Мій щасливий 1999-й рік. Він міг бути ще щасливішим...

Про те, як 1999-й рік, став одним із найщасливіших років мого життя.

Коли в неділю 31 січня 1999 року, "Динамо" Київ мало грати в фіналі Кубка Співдружності із московським "Спартаком", я молив Бога лише про одне, щоб у моєї дружини не почалися пологи, щоб мені не прийшлося везти її в роддом. Ні, звичайно ж я чекав дитину, хотів і не міг дочекатися тієї миті коли я стану батьком.

Але боявся лише одного, щоб в мене була можливість подивитися фінал Кубка Співдружності і чергову дуель цих футбольних "заклятих друзів". Ще згадую, як промайнула думка перед матчем, от якби зараз "Динамо" виграло і щоб у дружини вже після матчу почалися пологи, щоб народилася моя донечка - ото був би щасливий день!

      Те що у мене має бути донечка я не сумнівався анітрішечки, адже я хотів саме доньку. І хоча лікарі, що оглядали дружину при УЗІ,  не говорили нам хто має народитися, я все-таки мав абсолютну впевненність, що у нас буде донька. Весь час, поки дружина була вагітна, а гладив її по животу, казав "Доця моя, моя Ерічка". 
       Ім"я Еріка я почув ще у 1992 році, під час служби в армії, від свого найкращого друга Сергія Андрійчука із смт.Середнє що на Закарпатті. Виявляється, що там, на Закарпатті, жіноче ім"я Еріка дуже розповсюджене. А у нас, в Хмельницькому, таких немає. Це ім"я раз і назавжди запало в мою душу і я собі і Сергію дав обіцянку, що у мене обов"язково буде донька Еріка. Ерічка.
        Київське "Динамо" програло той фінал 1-2. Пологи в дружини не розпочалися. А вже за тиждень, 7 лютого, трапилось те, чого я очікував всі 9 місяців. В мене народилася донечка. Звичайно же, я назвав її ЕРІКА!

        На початку березня київське "Динамо" грало перший чвертьфінальний матч Ліги Чемпіонів з мадридським "Реалом". Так як моїй доці не було ще й місяця, я дивився футбольний матч без звуку, боючись розбудити свою крихітку. І коли Шевченко після скидки м"яча від Сергія Реброва забив перший гол - моя радість була мовчазною. Я зумів стримати в собі крик радості від забитого м"яча улюбленої команди. Гол у відповідь Предраг Миятович забив при моїй безпочередній участі. Справа у тому, що серед ночі Еріка пробудилася і заплакала. Дружина побігла на кухню підігрівати дитячу молочну суміш щоб нагодувати дитину, а я на руках колихав свою донечку, щоб вона не плакала. Вона вже трохи втишилась, але ось у ворота "Динамо" було призначено штрафний і Еріка ледь чутно схлипнула. Мабуть вона відчула,що зараз буде гол))) Передчуття не було оманливим - Миятович шикарно виконав щтрафний удар і рахунок зрівнявся.

         Матч-відповідь я дивився також вдома. І та прекрасна перемога 2-0 знову пройшла для мене у цілковитій тиші. Я душив крик радості у собі, бо не мав права розбудити свою дитину. І навіть той шикарний, класнючий другий гол, коли наш дует форвардів Шевченко - Ребров, продемнострували неабияку майстерність, я відзначив лише мовчазним скакування з ліжка, і мовчазним потрясінням рук догори!

         Моя доця потроху росла, я залюбки, у вільний від служби час, гуляв з нею. І готувався до півфінального двобою із мюнхенською "Баварією". Під час однієї із прогулянок, я зустрівся із двома сім"ями, з чоловіками які були моїми друзями дитинства та юності. Вони похвалили мене, що я як справжній батько гуляю із своєю дитиною, та пообіцяли прийти в гості, ще й сказали дату, середа 7 квітня. Я, звичайно ж, підтримав цю ідею, сказавши що будемо чекати гостей. Тоді я не придав уваги тому факту, що саме в цей день має відбутися перший півфінальний матч Ліги Чемпіонів "Динамо" Київ - "Баварія". А в мене священна традиція, якої я дотримувався на протязі багатьох років. У дні відповідальних матчів "Динамо" я спиртного ані краплі не вживаю. Навіть пива. І ось настав той день  -середа, сьомого квітня. Я відпросився у свого командира, щоб надав мені вихідний день, і поки дружина готувала різноманітні страви, гуляв із коляскою  по нашому Південно-Західному мікрорайону у районі кіонеатру "Проскурів". В той день до нас ще завітали дітлахи із 18-ої школи, діти в яких моя дружина була класним керівником. Вони принесли в подарунок величезного іграшкового собаку-долматинця, а дружина пригощала їх тортом і різноманітними солодощами. А ввечері були інші гості, і як ви самі прекрасно розумієте вживали вже не лише солодощі. Одним оком я дивився футбол, а коли після першого тайму вийшов провести друзів на вулицю, то повернувшись, я мав великі сподівання, попри те що я порушив свою традицію та вживав спиртне - це ніяк не відзначиться на підсумковому результаті моєї команди. Тим більше що невдовзі Віталік Косовський забив гол і рахунок став 3-1 на користь "Динамо". Але моїм сподіванням прийшов кінець, коли в останні десятихвилинці Еффенберг та Янкер звели нанівець всі зусилля киян. 3-3.

         Перед матчем відповіддю я вираховуав всі шанси за та проти. Звісно я розумів, що у "Динамо" шансів трохи менше, але попри все сподівався, що кияни переможуть. Я думав, що Бог повинен зробити мене найшасливішою людиною на Землі. Що цей 1999-й рік, має стати для мене щасливим у всіх відношеннях. Крім того на моєму боці було з десяток моїх колег, котрі казали: " Андрюха, ми все пам"ятаємо. Будемо тримати кулаки за "Динамо".  А пам"ятати їм було що. Адже декілька років перед тим, у якійсь із розмов, коли вони вкотре трохи підсміювались і підколювали мене на рахунок моєї любові до "Динамо" Київ, я їм урочисто поклявся, сказав приблизно таке: " Хлопці, обіцяю всім, що якщо "Динамо" Київ виграє коли-небудь якийсь із Єврокубків, або збірна України стане Чемпіоном Світу або Європи, я наступного дня, приношу з дому відро горілки, і стаю на плацу із кружкою, і буду всім наливати!" Таку обіцянку я дав тоді їм, і повірте, анітрішечки не шкодував про неї, бо за перемогу "Динамо" мені не шкода й відра горілки. І тепер хлопці, люди які розуміються на футболі не краще ніж я на балеті, вони пригадали мої слова і обіцяли вболівати за "Динамо" Київ. Заручившись такою підтримкою, не дивлячись на те що матч грався в гостях, кияни в перші хвилини гри мали чудові шанси на те щоб забити гол, але неперевершена майстерність Олівера Кана зводила нанівець всі зусилля киян. На радість Алекса Фергюссона, котрий пізніше в одому із інтерв"ю говорив що не хотів ні за що грати фінал проти "Динамо", та на превеликий мій жаль та моїх колег, які залишились без дармової горілки, кияни програли 0-1.

         Ось так цей чудовий 1999-й рік, так і не став найшасливіщим роком мого життя. Хоча чому не став? Став! Звісно ж, це найщасливіший рік для мене. Бо у мене народилась донечка. Моя красуня. Моя гордість. Моє сподівання. Моя найбільша любов. Тому я ніколи не забуду цей прекрасний рік наприкінці ХХ сторіччя, який подарував мені так багато приємних миттєвостей.

P.S. а "Динамо" після цього ще раз було близьке до успіху. І мої колеги знову радісно потирали руки в передчутті халявного бухла. Але кляті донецькі "Шахтарі" зупинили нас у півфіналі Кубка УЄФА 2009 року...

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости