"Ми готові йти на смерть. Але це має бути плата за результат, а не за ідіотизм"

Андрій БІЛЕЦЬКИЙ, 35 років, командир полку ”Азов” Міністерства внутрішніх справ України Народився в Харкові. 2001 року закінчив історичний факультет Національного університету імені Каразіна. Дипломну роботу писав про Українську повстанську армію. Працював викладачем у харківських вузах. Досліджував військову історію України.

Займався боксом, ножовим боєм, фехтуванням, стрільбою. Зі студентських років – учасник українського націоналістичного руху. Перший арешт – у березні 2001-го – за участь в акції ”Україна без Кучми”. Один із засновників організації ”Патріоти України”. 9 листопада 2011-го в Андрія Білецького в під’їзді власного будинку кілька разів вистрелили з револьвера. Одна куля влучила в щелепу, друга – прострелила руку. У грудні того ж року заарештований у справі ”Оборонців Римарської” – сутички між представниками ”Патріотів України” та невідомими, які штурмували офіс організації. Утримували у Харківському СІЗО – ”Холодногірській тюрмі”. 24 лютого 2014 року, після перемоги Майдану, Верховна Рада прийняла постанову про звільнення політв’язнів. Вийшов на свободу і Андрій Білецький. На позачергових парламентських виборах 26 жовтня балотувався в народні депутати в мажоритарному окрузі на столичній Оболоні. Переміг із результатом 33,75%. Дружина Юлія – історик. Мають сина 7-річного Олександра.

На основі чого виник батальйон, а тепер полк "Азов"?

– Кістяк "Азову" вийшов із групи так званих чорних чоловічків. Створили ми її в другій половині березня, переважно з донбасян, харків'ян і киян. Спершу нас було близько 70 осіб. Це перша сотня. Вона зазнала найбільше втрат убитими й пораненими. Сьогодні з неї залишилися 40. Це тепер офіцери й ударна група в "Азові".

Звідки вони взялися? Це були хлопці із самооборони Майдану, з "Правого сектора", "Патріотів України" та харківські ультрас. У Харкові був ватний шабаш. Міліція та СБУ абсолютно самоусунулися. Ми вирішили створити дисципліновану ударну групу, яка візьме на себе вуличну боротьбу. На насильство ми мали намір відповідати насильством, бо по-іншому – ніяк. Створили групу, яку назвали "чорні чоловічки". Це було як жарт. І почалася війна. У Харкові вдалося досить швидко прибити проросійській маргінес. У Донецьку й Луганську так не вийшло, бо міліція стояла на боці сепаратистів. На вуличну війну з майданівським арсеналом – бронежилет, каска, дубець – витратили десь місяць. За цей час кістяк став дисциплінованою групою.

5 травня міністр внутрішніх справ нарешті підписав наказ про створення батальйону "Азов". Нам дали близько 30 одиниць вогнепальної зброї. На всіх не вистачало. Вже наступного дня розмістилися в лісовому масиві під Маріуполем. Через день, коли висунулися на допомогу міліції, яка нібито нас покликала на поміч, на нас організували засідки. Завдяки їм роздобули трофейну зброю, у нас з'явився перший кулемет. Звісно, після того як був убитий кулеметник противника. Взяли тоді й "міністра оборони" ДНР Какідзянова.

А потім був штурм Маріуполя 13 червня?

– Місто у травні захопили ватники, міліція одягла колорадські стрічки. Там було багато нашого війська, але не боєздатного. Потім, правда, підтягнувся кіровоградський спецназ, "Омега" і батальйон "Донбас". У нього на той час зовсім не було зброї. Нас у Маріупольський аеропорт доставили транспортні літаки МНС.

Кілька днів чекали на штурм аеропорту в облозі. Було мало їжі, проблеми з водою. Спали на гранітній підлозі в терміналі. Спальників не було, мали декілька десятків карематів. Тоді з Маріуполя до нас в аеропорт почали пробиратися люди й долучатися до батальйону. Переважно – місцеві футбольні фанати. Вони були розвідниками, провідниками, нашими очима в місті.

Вклад маріупольців хочу окремо відзначити. Це дуже хоробрі люди. Сепаратисти часом вираховували їхні родини, вривалися додому, били дружин і матерів. Шантажували. В одного хлопця була вагітна дружина. Її били – вимагали, щоб викликала чоловіка. Це був шалений тиждень: ми полювали за ними, вони – за нами. Але аеропорт відстояли. Він і став базою охоплення Маріуполя й відрізання міста від ДНР.

Хто такі маріупольські сепаратисти?

– Тоді були три основні банди – група Чечена, "Російська православна армія" і блукаюча банда з чеченців і росіян. Остання була невелика, намагалася мінімально контактувати з двома іншими. Але ці були найбільш боєздатні. Створили в місті укріпрайон – зайняли кілька старовинних капітальних будівель. Звели барикади, які нічим не прострілювалися. На додачу – замінували підходи керованими мінами.

Ми в цей час займалися бойовою підготовкою. Більшість наших хлопців в армії не служили. Було тільки двоє дуже фахових військових. Перший – колишній спецназівець та учасник війни в Афганістані. Другий – хлопчина, який приїхав із Білорусі: мав дуже серйозну підготовку й досвід. Всі решта – молоді. Але за два тижні ми настріляли більше, ніж настрілялися б, якби були в армії кілька років.

Ми створили ударну групу з "Азову" – 150 чоловік. Мали штурмувати укріп­район. Паралельно рота "Дніпра" і частини Нацгвардії мали оточити район і не дати розбитим терористам розпорошитися і вийти з кола. Почали наступати. У першу хвилину бою на керованому ­фугасі підірвався наш хлопчина. Було важке поранення. Потім поранили ще чотирьох хлопців. Ворог почав ламатися, коли вдалося з великокаліберного кулемета знищити їх БРД з екіпажем і розгромити корпус технічного училища, де перебували снайпери.

Але як тільки закінчився бій, наші зняли облогу, сіли на машини й поїхали. "Азову" довелося самому зачищати район. Взяли в полон 30 бойовиків. Але переконаний, що вдвічі більше випустили. Вони по каналізації, а в Маріуполі це цілі підземелля, розпорошилися. Взяли "Батю", який командував їхньою обороною. "Бороду" зловили трохи пізніше. Коли їхали назад, усе місто вийшло нам дякувати. Оце незабутнє враження. Місяць під владою ДНР змінив політичні вподобання більшості маріупольців.

Що було далі?

– Стандартне військове життя. Були бої під Новоазовськом, звільнення Старобешева, Нового Світу. Мар'їнка – надзвичайно складний і важливий бій. Не моя справа керувати загальними напрямками АТО. Але вірю: якби працювали далі в напрямку Мар'їнка-Трудовське, а не пішли на Іловайськ, то мали б кращі військові здобутки. І не було б того жаху, що трапився там.

Чому сталася трагедія під Іловайськом?

– Будь-яка людина може взяти карту й нанести на неї позиції українських військ і сепаратистів. І кожному стане зрозуміло, що в Іловайську наші війська вклинилися дуже тонкою кишкою далеко на північ між двома повністю укріпленими районами сепаратистів. Навіть якщо б не відбулося російського вторгнення, котел був очевидний. Сепаратистам треба було пройти кілька десятків кілометрів і замкнути кільце. Окрім того, "кишка" повністю прострілювалася, ми зазнавали втрат. Іловайська операція була абсурдом. За два тижні до того я написав доповідну генералу Тимчуку й міністру Авакову, звідки завдадуть удару на створення котла.

Це була усвідомлена операція на втягування й охоплення наших сил. Ми на неї повелися. Українські війська були, ніби сир у мишоловці. Ми не взяли Іловайська – нам дозволили туди зайти, щоб не змогли звідти вийти. Треба було приймати вольове рішення й вириватися. Натомість командування туди підкидало військових, ніби дрова в топку.

Наші підрозділи перемелювали в укріплених районах і знищували артилерією. Ми були скупчені на дуже вузькій території і їхній артилерії було легко бити по нас. Наша ж працювала по більшій площі і не могла ефективно вражати цілі. "Азов" втратив шість чоловік. Для нас це – багато, бо кожне людське життя безцінне. Ми готові йти на смерть, але це має бути плата за результат, а не за ідіотизм.

Чи кінцеве теперішнє "перемир'я"?

– Треба розуміти філософію цього "перемир'я" – це таке продовження війни. Для нас воно вигідніше, ніж для них. З військової точки зору, правильний крок – треба було відійти від Іловайська. Армія зараз у непоганому стані. Є здібні генерали, які здатні швидко вчитися. Тут я стриманий оптиміст. Певен, що зможемо зупинити наступ і перейти в контр­наступ. Треба змиритися, що "перемир'я" існує тільки в наших головах і головах європейських політиків. Зараз по всій лінії фронту йдуть позиційні бої, артилерійські й танкові дуелі. Війна продовжується, і це всі мають розуміти.

Як довго денеерівці готові воювати?

– Це не їм вирішувати, а Москві. Як армії їм треба небагато. У них є вугілля, росіяни підкинуть все інше. Перезимують. Але як вони житимуть як держава? Мені важко зрозуміти. Міста в руїнах. Як їм вибудувати соціум – не знаю. А воювати будуть – росіяни їм цю можливість забезпечать.

Що це за психотип – "рядовий денееріввець?"

– Районна гопота, дрібний криміналітет. У мирний час вони були прибиті кримінальними авторитетами чи міліцією. А зараз для них – зоряний час. Трапляється, наприклад, електрик, який хоче "боротися з фашизмом".

Бачив зловленого танкіста з "Оплоту". Він отримував там 2,5 тисячі гривень на місяць. Потім дізнався, що в Нацгвардії платять більше. І вирішив перейти на український бік. При цьому він ще й алкоголік. Так само, як стріляв у нас, він бив би по "Оплоту".

Є й ідейні ватники, але небагато. Решта ж людей не бачили нічого хорошого в житті, тому й не шкодують його. Денеерівці показують більший натиск і безшабашність, ніж росіяни.

Як воюють росіяни? Це регулярні війська?

– Так. Це найкращі їхні частини – сили швидкого реагування. Їх почали розбудовувати після грузинської кампанії 2008 року. Росіян не варто називати боягузами, але через відсутність мотивації і дрімучість офіцерського корпусу вони застосовують надзвичайно обережну тактику. Швидкість наступу – завжди вкрай низька.

За допомогою артилерії та безпілотників, які цілодобово висять у повітрі, б'ють по всьому, що їм здається підозріле – ферма, кущ, який може стати гарною позицією для снайпера. А тоді, під прикриттям артилерії, трохи просувають бронетехніку разом із піхотою. Як тільки бронетехніка опиняється на межі парасольки артилерійського вогню, зупиняються. Артилерія підходить ближче і розширює дію вогневої парасольки. Фактично, вони не вступають в "контактні" бої, а відтискають нас там, де не вистачає техніки – артилерії та авіації. Покілометрово нас тиснуть. Враховуючи їх ресурси – тактика дає результат.

Діють цілими бригадами?

– Коли почалися Іловайська та Новоазовська операції, діяли бригадами. Теж саме – і в Луганській області. Кордон перейшли 10 тисяч солдатів. Зараз значна частина росіян відтягнуті. Сьогодні основна точка, де вони перебувають, – Новоазовськ. Це означає дві речі. Перше: Новоазовськ – плацдарм для наступу на Маріуполь. Друге: там надзвичайно слабка підтримка у ДНР. Якщо росіяни покинуть Новоазовськ, то 300–400 бойовиків із цієї території будуть або знищені, або викинуті за межі України протягом доби.

Представники яких народів воюють в "Азові" разом з українцями?

– Найбільше в нас росіян, білорусів і грузинів. Є шведи, французи, італійці, хорвати, грек, канадці, словак, ірландець.

Цієї війни можна було уникнути?

– Конфлікт повністю інспірований Москвою, але мав підґрунтя в українському суспільстві. У нас була п'ята колона. Вона активно підживлювалася всі роки незалежності. Кістяк денеерівців чи сепаратистів у Харкові – це люмпенізована маса з промислових районів України. Зараз у нас хочуть зробити вигляд, що їх не було. Це – неправда, ці люди були. Ми не пробували інтегрувати їх. Не вели серед них контрпропаганду, а потурали найгіршим їх забаганкам під страхом, що вибухне війна. У результаті й отримали війну.

Але ці люди ніколи б не піднялися, якби не Росія. Зрозуміло, що в майбутньому з цим населенням треба працювати дуже активно. Потрібні соціальні, медійні й освітні державні проекти. Інакше завжди матимемо потужну п'яту колону. Кількох відсотків населення, при хорошому фінансово-технічному, організаційному та медійному підігріві з боку Росії, вистачає, щоб поставити дибки загалом українське місто.

Чому вирішили балотуватися до Верховної Ради?

– Я попервах відмовився йти. Мені пропонували в трьох списках прохідних партій. Я не дав згоди. Але потім, під тиском офіцерів батальйону, вирішив піти як мажоритарник. Причина: у фронту має бути голос. Фронт – це головний імпульс життя теперішнього українського суспільства. Армію ми не чули 23 роки, ставлення до міліції геть негативне. Але зараз силовики – єдиний заслон, який рятує Україну від знищення. Ті, хто ризикує життям за країну, мають право бути почутими.