Збірна України зразка 2013 р.: казка, яка закінчилася як завжди

Коли наприкінці 2012 р. хтось би сказав, що восени наступного року збірна України зможе виграти у збірної Франції з рахунком 2:0 і реально претендувати на вихід до чемпіонату світу, навряд чи це оцінили б серйозно. Тоді ми програли вдома збірній Чорногорії, втратили очки в Молдові, були в пошуках нового головного тренера.

Автором казки став Михайло Іванович Фоменко, якого врешті-решт наважилися призначити головним при нищівній критиці більшої частини української громади. Тоді народ переважно схилявся до зарубіжного тренера, і лише справжні фахівці й націоналістично влаштовані вболівальники підтримували кандидатуру Михайла Івановича. Той нічого не обіцяв, але почав конструктивну і ефективну роботу зі збірною. Легку і невимушену виїзну перемогу над збірною Польщі в першому офіційному матчі навесні (3:1) мало хто очікував. Гра збірної України повністю змінилася порівняно зі зразком попереднього року: порядок у захисті, швидкість в центрі поля, результативність попереду, чіткий тактичний малюнок гри. Гра з Молдовою вийшла більш нервовою, але її результат додав ще більшої впевненості. Вболівальник знову повірив у збірну, і повірив у Тренера. Моментом істини став футбольний спектакль у Чорногорії, де збірна України, граючи в меншості, здобула яскраву перемогу з рахунком 4:0. Після того матчу, зіграного на початку літа, всі всерйоз заговорили про можливість виходу з групи навіть з першого місця, але для цього потрібно було вигравати у збірної Англії в Києві. Мало того, багато вболівальників і фахівців навіть вимагали цієї перемоги, адже хто така збірна Англії порівняно зі збірною України зразка 2013 р.?

Справді, ця збірна могла дати жару будь-якому суперникові. Мобільний атакувальний півзахист з Ярмоленком і Коноплянкою на краях, Ротанем і Едмаром у центрі, достатньо міцний захист з Хачериді і Кучером на вісі, Федецьким на правому фланзі і Шевчуком на лівому. Попереду Зозуля, який переживає зараз насправді яскравий період своєї футбольної кар’єри, на підхваті Девич, Безус і інші добротні футболісти. В опорній зоні, щоправда, дуже не вистачало Гармаша (важка травма, отримана напередодні матчу з англійцями), але його досить впевнено замінив Степаненко. Ще є досвідчені Тимощук, Гусєв.

Перед Англією українці розім’ялися з Сан-Маріно, встановивши новий рекорд результативності (9:0), і з дуже гарним настроєм вийшли грати з Англією. Тут слід сказати, що й Англія не пасла задніх. Вони теж пережили зміну тренера, замість апофіозного Капелло, котрий так нічого з англійцями і не виграв, прийшов авторитетний Ходжсон, який своєю тренерською ідеєю як дві краплі води схожий на Михайла Івановича. До того ж у англійців склад ще яскравіший, ніж в українців, нам ще поталанило, що в тій грі не грав Руні. В результаті обидва тренери зіграли в обережну гру, розкатавши нульову нічию, яка була на руку англійцям, адже вона дала їм пряму дорогу до першого місця в групі. Українці могли тепер об’єктивно сподіватися лише на друге місце і прихильність жеребу в стикових матчах.

Далі був складний матч з Польщею, який закінчився такою потрібною мінімальною перемогою, і прогулянка до Сан-Маріно. В результаті – очко відставання від англійців, і цілком заслужене друге місце. Прикре, але максимально можливе за тих обставин. Команді, що претендує грати на чемпіонаті світу, не можна втрачати очки з такими суперниками, як з Молдовою, і віддавати очки прямим конкурентам в домашніх матчах (це я про поразку від Чорногорії в Києві). Але це те, на що Михайло Іванович вплинути не міг. Це – важкий багаж, що залишився від попередніх тренерів.

Жереб знову не був прихильний до України: нам дістався найсильніший з усіх можливих суперників – Франція. Французи програли боротьбу в своїй групі іспанцям, і Україна в рейтингу ФІФА навіть випередила Францію на одне очко, увійшовши до числа сіяних команд. Але це нічого не змінювало, Франція нам могла потрапитися і в протилежному випадку. Тоді б ми були несіяними, а французи сіяними. Так що це карма, хоча я і не люблю це слово. Для того, щоб потрапити на чемпіонат світу або Європи, нам потрібно вигравати або у збірної Англії, або у збірної Франції. А обом цим командам ми програвали влітку 2012 р. на європейській першості.

Для України і Михайла Івановича настав момент істини. Вже після жеребкування сам тренер заявляв, що він знає, як грати з французами. Після вдалої відбірної компанії довіра до генію Михайла Івановича була дуже висока, тим більше французи сприйняли жереб як прохідний і їхали в Київ як на легку прогулянку, незважаючи на всі закиди свого тренера, нещодавно зіркового футболіста Дідьє Дешама. Дідьє знав, що каже, адже в якості гравця вигравав чемпіонат світу.

15 листопада, Київ, прохолодний осінній вечір, що плавно перейшов у ніч. Історичний тріумф збірної України – впевнена перемога над Францією з рахунком 2:0, перша така перемога над топ-командою світу за всю історію незалежного українського футболу. Здавалося, що неможливе стане можливим. Залишався матч-відповідь у Парижі...

Майже всі, включаючи букмекерів, були впевнені в загальній перемозі збірної України, окрім гравців збірної Франції і їх тренера. В Києві вони одержали ляпас, який конче необхідно було стерти вдома у Парижі. Наші не виглядали самовпевнено, але відчувалося, що команда вже знаходиться однією ногою в Бразилії. Заваров, один з помічників Фоменка, навіть заявив, що збірна Франції стала слабшою. До речі, це той Заваров, під керівництвом якого українці програли вдома Чорногорії. Щодо самого Михайла Івановича, то він, розуміючи всю складність ситуації, незважаючи на домашню перемогу, пошуткував після матчу в Києві, що на Париж потрібно шукати інший рецепт. Справді, в першому матчі він тактично повністю переграв свого візаві: українці повністю накрили Рібері, найбільш небезпечного футболіста французів, при цьому неабияку майстерність продемонстрував Федецький, при допомозі Степаненка, Ярмоленка й інших наших гравців. Кураж спіймав Зозуля. Україна повністю переграла французів на флангах, у боротьбі і бажанні. Можливо, з огляду на остаточний результат, не вистачило третього голу, який українці не забили наприкінці третього матчу, вийшовши втрьох на двох французів. Але це не було б справедливо, адже французи в Києві також мали реальні нагоди забити...

Перед матчем-відповіддю на згадку прийшли дві історії минулого.

1993-й рік. Михайло Іванович Фоменко – тренер Динамо Київ, яке в Кубку чемпіонів грає з Барселоною. Перший матч у Києві – феєрична перемога 3:1, потім поразка в Барселоні 1:4, Барселона проходить далі.

2002-й рік. Збірна України під керівництвом великого Валерія Васильовича Лобановського грає в плей-офф зі збірною Німеччини. Перший матч у Києві, нічия 1:1, впевнена гра, яка давала надію на загальний успіх. Далі розгромна поразка в Німеччині (1:4), Німеччина проходить далі, Україна за бортом.

Дуже не хотілося повтору цих історій, але об’єктивно все до того йшло. І в першому, і в другому разі перші матчі грали в Києві, команда-суперник була не готова до агресивної зустрічі. Результат першого матчу лише розлючував суперника, який виходив на матч-відповідь вже в повній готовності і надмотивований. Це ж мало статися і з французами. Напередодні матчу-відповіді з’явилася інформація, що Дідьє змінить пів-складу порівняно з першим матчем у Києві. А чи була така можливість у Михайла Івановича? Такої можливості не було, адже рівноцінної заміни основним гравцям у нас немає. До того ж, у київському матчі одержали дискваліфікацію Федецький і Кучер. Тепер вибору захисників практично не було. До того ж, як виявилося, нікому було крити Рібері. Мандзюк, якого Фоменко випустив на позицію Федецького, цю задачу провалив. Ракицький в центрі оборони також поступався Кучеру. При цьому Хачериді не відновився після першої гри і був не схожий на себе (точніше був схожий на того Хачериді, котрий час від часу провалює матчі).

Матч-відповідь був прямою протилежністю першій грі. Французи розщавили українців у всіх лініях і компонентах гри. Наш ослаблений захист давав тріщини з перших же хвилин зустрічі, і вже в перші півгодини в наші ворота влетіло аж три м’ячі, один з них, щоправда, суддя не зарахував, зафіксувавши офсайд, якого там насправді не було. Після матчу на прес-конференції Михайло Іванович скаже, що другий зарахований м’яч французи забили з положення поза грою (що справді так і було), і що гри рукою, за який судді призначили штрафний, після якого був забитий перший гол, також не було. Але це аж ніяк не змінює загальної картини гри: французи тут могли забивати стільки, скільки їм було потрібно. Цього разу Дідьє Дешам вже переграв свого візаві, а рецепт Михайла Івановича в цей раз не спрацював. Порівняно з грою в Києві він виставив більш атакувальний склад, ввівши до старту атакувального Романа Безуса замість опроника-руйнівника Степаненка. Цей крок тренера досі є для мене загадкою, адже рецепт був досить очевидний і зовсім протилежний: наситити середню лінію опорними півзахисниками і грати від оборони, рахунок це дозволяв. Михайло Іванович вирішив зіграти з Францією в атакувальний футбол на її полі, за що і поплатився. Так, можна припустити, що тренерський штаб розраховував забити швидкий гол і тим самим знітити французів, але, якщо це справді так, то це виявилося повною авантюрою. Напрошувався зовсім інший крок: ввести в допомогу Степаненкові до старту Тимощука замість Едмара, тим самим наситити захисну лінію і сподіватися на контратаки. Але грати від оборони – не кредо Михайло Івановича, і в цьому питанні йому явно не вистачило гнучкості. Давній урок від Барселони повторився знову... Також під великим питанням є поява Мандзюка на фланзі, де все ж таки, більше напрошувався досвідченіший Гусєв. Але так чи інакше результат на табло. Можливо, гра пішла б і по іншому сценарію, якщо б Хачериді не підвів команду і заробив червону картку на початку другого тайму. Після цього Україна вже була приречена, незважаючи на всі її потуги забити м’яч. Французи в цей вечір мали всі підстави забити і четвертий, і п’ятий м’ячі. Франція цілком закономірно проходить Україну за підсумком двох матчів, а Україна, як завжди, опиняється за бортом світової першості.

Незважаючи на остаточний негативний результат, хочеться подякувати Михайлу Івановичу Фоменку за ту казку, яку він подарував нам у 2013 р. Вперше після великого Валерія Васильовича я побачив осмислену тактично грамотну гру улюбленої команди. Михайло Іванович – геніальний тренер, якому зичу доброго здоров’я і подальших гучних перемог. Хочеться вірити, що це лише початок сходження нової зірки. Щодо збірної України, то тут цілком очевидні кадрові проблеми, які насправді мають свій корінь у тій вакханалії, яка відбувається в чемпіонаті України, де немає місця українцям, і де менеджери і тренери клубів віддають перевагу африканцям, бразильцям, латиноамериканцям, не даючи розвиватися талановитим українським футболістам. Тому і маємо ситуацію, коли на всю країну є лише троє-четверо більш-менш нормальних захисників, і лише двоє більш-менш нормальних нападників. Під словом нормальний я розумію таких, які здатні на рівних конкурувати з такими футболістами, які є у збірної Франції. У Франції таких футболістів по два-три на кожну позицію. А у нас цього немає і найближчим часом не буде. І навіть геніальні тренери не зможуть нам в цьому допомогти...

Благ усім вам!