За виступ збірної України на Євро не соромно. Про це кажуть тренери, футболісти, лікарі, вчителі, малі підприємці та пенсіонери. Про сором заявив лише один журналіст на прес-конференції Олега Блохіна, на що, безперечно, має право. Вочевидь, у своїх мріях він уявляв собі цю команду жахом для суперників, який летить на крилах ночі, і був неприємно здивований реальністю.
Є один хороший спосіб уникнути неприємностей під час зіткнення з реальністю — від неї не віддалятися. Збірна не може з’явитися нізвідки, її не можна купити на ринку (можна тільки іноді декого натуралізувати, але це, швидше, виняток). Вона — характеристика нашого футболу загалом. І питання, яке має виникнути після її виступу на великому міжнародному святі, лише одне: збірна відповідає рівню нашого футболу загалом, вона опустилася нижче від цього рівня чи раптом невідомо як рвонула вгору?Вона повністю відповідала. Це не привід для захвату і для закатування в асфальт. Це важливо й цінно, оскільки на очах десятки випадків, коли при солідній кваліфікації та високому рівні має місце провал, і останній такий випадок усі бачили в Харкові, де грала Голландія. І набагато менше випадків, коли раптом хтось починав скакати вище голови. Для цього потрібні й особливий збіг обставин, і фарт — і тільки тоді Греція стає чемпіоном Європи.
Останнє київсько-донецьке дербі в чемпіонаті України в багатьох залишиться в пам’яті завдяки суддівству Вакса. На другий план відійшло інше — м’яко кажучи, невисока якість власне футболу. І після тієї гри, якщо чесно, ставало страшнувато, і не тільки за центр оборони, а й за гру команди в цілому.
Медичним фактом є те, що майже ніхто зі збірників не показав на Євро своєї кращої гри. Вибачте, а коли вони впродовж сезону її показували? «Динамо» весь рік перебувало, м’яко скажемо, у стані пошуку гри. Політ нормальний, пошук триває. «Шахтар» гру начебто знайшов, але рівень знайденого, гадаю, не влаштовує ні керівництво, ні тренера. Що шукає «Дніпро» чи знайшов щось — не знає, по-моєму, ніхто.
Чи багато хто пам’ятає, що відсоток влучання у ворота в Коноплянки може бути вищим за 10? Що Гусєв може закривати бровку всі 90 хвилин? Що Ярмоленко може фізично продавити будь-якого захисника? Що в Гармаша є удар із середньої дистанції? А ще я знаю людей, які пам’ятають, як забивав Алієв і дриблінг Мілевського, уявляєте?
Додамо сюди втомленого морально після Ліги чемпіонів Тимощука і Вороніна, який сидів у глухому запасі московського «Динамо», — і ось вона, наша збірна.
І от усе це тренерський штаб мав підняти в повітря. І він таки підняв. Так, політ був нетривалим, невисоким, і в цьому польоті трохи трясло. Але ніхто не впав каменем униз, і сіли зрештою м’яко. Пілоти в цьому випадку заслуговують на оплески.
І це ще ми не згадуємо про нашу специфіку спільного існування в команді київських і донецьких гравців, та після такого чемпіонату, та з публічним з’ясуванням стосунків. Треба бути в команді, щоб розуміти, наскільки було важко скласти їх разом, а ми там не були. Але факт — Ракицький і Хачеріді у грі з Англією були один одному друзями, товаришами й братами, а не вовками.
Взагалі моральний стан, аура в команді та навколо неї — це на швидкоплинному турнірі найважливіше. У клубі впродовж сезону можна когось посадити на лаву запасних, із кимось вести бесіди про спасіння душі, а тут немає часу — команда повинна виглядати цілісно й злагоджено. Хімія має бути відповідна, і від цієї хімії хвилі розходяться назовні. Її видно на полі, коли кожен готовий відпрацювати за кожного, і за його межами, коли гравці й тренери виходять до публіки на світ божий.
Ми на полі, можливо, виглядали не так яскраво, як Хорватія, і не так організовано, як Данія, але в частині командного духу це було саме воно. Ми мали вигляд сталого трудового колективу, на відміну від тієї ж таки Росії, яка була колективом тимчасовим. Спасибі їй — вона дала нам тло, на якому краще проступали наші маленькі радощі. В їх числі й подяка команди вболівальникам після програної гри. Адже це елементарно, здавалося б, а на тлі стосунків сусідських гравців і фанів це було особливо гарно.
Поки кращі продовжують жити днем сьогоднішнім, нам можна подумати про завтрашній. …
Дуже важко переконувати в чомусь 22-річних мільйонерів у небагатій країні, коли здається, що всі твої мрії збулися й життя вже вдалося, і тепер настав законний час дівчат, клубів і «мазераті».
Проте дуже хочеться, щоб вони поглянули навколо, на деяких своїх товаришів по команді, повчилися на їхніх помилках і усвідомили, що мільйони від них уже нікуди не подінуться, але в їхніх силах зробити тепер щось справді значуще. Що те, ким вони сьогодні є, це не кінець шляху, а тільки початок. Що Бог дав їм здібності (а всі вони хлопці здібні) не тільки для того, щоб конвертувати їх у будинок в Італії. А вони можуть піднімати на ноги «Альянс Арену» чи «Сан Сіро», причому не раз у житті, а періодично.
Єдине, що для цього потрібно, — тяжка праця. … тільки так ви доб’єтеся того, що вас цінуватимуть не тільки дівчата з клубу (нічного), а й великий футбольний світ. А ціла країна, яка дякувала вам після програного вами Чемпіонату Європи, буде вам дуже вдячна довгі роки, і футболки з вашими прізвищами носитимуть п’ятирічні пацани…
Олександр Макаров, «Дзеркало тижня», №23, 22 червня 2012, 21:50
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости