Україна - Македонія. Як я їздив на матч та був у редакції "ПроФутболу".

Слава Україні ! Відразу перепрошую, що цей блог виходить за місяць після матчу. Бо після матчу з Македонією одразу поїхав додому - до окупованого Луганська. А вдома місяць немав не те що нормального інтернету, а навіть світло не завжди було. Зараз нарешті маю нормальний інтернет, і можу писати блоги.

Усе почалося 10 жовтня. Подивившись матч з білорусами і трохи відпочивши, о 5:00 виїхав зі свого села. Подорож до Львова видалася цікавою. Спочатку 10-го числа, ввечері доїхав до Харкова двома автобусами, я пересів знову в автобус - комфортабельний Мерседес Спрінтер, і об 23:00 виїхав до Києва. І ось о 5:45, 11 жовтня, я був вже у Києві. Цього дня у мене була запланована зустріч у редакції "ПроФутболу" на запрошення журналіста Ярослави Шумик :) Прибув я до редакції рівно о 14:00. На вході мене зустріла Ярослава, і провела до редакції. Думав що завітаю хвилин на 10, а вийшло 2,5 години. У редакції панував справжній патріотизм. Не порівняти з Луганськом. Розмовляли про моє життя в окупації. Від моїх шокуючим розмов, Ярослава і не тільки вона відверто оніміли. Вони і так знали, що відбувалося у Луганську, але бачити і чути розповідь від очивидця - різні речі. Також поміж розмовою встиг познайомитися з Ігорем Цигаником та головним редактором "ПроФутболу" - Володимиром Звєровим. А взагалі від цієї зустрічи у редакції, у мене залишилися тільки приємні спогади. Далі після зустрічі поїхав на київський вокзал... Сівши у свій потяг Київ - Ужгород, я нарешті відправився до міста Лева. Прибуття потяга було заплановано на 5-ту ранку. Загалом поїздка зайняла у мене 2 доби. У Львові я запланував невеличку туристичну прогулянку. Думав зустріти наших збірникив біля готелю, але не встиг, і попрямував до центру міста. А центрі Львова побачив нереально велику кількість вболівальників Збірної. В основному ці люди були з Заходу. І ще у центрі Львова у цю мить, коли я був біля пам'ятника Шевченка, розпочалася молебень за загиблими в АТО. Після такого молебня реально хотілося плакати. Кинувши декілька сотень для поранених в АТО, я нарешті погнав до "Арена-Львів". Біля стадіону зустрів найвідомішого вболівальника Збірної України - Парамона. Та ось Парамон був такий розлючений, що ледь не почав драку через те, що він немав квитка на матч. Але для нього усе добре закінчилося - купив квитка у бариги. А я в свою чергу попрямував до кас, що отримати квиток (квиток мені брав людина з цього сайту - Дмитро зі Львова). А біля кас побачив наступну картину. Натовп ультрас ганялися за баригою, щоб її провчити. Квитки ми з Дімоном отримали швидко, і почемчикували до своїх місць. Зайшовши на стадіон, я впав в екстаз - шикарний стадіон, шикарне поле та найкращі вболівальники у світі. І ось наступила та мить, задля якої я приїхав - команди виходять на поле, і починає лунати наш Гімн. Передати як співають Гімн України у Львові - нереально. Це треба бачити. Гра розпочалася. І понеслося: "Слава Україні ! Героям Слава !". Підтримка просто божевільна. Гру описувати не буду, бо усі усе бачили. Скажу тільки, що ті.фанати, які кидали файера - ідіоти. Вони в черговий раз підставляють стадіон, гравців, нормальних вболівальників та країну. Гол Сидорчука звичайно усіх ввів в екстаз. І також не можу не сказати, що мені разом зі стадіоном нарешті вдалося нормально поспівати "хутін - пуйло". А те що було після матчу - це було казково. Поки усі йшли зі стадіону до автобусу, то 8 разів усі співали Гімн України. О це справжній патріотизм. Я особисто ледь встиг на свій потяг. У потязі до речі доїхав з бійцем батальйону "Донбас". Прибув у Київ без затримок. А ввечері вже виїхав до Харкова, а наступного дня і до Луганська. А про те, як я їхав до Луганська, я розповім пізніше - у наступному блозі.

Герої не вмирають !