Футбольні сльози.

Побачивши як плакали бразильські вболівальники під час Чемпіонату світу, особливо коли показували дітей, я пригадав що і сам неодноразово плакав псля футбольних матчей . Як я вже писав, вболівати за "Динамо" Київ я почав у 1982 році. Тоді до останнього матчу ми претендували на "Золото", але чемпіонами стали мінські динамівці.

І ось настав 1985 рік. Тоді кияни почали нічиєю у матчі з "Дніпром". Потім були інші матчі, на тлі яких вирізняється велика перемога над "Чорноморцем" в Одесі. В команді з"явилися нові футболісти, насамперед це Іван Яремчук та Ігор Беланов. Також стабільними гравцями основи стали Рац, Заваров, Яковенко. Весною запам"яталися перемоги в Києві над "Спартаком" 2-0 шикарні два гола Беланова у ворота Дасаєва. Фінал Кубка в якому ми перемогли донецький "Шахтар" 2-1 (Блохін та Дем"яненко). Потім була єврокубкова осінь, яка стала початком славетної ходи нового "Динамо". На мою думку, найперший матч на виїзді з "Утрехтом" був для нас найважчим. Мінімальна поразка залишала нам шанси, і добре що арбітр матчу в Києві не побачив що Яремчук другий гол киян у матчі-відповіді забив рукою. Хоча, якщо говорити по правді, навіть і якби той гол не було зараховано, ми все рівно би пройшли далі, бо саме в цей період наша Динамо-машина набрала просто-таки шалених обертів. Тотальний пресинг по всьому полі зводив з розуму суперників. На тлі ігор з румунською "Універсітаттею" , перемоги над "Спартаком" у Москві 2-1, мені запам"яталась ще тогорічна кубкова баталія із тим же "Спартаком" у Москві.

Це був шалений матч. Ми перші відкрили рахунок на початку матчу, але "любімєц масковской публікі" Федір Черенков буквально за дві чи три хвилини забив нам 2 гола і на перерву команди пішли за рахунку 2-1 на користь москвичів. після перерви Павло Яковенко зрівняв рахунок, і матч перейшов у додатковий час. Ненависний мною спартаківець Родіонов забиває гол, але Ігорю Беланову вдалося встановити рівновагу. 3-3. І серія пенальті. Михайло Михайлов зумів взяти удар Сергія Шавло і здавалось би в нас всі шанси на перемогу. І ось коли залишалося по два удара зробити командам, несподівано двоє наших - Яремчук та Яковенко не зуміли переграти Дасаєва. Матч закінчено. Щасливий Перетурін на всю країну говорить що це був незабутній, неперевершений матч, який був гідний фінального матчу, я бачу на екрані щасливі спартаківськи лиця і ... я заплакав. Заплакав закрившись у кімнаті. Той день для мене став найнещасливішим. Мене дусила образа. Ми не мали програвати той матч. І кому ? СПАРТАКУ !!!! Їм не можна було програвати! Кому завгодно, але не "Спартаку" !!! Це були мої перші футбольні сльози.

Потім будуть ще сльози . Весною 1986 року "Динамо" Київ завітало до нас в Хмельницький на товариську гру з нашим друголіговим "Поділлям" . Місто жило футболом!!! Наш невеликий 10-ти тисячний стадіончик в той дощовий день прийняв здається тисяч двадцять. Такого аншлагу на матчах "Поділля" я потім більше ніколи не бачив. Кияни грали резервним складом. Із відомих гравців були лише воротарі Чанов та Михайлов які відстояли по тайму. А також Михайличенко та Євтушенко. Також грали гравці які рідко виходили в основі: Михайло Олефіренко, Вадим Каратаєв, Василь Євсєєв. Лобановського на тренерському містку не було, керували діями Веремеев та Пузач. І що було? Під проливним дощем хиельничани перемогли 3-1, причому вигравали 3-0 і лише за декялька хвилин до кінця динамівці один м"яч відквитали. Стадіон шаленів і скаженів від радості ! Мій батько із хрещеним так кричали і скакали що мало не поламали дерев"яні лавки. Ніхто не звертав уваги на дощ. А я стояв і плакав. Батько побачив мої сльози і не міг збагнути чому я плачу. В переповненному тролейбуся що віз нас додому, всі говорили тільки про футбол, людському щастю не було меж. Лише я стояв в куточку на задній площадці затиснутий могутніми спинами батька та хресного і відвернувшись все ніяк не міг заспокоїтися.

А вже 2 травня я пережив найщасливішу ніч у своєму житті, я знову плакав, але то були сльози радості. Сльози радості та гордості за свою команду. Чудова гра у фінальному матчі кубка кубків не дала мені спокійно заснути півночі. Я все лежав і ворочався у ліжку знову і знову переживаючи ці прекрасні миттєвості перемоги.

Літо. Мій перший в житті Чемпіонат світу з футболу я зустрічав з очікуванням чогось неймовірного. "Бієм демігос. Мехіко чемпейсейс" - ці слова з заставки, якою починалися всі матчі назавжди закарбувались у мою пам"ять. Перемога над мадярами 6-0, які за місяць перед початком ЧС у товариський грі перемогли самих бразильців 3-0 і той матч показувало наше ТБ, надихнула нас всіх, вболівальників, та перемога заставила нас повірити в те що ми можемо все. Наш півзахист був найсильнішим, а Павло Яковенко встигав повсюди. Другий матч з фрацузами на чолі із самим Платіні. Нічия 1-1, і шикарний гол мого улюбленого Васі Раца. перемога на класі над канадцями 2-0 і ось він, матч 1)8 фіналу з Бельгією. І хоча рахунок матчу мені сказали "доброзичливці", адже матч показувався в запису, і лише "Голос Америки" насмілився повідомити цю сумну новину, я не повірив . Чесно - НЕ ВІРИВ І ВСЕ!!! Після обіду сів дивитися матч. А був я тоді в селі, на канікулах. До цих пір матч стоїть у мене перед очима. Тотальна первага нашої збірної. півзахист повністю переграє бельгійців, класнючий перший гол Беланова. І вже наприкінці матчу за рахунку 2-2, коли до кінця залишалися лічені секунди, удар Беланова в штангу, потім добивання когось із наших, здається Безсонов, і бельгійськи захисники виносять м"яч мало не з лінії воріт. Потім були незрозумілі помилки у додатковий час і навіть пенальті забитий Белановим вже ніякої надії на спасіння не надавав. Після матчу я сидів втупившись в екран телевізора і не міг повірити тому що трапилось. Я був в ступорі. І лише через декілька хвилин емоції накрили мене з головою і я знову заплакав. Не просто запракав, в мене була істерика. мені здавалося що життя закінчилося, я не міг і не хотів повірити в те що трапилося . Моя бабуся побачивши мене в такому стані добряче налякалася. Але дізнавшись причину стала мене заспокоювати, і врешті-решт ій це вдалося.

Чемпіонат Світу на цьому не закінчився і вже через пару днів я шаленів від щастя що побачив це власними очима. Я БАЧИВ ГОЛ МАРАДОНИ В ВОРОТА АНГЛІЇ. Потім Дієго поквитався за нас у півфіналі з бельгійцями , забивши два прекрасні голи у ворота Пфаффа. А потім Аргентина виграла фінал у німців і я відчував себе щасливим, бо Дієго Армандо Марадона вже на той час став для мене футбольним кумиром, ідолом. Але це вже зовсім іншаі історія....