Доволі цікавий погляд на всі події,що сталися з Шевченком за останній рік,опублікував щотижневик "Тиждень".
Наприклад мені,було цікаво.Пропоную і вам.
Андрій Шевченко, котрий начебто мав бути таким собі джокером у колоді Наталії Королевської, здається, перетворюється на фігуру значно дрібнішу у великій донецькій грі.
Впливові «катали», що розставили на всіх посадах лояльних людей, влаштовують традиційну поствиборчу роздачу слонів. Вони доволі довго тримали інтригу з призначенням головного тренера національної збірної після відставки Олега Блохіна, натомість, виявляється, що всього лише чекали завершення виборів. Новоспечений президент Федерації футболу України Анатолій Коньков (також донецький – годі й сумніватися!) запросив зірку «Динамо», «Мілану», «Челсі» і «України – Вперед!» «підкорити значні футбольні вершини як наставник головної команди країни».
Несподіванка?! Сенсація?! Подія року?! Саме на таку оцінку, мабуть, і розраховують футбольні чиновники та їхні ляльководи з Партії регіонів. Насправді ж усі ці комбінації нагадують цілком прагматичну і невигадливу схему. Привели кумира молоді Шеву в «Україна – Вперед!», щоб поторгував обличчям і відтягнув від опозиції, хай хоч і мізерний, але процент, а в нагороду за це дістав тренерську посаду (байдуже, що Шевченко не те, що тренерської ліцензії не має – він навіть хлопчаків дотепер не виховував). Нехитра, але доволі переконлива версія останніх подій навколо людини, якій в один рік вдалося завершити і спортивну, і політичну кар’єру. Тим більше, що в українській так званій політиці подібні схеми застосовують доволі часто: Хорошковський (безуспішна участь 2002 року «Команди озимого покоління» з ним на чолі у парламентських виборах, після чого його призначають міністром економіки та європейської інтеграції), Богословська (її «Віче» не проходить до Верховної Ради 2006-го, зате вже за рік вона стає депутатом як № 4 у списку Партії регіонів) тощо. В цьому контексті єдиною інтригою залишається, де і в якій іпостасі випливуть Королевська і № 3 Ступка?
А щодо збірної… Зрештою, все це було цілком зрозуміло, тільки-но донецькі взяли останній бастіон – ФФУ. Адже для правлячої еліти команда № 1 – це не національна збірна, а ахметовський «Шахтар».