч глядачів.

Усіх це влаштовувало. Місцева влада самоусунулася від організації футболу. А скоробагатькам, які стали «президентами клубів», гроші від квитків на матчі були не потрібні. Вони «дарували» футбол уболівальникам: або пускаючи на поєдинки безкоштовно, або за мінімальні гроші. Народ від цього «дарунку» масово відмовився. Не виходило щиро вболівати за команди, які утримували особи з проблемною репутацією. Та ще й самі футбольні змагання загрузли в «договірняках», «зливах», «здачах».

Але цього було мало. Народ, за багаторічною інерцією, продовжував тягнутися на трибуни. Особливо в теплу пору року, коли приємно провести вечір на свіжому повітрі в компанії друзів. І тоді українському футболу ­завдали останнього, практично смертельного удару — загнали «в зиму».

Перші «незалежні» чемпіонати проходили за схемою «осінь—весна», однак тривали як раніше — з березня по листопад. Фінішував сезон наприкінці червня, а за два тижні стартував новий. Фактично це було просте перейменування першого кола на друге і навпаки, здійснене «заради єврокубків». Єврокубків це практично не принесло. Зате замість одного чемпіонату отримали чотири: кожні півроку, влітку та взимку, команди змінювали склади, часто майже повністю, щоб зіграти три місяці та знову розбігтися. Глядачів це не додавало, але вони й так не були нікому потрібні.

Тим часом «за рекомендаціями ФІФА» наш чемпіонат став закінчуватися щораз раніше. І врешті почав фінішувати у травні — разом із рештою провідних європейських чемпіонатів. Кінець травня, червень і більша частина липня, які в наших краях споконвіку були найбільш футбольною порою, звільнилися від гри. А щоб компенсувати втрачений час, матчі почали проводити у грудні й лютому. Мету досягнули — у грудневих турах поточного чемпіонату трибуни стадіонів стали практично порожні. І що цікаво: жодного з численних «футбольних аналітиків», окрім автора цих рядків, це не стривожило. І не тому, що згадані «оглядачі» не розуміють, що відбувається. А тому, що живуть вони не «від глядачів». А від «президентів клубів», які фінансують практично всі наші спортивні засоби масової інформації. А президентам, і клубів, і національної федерації, неорганізовані глядачі — самий лише клопіт. Вигукуватимуть щось неприємне, плакати розгортатимуть.

Тому паралельно з вигнанням зі стадіонів шляхом «замороження» самодостатніх уболівальників, футбольні керівники поступово виплекали вболівальників «організованих». Тих, які за допомогою клубу чи федерації одержують пільгові або безплатні квитки на матчі, яких безкоштовно доставляють на виїзди, і які у відповідь кричать лише те, що потрібно їх «організаторам». Або не кричать, коли їх не «організували». Плюс на трибунах подекуди залишаються так звані ультрас, які ведуть своє окреме життя. Для яких футбол є лише приводом для самовираження.

Коли ж два-три рази на рік до нас приїжджає іменита футбольна команда і народ масово йде на неї подивитися, це стає стихійним лихом. Мобілізують тисячі правоохоронців, скасовують і вводять маршрути громадського транспорту, паралізують нормальне життя навколо футбольних арен. ­Навіть дивуєшся, як у німецькому Дортмунді щотижня на футбол ходить кожен шостий житель міста — і жодних проблем!

Чи можна щось змінити на краще? Боюся, за нинішньої футбольної влади це неможливо. Питання не стільки політичне, скільки економічне. Ніхто з теперішніх керівників на всіх рівнях не розглядає футбол як бізнес. Він для них є лише способом «вирішити питання», що не мають до гри прямого стосунку. Цим людям все одно, де і коли проходитимуть матчі чемпіонату й чи будуть на них глядачі. Їм би цих поєдинків поменше, щоб не витрачатися на роз’їзди. Їхній інтерес до гри часто зникає так само раптово, як і виник. І тоді цілі регіони залишаються без «великого футболу».

Навіть «гегемони» в особі «Шахтаря» й «Динамо» вже не здатні зібрати на матчах чемпіонату хоч трохи пристойну аудиторію. І в разі проблем у їхніх власників немає гарантій, що вони не підуть шляхом «Дніпра» й «Металіста».

Про нормальну організацію футболу в Україні сьогодні ні з ким говорити. Це коли зрозумілою мовою, а не тим, чим пишуть примітивні, а часом відверто безглузді, правила й регламенти вітчизняних змагань. На які незабаром, на радість організаторам, ніхто добровільно не ходитиме

Микола Несенюк